1.5. З історії розвитку економічної теорії

Економічні знання сягають дохристиянської доби, їхнє коріння можна віднайти у творах мислителів стародавніх Греції та Риму і ще віддаленіших часів.

Певний прорив у галузі економічної науки пов’язаний з меркантилізмом. Цей термін у науковий обіг увів у XVIII ст. А. Сміт.

Розрізняють ранніх і пізніх меркантилістів. Якщо ранні меркантилісти (період до великих географічних відкриттів) ототожнювали багатство з грошима, гроші – зі золотом та сріблом, а головною їхньою ідеєю була ідея «грошового балансу», то пізні меркантилісти під багатством розуміли надлишок продуктів, які обмінюють на зовнішньому ринкові на гроші, а ідеальним визнавали позитивний торговельний баланс.

З меркантилізмом пов’язане виникнення терміна політична економія. Його ввів француз А. Монкретьєн на початку XVII ст.

Вагомий внесок у розвиток економічної теорії зробили творці теорії трудової вартості. Ця школа зазнала істотної еволюції, в якій особливе місце належить так званому фізіократизму (влада природи). Цей термін увів А. Сміт. Фізіократи, на відміну від меркантилістів, багатством націй визнавали не гроші, а «продукт землі», з його джерелом – сільськогосподарським виробництвом, землеробством.

Основною працею фізіократів є «Економічна таблиця» Ф. Кене (1758). Уперше в історії економічної думки тут розглянуто процес відтворення сумарного продукту нації. Проте ця схема не охоплювала процесу відтворення всього національного продукту, оскільки вилучала працю, застосовувану в промисловості.

Напрям економічної науки – класична школа – виник у XVII ст. і проіснував до початку ХІХ ст. Історична заслуга класичної школи полягає в тому, що вона поєднала джерело багатства з працею, започаткувавши теорію трудової вартості. До представників цієї школи належать Вільям Петті, Адам Сміт, Давид Рікардо, Томас Мальтус, Джон Стюарт Мілль.

Започаткував теорію трудової вартості А. Сміт. Економічну науку він сприймав як учення про багатство та способи його збільшення. Так, зростання багатства, на думку вченого, зумовлене рівнем накопичення капіталу та способами його використання. Регулятором процесу створення багатства, за А. Смітом, є «невидима рука» ринку: коли людина діє із власної вигоди, то це природно, або, точніше, неминуче приводить її до того, що вона віддає переваги тому заняттю, яке найвигідніше суспільству.

Дослідник також розвинув учення про об’єктивні економічні закони, які керують виробництвом, де й створюється багатство народів. До того ж, А. Сміт уперше визначив двояке завдання економічної науки – її позитивний і нормативний аспекти.

Продуктивним у розвитку економічної науки було ХІХ ст. У цей час на базі класичної політичної економії, соціалістичної ідеї та філософської діалектики виник марксистський напрям, репрезентований К. Марксом та Ф. Енгельсом. Головна праця цього напряму – «Капітал» К. Маркса, перший його том вийшов у світ 1867 р. В основу марксистської економічної доктрини покладнна концепція капіталістичної експлуатації, зубожіння мас та утвердження соціалістичного ладу, тому К. Маркс велику увагу приділяв перспективам і цілям соціальної революції.

У середині ХІХ ст. були закладені основи нової історичної школи (Г. Шмолер, Л. Брентано, К. Бюхер, В. Зомбарт). Представники цієї школи відмовились від цілісної абстрактної економічної теорії, заперечуючи універсальний характер економічних законів і підмінили її історією національної економіки. Вони вважали, що економічне життя країни регульоване історично сформованими соціальними інститутами, з-поміж яких вирішальна роль належить державі.

У 70-80-х роках ХІХ ст. виникла Австрійська школа граничної корисності (К. Менгер, Ф. Візер, Є. Бем-Баверк) і зосередила увагу економічної теорії на споживачеві, корисності як визначальному чинникові цінності. Її представники заперечували трудову теорію вартості (цінності), вважаючи основою ціноутворення суб’єктивну корисність і зводячи цінність чинників виробництва та життєвих благ до їхньої суб’єктивної цінності. Ці ідеї були викладені й розвинуті за допомогою граничного (маржинального) аналізу. Він і дав назву економічній школі – маржиналізм.

Корисність, на думку представників цієї школи, залежить, по-перше, від системи потреб; по-друге, від запасу товару в споживача. Причому що більший запас цього товару, то меншу корисність має кожен наступний із них. У цьому й полягає суть закону спадної граничної корисності – фундаментального принципу маржиналізму.

