12. Загальна характеристика процесів соціального пізнання. Каузальна атрибуція.

Процес соціального пізнання посідає надзвичайно важливе місце в житті особи, у її взаємодії з іншими людьми. Активізація проблем соціального пізнання в наш час спрямована на дослідження та з'ясування таких характеристик цього складного феномену: яким чином люди формують свої висновки, отримуючи соціальну інформацію із навколишнього середовища; чому люди звертають увагу на одні дії індивідів, ігноруючи інші; як відбувається процес отримання знання про себе та інших; яким чином люди накопичують і пригадують інформацію про соціальні події та інших людей тощо.

Теорія атрибуції Фріца Ґайдера. Усоц. психології існує: спеціальна теорія атрибуції (приписування причин), яка допомагає збагнути як люди пояснюють поведінку інших, повсякденні події. Автором теорії атрибуції Фріц Ґайдер. Висновок, до якого він дійшов, такий: люди схильні пояснювати поведінку інших, оточуючих людей або внутрішніми диспозиціями (наприклад, риси характеру, мотиви, установки), або зовнішніми (наприклад, ситуація, в якій людина опинилася).

Спробу побудови теорії каузальної атрибуції зробив Гарольд Келлі. На його думку, людські атрибуції здебільшого раціональні, тобто виникають на рівні здорового глузду. Каузальна атрибуція - це схильність людей шукати не причини подій, а приписувати їх подіям. Якими саме, - внутрішніми чи зовнішніми, - причинами ми пояснюємо поведінку, залежить від трьох чинників: сталості, відмінності й подібності. Наприклад: подібність (коли особа Х та багато інших критикують особу У); високий рівень відмінності (коли особа X не критикує, а багато інших критикують особу У). Ці 2 випадки дають змогу зробити висновок, що існує якась зовнішня причина (тобто особа У дійсно заслуговує критики). Якщо лише одна особа Х критикує особу У (низький рівень подібності), і якщо вона критикує також багатьох інших (низький рівень відмінності), ми вдаємося до внутрішньої атрибуції (причина полягає в самій особі X).

Фундаментальна помилка атрибуції та її причини. Дослідники, що вивчають атрибуцію, з'ясували, що інтерпретуючи чиюсь поведінку, ми недооцінюємо вплив ситуації і переоцінюємо роль індивідуальних особливостей і установок. Інтерпретуючи свою поведінку ми робимо навпаки. Наприклад, «Я розсердився, тому що все йде шкереберть», «Він розсердився, тому що взагалі є злюкою». Цю тенденцію Д. Лі Росс назвав фундаментальною помилкою.

12. Групи в соц. психології. Класифікація великих соц груп. Стихійні групи та масові рухи. Психологічні механізми функціонування натовпу.

Група  це певна сукупність людей, об’єднаних за умовними або реальними ознаками в одне ціле. У соціальній психології прийнято розрізняти великі та малі групи. Болгарський дослідник Любен Деснев називає великі групи «дистантними», малі – «контактними». Відміність між великими та малими групами є не тільки в кількості учасників груп, а й можливості безпосереднього спілкування. У великих групах взаємодія здійснюється за допомогою засобів масової комунікації, а в малих групах - шляхом безпосерднього спілкування, трансакцій.

Класифікація великих груп. Великі групи – це спільність людей, яка виокремилася за певними соціальними ознаками (клас, нація). До великих груп належать спільноти людей, об'єднані спільною діяльністю (релігійна конфесія, політична партія тощо). Метагрупи  це підприємства, невеликі громадські організації, навчальні заклади та ін. Середні групи  це відносно великі громадські організації та навчальні заклади, територіальні спільності (мешканці одного міста, району, села, селища). Відповідно „великі" та „середні" в кількісному відношенні утворення людей поділяють на два види:

• довготривалі групи, що склалися в ході історичного розвитку суспільства та займають певне місце в системі суспільних відносин – етнічні групи, нації, професійні групи, статево-вікові (з цього погляду як група можуть бути розглянуті, наприклад, молодь, жінки, літі люди тощо);

• короткотривалі групи, що виникли стихійно  натовп, публіка, аудиторія.

