4.1.3. Власність та економічна система

У будь-якій економічній системі ресурси та створені життєві блага мають власників, а процес виробництва є привласненням людиною предметів і сил природи.

Як економічна категорія “власність” відображає відносини між людьми з приводу привласнення капітальних благ та результатів виробництва.

Власність – поняття соціальне і воно випливає з факту обмеженості ресурсів. Із практичного погляду, важливий поділ власності на різні типи і форми, тобто класифікація власності. Її здебільшого мірою визначає:

• суб’єкт права власності;

• об’єкт права власності;

• право власності.

Суб’єкт права власності – це фізична чи юридична особа, держава – чи їхні комбінації, що привласнюють певне благо й наділені правами володіння, користування та розпорядження стосовно нього.

Об’єктом права власності є те, що привласнюють суб’єкти права власності: найрізноманітніші речі, економічні ресурси (земля, її надра, рослинний і тваринний світ, капітальні блага, праця та результати її діяльності), інформація, технології; особисті здібності людини (фізичні або розумові можливості, з допомогою яких може бути надана певна послуга).

У розвинутій ринковій економіці водночас співіснують різні типи власності, і держава законодавчо гарантує їхню рівність. Це означає застосування до різних суб’єктів власності однакової системи прав, обов’язків і відповідальності.

Права власності визначають формальними правами, якими володіє той чи інший суб’єкт права власності стосовно об’єкта права власності.

Права власності в економіці – це права на контроль за використанням ресурсів і розподілом витрат та вигоди, що супроводжують це використання.

Власність охоплює відносини привласнення і відчуження. Привласнення благ означає, що окремий індивід, група людей або держава здобуває права на володіння, користування та розпорядження конкретними благами.

За володіння конкретний об’єкт власності належить конкретному суб’єктові необмежено в часі, тобто має повний фізичний контроль над благом.

Користування – це використання у виробництві або споживанні корисних властивостей об’єкта власності.

Розпорядження – ухвалення управлінських рішень щодо функціювання і реалізації об’єкта власності, яке робить власник або інші економічні суб’єкти, котрих він уповноважив.

Суб’єкт привласнення об’єкта власності є водночас його володарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує права розпорядника та користувача. Розпорядник може бути користувачем, але не обов’язково володарем. Користувач окремих благ може не бути їхнім володарем і розпорядником.

Разом із привласненням блага відбувається його відчуження. Привласнення означає повне відчуження об’єкта власності одним суб’єктом від всіх інших, тобто обмеження вільного доступу до об’єкта інших суб’єктів.

Отже, власність – це не те, чим володіють, а сукупність прав, які за суб’єктами права власності закріплені законом.

Права власності регламентовані передовсім юридичними нормами. Однак не лише. Вони також є здобутком попередніх поколінь і передані у спадок через традиції, звичаї, а також підсилюються каральною силою держави. Рівень шуму, вид одягу, який ми носимо, наше втручання у приватне життя інших людей – усе це обмежене не тільки законами, а й прийнятністю для суспільства та взаємною згодою.

Господарська практика людей здійснюється в умовах двох основних типів власності: приватної і державної. У першому випадку окрема фізична чи юридична особа володіє всім комплексом прав власності, або певною їхньою комбінацією, що й зумовлює різноманітність форм приватної власності.

Різні форми приватної власності є основою ринкової економіки.

Якщо ж увесь «комплекс» прав власності перебуває в держави, маємо державну власність і господарську систему з ієрархічною структурою.

Сучасні західні економічні системи характеризують як змішані – змішана економіка. Така система ґрунтована на комбінації приватної та державної власності.