22. Особливості особистості обдарованої людини. Талант. Геніальність

Обдарованість – інтегральний прояв здібностей, що забезпечує можливість досягнення вищих, порівняно з іншими людьми, результатів діяльності. Талант  це система властивостей, які дають змогу особистості досягти значних успіхів в оригінальному виконанні тієї чи іншої діяльності. Вищим ступенем творчих проявів особистості, які мають важливе значення для життя суспільства, є геніальність.

Обдарованість завжди унікальна, однак існують і спільні особливості особистості обдарованих людей. Обдарованість може бути інтелектуальною, творчою, літературною, математичною тощо.

Мабуть, найхарактернішою особливістю для інтелектуальної обдарованості є її ранній прискорений розвиток, який спричиняє невластивий вікові інтелект та компетентність дітей. Інтелектуально обдаровану людину вирізняє також висока ро­зумова активність, яка, зокрема, полягає в їхньому постійному прагненні до розумового навантаження, до поповнення своїх знань, які зазвичай є дуже обширними. Інтелектуальна обдарованість, особливо у дитячі роки, пов'яза­на з підвищеною допитливістю. Творча обдарованість. Такі люди вирізняються винахідливістю, зосеред­женістю на обраному напрямі, захопленістю. Творчість можна реалізувати лише за умови, якщо людина почу­ває себе вільно, якщо вона не скута надмірним досвідом та знан­нями, заборонами. Вони дуже ретельні в оформленні продукта своєї праці, бо встановлюють для себе високі стандарти. Висока критичність по відношенню до себе змушує їх бути постійно незадоволеними результатами своєї робо­ти і постійно прагнути поліпшувати її. Тому продукт праці багато разів удосконалюється.

Дослідження американських психологів дали змогу встановити низку особистісних рис та суспільних обставин, що дали поштовх для появи літературного обдаровання. Видатні письменники з дитинства звикли читати й пи­сати багато, здебільшого, щоб утекти від реалій навколишнього світу; у дитинстві пережили тяжку травму й схильні до депресій. Мають великий словниковий запас, незалежні, непідвладні прави­лам, не люблять приєднуватися до групової діяльності, часто віддаляються від суспільства. Пишуть заради того, щоб передати свої емоції; люблять працювати довгий час наодинці; цінують можливість вільного самовираження і творчості.

Американськими дослідниками також встановлені характерні риси математично обдарованих осіб та умови їхнього виховання. Було зауважено, що у видатних математиків постійно була потреба в міцному зв'язку та підтримці з боку наставників; стосунки в їхніх родинах були кращі від тих, що мали обдаровані письменники та художники; вони часто є вихідцями із кон­сервативних родин; рано починали робити успіхи.

23. Основні теоретичні підходи до вивчення емоцій і почуттів

Теоретичні підходи до емоційно-почуттєвої сфери людини роз­робляють у наступних напрямах: щодо взаємозв'язку емоційних та органічних процесів, емоційних та пізнавальних процесів, глибин­ної сфери психіки та ін.

Зв'язок між емоційною сферою і органічними процесами, що відбуваються в організмі, пояснює еволюційна та психоорганічна теорії емоції. Еволюційна теорія емоцій з'явилась у 70-х роках XIX ст. Її автор Ч. Дарвін вважав, що емоції виникли у ході ево­люції живих істот як життєво необхідні адаптаційні механізми до довкілля. Так, спітніння рук, коли людина переживає страх, Ч. Дарвін пояснював тим, що у мавпоподібних пращурів людини ця реакція у разі небезпеки допомагала краще схопитися за гілки дерев.

Психоорганічні теорії емоцій (У. Джемс, К. Ланге, У. Кеннон, П. Бард, В. Вундт, кінець XIX ст.). Теорія Джемса-Лате стверджує, що різним емоціям характерні певні фізичні стани організму. Ці тілесні зміни назвали органічними проявами емоцій. Спочатку під зовнішнім впливом відбуваються характерні зміни в організмі і лише потім, як їхній наслідок, виникає відповідна емоція. Отож, згідно з цією теорією, людині сумно тому, що вона плаче, а не навпаки. Теорією Кеннона-Барда доведено, що тілесні зміни при різноманітних емоційних станах є дуже подібними. Це не дає змоги пояснити якісну відмінність вищих емоцій людини, і тому емоції не можуть бути наслідком фізіологічних змін в організмі: і тілесні зміни, і пов'язані з ними емоційні переживання виникають майже одно­часно. «Асоціативна» теорія Вундта. «Тілесні» реакції розглядає лише як наслідок почуттів. За Вундтом, міміка виникла спершу в зв’язку з елементарними відчуттями, як відображення емоційного тону відчуттів. Вищі, тому складніші почуття (емоції) розвинулися пізніше. Однак, коли у свідомості людини виникає якась емоція, вона щоразу асоціюється з відповідними їй близькими за змістом нижчими почуттями або відчуттями. Саме воно й зумовлює ті мімічні рухи, які відповідають емоційному тону відчуттів. Наприклад, міміка зневаги (висування нижньої губи вперед) схожа на той рух, коли людина випльовує щось неприємне, що потрапило їй до рота.