Наприкінці ХІХ ст. в Англії виникла Кембриджська школа, що акцентувала на розвиткові мікроекономічного аналізу економічних явищ (А. Маршалл, А. Пігу). Відмовившись від пошуків джерела цінності (вартості), А. Маршалл (його вважають засновником неокласичного напряму економічної теорії) застосував функціональний аналіз економічних явищ за принципом їхньої взаємозалежності, взаємного впливу. Учений розробив теорію ціни, згідно з якою ринкова ціна є рівноважна функціональних залежностей попиту та пропозиції. А. Маршалл уперше поєднав дослідження економічних процесів із математичним апаратом. Його основна праця «Принципи політичної економії» багато десятиріч була підручником з економічної теорії на Заході.

Американська школа кінця ХІХ – початку ХХ ст., подібно до Австрійської та Кембриджської, широко використовувала ідеї суб’єктивізму та психологізму. Її найвідоміший представник Джон Бейтс Кларк усебічно обґрунтував принцип маржиналізму (граничності), синтезував маржиналістські концепції своїх попередників і створив теорію граничної продуктивності. Чільне місце в економічній науці посідала теорія розподілу, згідно з якою розподіл відбувається відповідно до внеску кожного чинника виробництва (праця, капітал, земля), до того ж в процесі виробництва простежується спадна продуктивність праці та капіталу.

Отже, в останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст. в економічній науці сформувався неокласичний напрям. Його історичне значення полягало в тому, що він дедалі більше перетворювався на науку про раціональну господарську діяльність.

До провідних течій сучасної економічної теорії належить кейнсіанство, засновником якого був видатний англійський економіст Дж.М. Кейнс. У його праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936) з найбільшою повнотою викладено ідеї кейнсіанців. Учений та його прихильники: визнали серйозні хиби у механізмі вільної конкуренції,; обґрунтували потребу державного втручання в економіку; на противагу традиційному мікроекономічному аналізові Дж. М.Кейнс увів в економічну теорію новий – макроекономічний – метод аналізу; він змістив увагу з проблеми пропозиції ресурсів (неокласична школа) на проблему ефективного попиту і висунув теорію мультиплікатора.

Якщо теорія Дж. М. Кейнса та його послідовників передбачала втручання держави у господарські процеси, то неоліберальна школа з її концепцією «соціального ринкового господарства» (Л. Мізес, Ф. Гаєк, В. Бекон та ін.) дотримувалась позицій свободи дій, спиралася на загальнолюдські цінності. Щоправда, неоліберали також визнавали можливість обмеженого впливу держави на економіку для забезпечення умови вільної конкуренції.

З початком світового економічного спаду (1974-1975) кейнсіанство перестало бути провідним напрямом економічної теорії й економічної політики. Популярність здобув неокласичний, неоконсервативний напрям.

Найважливішими напрямами «оновленої» неокласичної концепції в сучасних умовах є монетаризм Чиказької школи, економіка пропозиції, теорія раціональних сподівань.

Монетаризм Чиказької школи на чолі з М. Фрідманом акцентує на тому, що причиною змін у загальному обсязі продукції та рівні цін є коливання пропозиції грошей.

Економіка пропозиції орієнтує на пропозицію через перерозподіл національного доходу на користь великого та середнього виробництва. Особлива увага приділена застосуванню в державному регулюванні податкових інструментів, пошукам оптимальної ставки податків, яка б забезпечувала максимальні надходження до бюджету і не зменшувала стимулів приватного підприємництва (крива Лафера).

Теорія раціональних сподівань обґрунтовує тезу, що економічні суб’єкти (корпорації, споживачі) за допомогою комп’ютеризації можуть раціонально використовувати інформацію й оперативно реагувати на зрушення в економічній діяльності та ринкових відносинах.

Тривале протистояння концепції Дж. М. Кейнса і неокласичної школи закінчилося так званим неокласичним синтезом (П. Семюелсон). Представники неокласичного синтезу, розглядаючи західну економічну систему як змішану, не абсолютизують регулятивного впливу ринку на економіку й визнають ситуативну ефективність різних методів державного впливу на неї.

У 60-70-х роках ХХ ст. в економічній науці еволюціонував інституціонально-соціальний напрям. Він виник ще у 20–30-х роках ХХ ст. на базі історичної школи. Представники цього напряму Дж. К. Гелбрейт, А. Арон, Р. Арон, В. Ростоу, Д. Бел, А. Тофлер та інші критикували всі традиційні школи за відрив від аналізу соціальних проблем. Вони виступали за соціологізацію економічної теорії та розробляли концепції трансформації ринкової економіки в умовах науково-технічної революції.

Останні десятиріччя ХХ ст. були ознаменовані розвитком і зростанням ролі неоінституціоналізму (нова інституційна економіка), який предметом економічного аналізу зробив трансакційні витрати і права власності (Р. Коуз, О. Вільямсон, Д. Норт та ін.).