За критерієм організації вла­ди, типу керівництва групи поділяють на:

1) формальні  характеризуються діловими стосунками і створюються на підставі розпорядження, штатного розкладу тощо. Наприклад, студентська академічна група, екіпаж літака, релігійна організація тощо); мають зовні задані соціально значущі цілі діяльності; може переростати у неформальну (люди споріднюються).

2) неформальні  утворюються на основі емоційної привабливості (симпатії, дружби), спільних інтересів і захоплень; неформальна влада визнається, підтримується членами без формальної фіксації; група не має юридичного статусу, взаємовідносини у ній законодавчо не регулюються; можуть утворюватися як у межах формальних груп, так і поза ними.

За способом утворення розрізняють:

1) організовані  утворюються під впливом тимчасових спільних цілей, дій.

2) неорганізовані  виникають стихійно, не мають структури, без постійно узгоджуваної діяльності.

За значущістю для особистості можна виділити:

1) референтні групи – це спільність, до якої відносить себе особистість, на норми та цінності якої орієнтується у своїй поведінці.

2)групи причетності – це така група, до якої людина справді належить. Первинною референтною групою для людини є громада. Первинне значення громади в тому, що вона є спільнотою родичів та сусідів, яка проживає й господарює на певній території (селищі, місті і т.д.) та виробляє певні правила співжиття, його захисту від внутрішньої та зовнішньої деструкції.

Особливим різновидом великих соціальних груп є короткочасні об'єднання багатьох осіб, часто з різними інтересами, які збираються разом і демонструють спільні дії. У таких тимчасових об'єднаннях часто опиняються представники інших великих організованих груп: класів, націй, професій, вікових категорій тощо. Вони можуть бути кимось організованими, але здебільшого виникають стихійно. Такі групи не завжди чітко усвідомлюють свою мету і нерідко діють дуже активно. У них легко приживаються і поширюються різні масові явища: чутки, паніка та ін. Традиційно великими стихійними групами вважають масу, публіку, аудиторію, натовп. Маса — більш-менш стабільне чисельне утворення, яке не має чіткої структури, але за певних умов може характеризуватися відносною однорідністю поведінки індивідів. Публіка — короткотривале зібрання людей для спільного проведення часу у зв'язку з якимось видовищем. Публіку завжди об'єднує певна мета, що робить її більш керованою. У замкнутому просторі, наприклад у лекційній залі, публіку трактують як аудиторію — групу людей, яка сприймає повідомлення. Натовп — відносно короткочасне, контактне, чисельне скупчення людей, які перебувають у стані підвищеного емоційного збудження і об'єднані безпосередньою просторовою близькістю та загальним об'єктом уваги. Не маючи спільної для всіх усвідомлюваної мети, натовп здійснює сильний психологічний тиск на індивідів. Перші дослідники цього феномену (Ле Бон, Г. Тард) вважали його ірраціональною, сліпою і руйнівною силою, якою владарюють неусвідомлені імпульси, зараження, наслідування, паніка та навіювання. Зараження можна визначити як несвідому мимовільну схильність індивіда до певних психічних станів. Особливою ситуацією, де посилюється дія через зараження, є ситуація паніки. Паніка виникає в масі людей як певний емоційний стан, що є наслідком дефіциту або надлишку інформації про незрозумілу й страшну новину. Навіювання є одним із головних способів психологічного впливу чи групи на ін. учасників за допомогою передання за змістом повідомлень. Навіювання завжди вербальне. Воно – свідома діяльність з боку суб’єктів впливу.від переконання відрізняється тим, що безпосередньо викликає певний психічний стан, який не потребує доказів і логіки. Наслідування здійснюється від внут. (сутнісного) до зовн. (поведінкового), тобто релігійною вірою проймаються раніше, ніж релігійними обрядами; крім того, нижчі за соц. статусом наслідують вищих, бідніші – багатших тощо.

   Різноманітні поведінкові прояви індивідів у натовпі і натовпу загалом часто бувають надзвичайно небезпечними як для оточення, так і для тих, хто є його частиною.