Взаємовплив емоційних та пізнавальних процесів відображено у теорії когнітивного дисонансу, когнітивно-фізіологічній та інформаційній теорії. Теорія когнітивного дисонансу (Л. Фестингер, 60-ті роки XX ст.) розглядає емоції як основний мотив вчинків людини. Стверджується, що позитивні переживання в людини виникають тоді, коли реальні резуль­тати відповідають очікуваним, знаходяться з ними у консонансі. Негативні емоції, навпаки, виникають у тих випадках, коли ре­альні та очікувані результати не збігаються, тобто знаходяться у дисонансі. Вийти зі стану когнітивного дисонансу можна двома способами: змінити очікування так, щоб вони відповідали реаль­ному результату, або спробувати отримати новий результат, щоб він відповідав очікуванням.

Когнітивно-фізіологічна теорія (С. Шехтер, 60-ті роки XX ст.) емоції розглядає як результат інтеграції фізичних, фізіологічних і психологічних чинників. До психологічних відносять, насамперед, минулий досвід людини, який відображений у пам'яті, і моти­вацію, тобто оцінку ситуації з точки зору актуальних інтересів і потреб людини. Для підтвердження цієї теорії провели експери­мент. Людям пропонували «ліки» — фізіологічно нейтральний розчин, і додавали до цього різні інструкції. В одному випадку го­ворили, що ліки мають викликати ейфорію, в іншому — гнів. Після прийому «ліків» досліджуваних запитували, що вони відчувають. З'ясувалось, що вони насправді відчували те, що їм приписувала інструкція. Таким чином встановили, що когнітивний фактор, тоб­то знання, якими володіє людина, дає змогу маніпулювати її емоційними станами. Цей факт лежить в основі різноманітних си­стем психотерапевтичного впливу.

Інформаційна теорія емоцій (П. В. Симонов, 60-ті роки XX ст.) припускає, що емоції є результатом відображення мозком людини певної актуальної потреби (зокрема, якості і сили) та ймовірності (зокрема, можливості) її задоволення. Цю інформацію мозок оцінює на основі генетичного і набутого індивідуального досвіду.

Існують також інші теоретичні підходи до емоцій людини, зокрема психоаналітична теорія і теорія диференційованих емоцій. Психоаналітична теорія емоцій (3. Фрейд, Д. Рапапорт) ви­никла на початку XX ст. 3. Фрейд грунтував своє розуміння емоцій на теорії про потяги. У 60-х роках XX ст. Д. Рапапорт вик­лав своє бачення психоаналітичної теорії емоцій, яка зводиться до наступного. Сприйнятий образ викликає в людини несвідомий процес, у ході якого відбувається несвідома мобілізація інстинк­тивної енергії. Якщо вона не знаходить свого застосування у зовнішній активності людини, то розряджається у вигляді ми­мовільної активності. Різновидом такої активності є емоційна екс­пресія і переживання. Таким чином, у психоаналізі емоції розгля­дають як несвідомі інстинктивні потяги.

Теорія диференційованих емоцій (К. Ізард, 80-ті роки XX ст.). У своїй теорії К. Ізард визначає емоції як складний системний процес, який охоплює нейрофізіологічні, нервово-м'язеві та чуттєві аспекти. Вивчаючи окремі емоції людини, К. Ізард виявив, що основну мотиваційну систему людського існування створюють 10 фундаментальних емоцій (інтерес, радість, здивування, гнів, відраза, презирство, страх, сором, сум і провина), кожна з яких наділена унікальними мотиваційними функціями. Ці емоції по-різному і впливають на когнітивну сферу і поведінку людини.