§ 3. Державний суверенітет
(Яковюк І.В.)
Суверенітет є властивістю державної влади, який характеризує відносини державної влади з іншими її суб’єктами як усередині країни, так і за межами державних кордонів. Запровадження відповідного поняття «суверенітет» і формування відповідної теорії відбувається починаючи є ХVІ ст., що було пов’язано з процесом становлення централізованих національних держав в Європі. Його виникнення було пов’язано з історичними обставинами — боротьбою держави європейських монархів з Римською католицькою церквою, Священною римською імперією, великими феодалами за владу в межах держави.
Вважається, що ідею державного суверенітету вперше сформулював в ХVІ ст. французький мислитель Жан Боден.
У процесі свого розвитку держава зазнає різних змін, однак основний зміст суверенітету зберігається. Він означає визнання держави єдиною політико-територіальною організацією владарювання, що встановлює правопорядок, якому підкоряються всі фізичні особи і організації всередині країни9внутрішній аспект суверенітету), а також її незалежність на міжнародній арені(зовнішній аспект суверенітету). При цьому, внутрішній і зовнішній аспекти суверенітету взаємообумовлені і лише у своїй сукупності утворюють відповідну якісну характеристику державної влади.
Державний суверенітет – це зумовлена волею народу політико-правова властивість держави, що полягає у верховенстві державної влади щодо будь-якої іншої влади в суспільстві та її незалежності від за її межами.
Сутність державного суверенітету розкривається через його ознаки, до яких слід віднести: верховенство, незалежність, єдність, неподільність і невідчужуваність суверенітету.
Верховенство означає, що над (державною) суверенною владою немає іншої вищої влади, яка могла б встановлювати або обмежувати правомочність держави чи вимагати її підпорядкування собі. Унаслідок цього держава здатна скасувати або визнати нікчемним будь-які незаконні рішення іншої суспільної влади в межах даної держави.
Незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах означає, що держава як суверен самостійно визначає і проводить свою зовнішню політику, керуючись принципами рівноправності і взаємовигідної співпраці з іншими членами міжнародного співтовариства. В основі міжнародного права лежить закріплена в його основоположних нормах вимога поваги державами суверенітету одна одної. В таких норм проголошується суверенна рівність держав, рівноправність і самовизначення народу; незастосування сили або загрози силою в міждержавних відносинах; невтручання у внутрішні справи одна одної; мирне вирішення міждержавних спорів тощо.
Єдність суверенітету. Суверенітет держави єдиний, оскільки державу , створює народ, який виступає джерелом її влади. Єдність суверенітету означає, що в державі існує цілісна система органів, які в своїй сукупності представляють державну владу, яка виробляє і проводить відповідну політику. Єдність суверенітету виключає можливість одночасного існування на території держави інших осередків влади, що мають державно-владні або подібні до них за змістом повноваження і засоби їх забезпечення.
Неподільність суверенітету означає, що жодна частина держави, жоден не може бути визнаною незалежною, вільною від влади держави, виконання її вимог, виражених у встановленій законом формі. З метою забезпечення єдності і неподільності суверенітету держава на конституційному рівні забороняє узурпацію державної влади або її повноважень, створення і функціонування на своїй території не передбачених законом воєнізованих формувань (статті 5, 17 Конституції України), а також запроваджує кримінальну відповідальність за порушення суверенітету і територіальної цілісності.
Невідчужуваність суверенітету передбачає неможливість відмови держави від суверенітету повністю або частково, передачі його іншим суб’єктам в добровільному чи примусовому порядку, а також встановлення інших юридичних чи фактичних обмежень у його здійсненні.
Реалізація широкого спектру внутрішніх і зовнішніх функцій передбачає наявність у держави широкого кола правових можливостей – суверенних прав. Суверенні права використовуються державою для забезпечення незалежності у відносинах з іншими країнами і верховенства державної влади на власній території. Залежно від конкретних обставин держава може актуалізувати ті права, які необхідні для виконання її функцій в конкретній історичній ситуації. На відміну від суверенітету суверенні права можуть бути обмежені або делеговані; від їх використання держава може відмовитися.
До основних суверенних прав держави, що розкривають зміст внутрішнього суверенітету, відносяться права на: законодавче регулювання суспільних відносин; запровадження системи державних органів, громадянства, грошової одиниці; стягнення податків і зборів; встановлення адміністративно-територіального поділу; розпорядження своєю територією і природними ресурсами; застосування правового примусу; створення збройних сил тощо.
Зовнішній суверенітет конкретизується в правах на: укладення міжнародних договорів; підтримання дипломатичних відносин з іншими державами; оголошення війни і укладення миру; здійснення юрисдикції стосовно громадян, що перебувають за межами території держави; здійснення діяльності у виключній економічній зоні і на континентальному шельфі; участь у роботі міжнародних організацій тощо.
Першоджерелом державної влади в демократичних країнах є народ. Тому в основі державного суверенітету лежить народний суверенітет. Народний суверенітет здійснюється безпосередньо народом через вибори, всенародні обговорення, референдум та через виборний представницький орган. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ (ч. 1 ст. 5 Конституції України). У ч. 2 тієї ж статті констатується, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові, чим підкреслюється пріоритет народного суверенітету. Таким чином в умовах демократії державний суверенітет є механізмом реалізації народного суверенітету.
Термін «народний суверенітет» часто вживають як синоніми поняттю «національний суверенітет». У сучасному міжнародному праві право на самовизначення визнається за усіма народами, способами реалізації якого можуть бути: створення суверенної держави, вільне приєднання до іншої держави або об’єднання з нею, а також встановлення іншого політичного статусу. Разом з тим принцип самовизначення не повинен тлумачитися як дозвіл або заохочення будь-яких дій, які б призводили до розчленування або повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав.
Контрольні запитання:
Дайте загальне визначення держави, охарактеризуйте її ознаки
2. Охарактеризуйте класичний підхід до розуміння держави
3. Що таке державний суверенітет і які його особливості в сучасних умовах?
4. У чому полягають особливості формаційного підходу до типології держав?
5. Охарактеризуйте цивілізаційний підхід до типології держави.