2. Особливості розвитку української соціальної психології

Після 1917 р. ідейна боротьба тих років охопила царину псих. науки. Для долі соц. псих. особливе значення мав погляд філософа Георгія Челпанова, який запропонував розділити псих. на дві частини: соц. і власне психологію. Соц. псих. на його думку, може розроблятися в рамках марксизму, а власне псих. повинна залишитися емпіричною наукою незалежною від світогляду взагалі і від марксизму зокрема. Заперечення Челпанову прийняло різні форми, які висловили Корнілов, Блонський, Бехтерєв.

Виготський вважав, що головний механізм розвитку психіки це механізм засвоєння суспільно-іст. форм діяльності.

Не було чіткого розуміння предмета соц. псих. З одного боку, соц психологія ототожнювалася з вченням про соц. детермінацію психічних процесів; з іншого боку, - з дослідженням колективів. До 1930 рр. дослідження поведінки були продиктовані потребами радянської суспільної практики, насамперед педагогічної. Вивчення питань колективу було сконцентровано у сфері педагогічної науки. У 1938 році Оленкандр Залужний, автор перших соц-псих. досліджень дитячих колективів проведених у руслі рефлексології, був звинувачений у національному ухилі і був розстріляний.

Іван Соколянський визначав поведінку двома чинниками «біо» та «соціо», тобто природа поведінки є біо соціальною.

Степан Балей розрізняє самовихов. і зовн. виховання. Останнє є різновидом соц. впливів та виявляється у двох формах інтенціональній та побічній. Інтенц. Вихов. здійснюють шкільні заклади, побічне виховання визначається впливом решти середовища. Воно впливає на формування людини сильніше ніж шкільне.

Друга пол. 30-х – 50-ті рр. ХХ ст. характеризуються ізоляцією науки від зх, репресіями науковців.

Головними чинниками, які визначали стан розвитку соц. псих. в радян. Укр. (60-70ті рр) були: одноманітність методичних засобів соц.-псих. аналізу; недостатність кількості підготованих фахівців тощо.

Соц. психологія в Укр.. утверджується в статусі академічної дисципліни лише з 70х рр., після того як були відкриті кафедри соц психології у Ленінградському та Московському університетах. Завідувачі кафедри, професори та науковці Марісова, Киричук, Корнєв були авторами численних праць та підручників.

В кінці 80-х років зростає усвідомлення значущості соц.-псих. досліджень, роль практичної соц. психології, відбувається широке знайомство фахівців із світовою соц. псих. Однак належних умов для більш якісного розвитку соц психологічної думки ще не було створено.

Процеси державотворення у 90-х рр. вимагали своєрідного соц.-псих. супроводу у вирішенні низки соц, ек., освітніх, мед., юрид., культур., політ. проблем. В університетах відкриваються факультети та відділення для підготовки психологів. Друкується укр. науковий журнал «Соц. псих», у якому публікуються матеріали з проблем теорії соц. псих; псих. масових комунікацій; соц. роботи; ґендерної проблематики тощо.

3. Самоефективність та локус контролю (дослідження а.Бандури, г. Маркуса, Дж.Ротера)

Вольове регулювання поведінки неможливе без врахування її умов, адже вольовий акт людина здійснює як особистість, відповідальна за всі його наслідки. Хоча поведінка завжди спрямована на досягнення мети, кінцеві результати діяльності інколи не відповідають сподіванням. На основі досліджень встановлено, що люди різняться між собою залежно від того, кому вони схильні приписувати відповідальність за власні дії.

Для диференціювання різних способів покладання відповідальності американський психолог Джуліан Роттер (1916—1995) обґрунтував поняття «локус контролю». Локус контролю (лат. locus — місце) — індивідуальна якість людини, яка характеризує її схильність приписувати відповідальність за наслідки своєї діяльності зовнішнім силам чи внутрішнім станам і переживанням.

Особи з екстернальним локусом контролю (екстернали) вважають, що успіхи і невдачі в їхньому житті регу­люються зовнішніми чинниками (доля, фатум, щасли­вий збіг обставин, впливові люди та непрогнозовані сили оточення). Дослідники встановили, що схильність до зовнішньої локалізації контролю пов'язана з такими рисами особистості, як неврівноваженість, невпевненість у своїх силах, тривожність, підозрілість, конформність, агресивність та ін. Особи з інтернальним локусом контро­лю (інтернали) виходять із переконання, що їх успіхи та невдачі визначаються власними здібностями, зусил­лями, діями (внутрішніми особистісними факторами). Інтерналам властиві впевненість у собі, наполегливість і послідовність у досягненні поставлених цілей, схильність до самоаналізу, врівноваженість, товариськість, доброзичливість і незалежність.

Роттер довів, що локус контролю є стійкою властивістю особистості, яка формується в процесі її соціалізації.

Один із конструктивних підходів до діагностики та управління очікуваннями запропонував А. Бандура. Цей відомий психолог зі Стенфорда ввів термін «самоефективність». САМОЕФЕКТИВНІСТЬ - це віра у власну здібність мобілізувати мотиваційні, когнітивні й регулятивні ресурси, необхідні для здійснення дії, тобто віра в себе в контексті конкретного завдання. Дослідник вважає, якщо люди усвідомлюють власну ефективність, то вони докладають більше зусиль для виконання складних завдань, виявляють більше наполегливості у подоланні перешкод, ніж ті, які сумніваються в своїх можливостях. Своєю чергою, висока самоефективність, яка супроводжується очікуванням успіху, сприяє формуванню самоповаги і досягненню кращих результатів діяльності. Як стверджує А. Бандура, «ті, хто володіє свідомістю високої самоефективності, уявляють собі вдалий сценарій, що забезпечує позитивні орієнтири для вибудовування поведінки. Навпаки, ті, хто вважає себе нездатним добитися успіху, більш схильні до уявлення невдалого сценарію і зосередження на негативному результаті.

Отже, як вважає А. Бандура, формуванню самоефективності сприяють такі умови, в яких людина відчуває себе впевненою.

Соц.психолог Гізела Маркус дослідила вплив індивідуалістської та колективістської типів соціокультур на формування Я-концепції. Загалом культура Заходу формує індивідуалістську (незалежну) Я-концепцію. Вона виходить з того, що людина стане успішнішою, якщо самостійно визначить усі свої соціальні Я, повірить в здатність контролювати власне життя. Культури народів Азії, Африки, Центральної і Пд. Америки значно вище цінують колективізм. Вони виховують те, що Маркус називає взаємозалежними Я. мета такого соц. життя полягає у гармонізації з тим співтовариством, до якого вона належить.