Частина друга загальне вчення про державу розділ 5. Поняття держави

(Петришин О.В.)

1. Поняття та ознаки держави

2. Типологія держави

3. Державний суверенітет

§ 1. Поняття та ознаки держави

Питання про державу, її сутність та соціальне призначення є одним із центральних не лише для правознавства, а й для цілої низки суміжних соціальних наук – філософії, соціології, політології, економічної теорії тощо. Завдання теорії держави і права як загальнотеоретичної юридичної науки полягає у визначенні найбільш важливих рис держави з точки зору особливостей та тенденцій її розвитку та функціонування, взаємодії держави з правом, формування на цій основі загального для усієї системи юридичних наук поняття держави.

Визнаним в науці є класичний підхід до розуміння змісту такого складного та багатогранного явища, як держава, який називають також арифметичним, оскільки він пов’язує наявність або відсутність держави з сумою трьох елементів(чинників) – територією, населенням та владою. Відповідно до цих чинників держава може розумітись:

По-перше – як країна. Держава займає певну територію, обмежену державними кордонами. Територіальний принцип організації відрізняє державу як від первісної общини, що формувалася на основі кровноспоріднених зв’язків, так і від інших соціальних організацій: громадських, професійних, релігійних і т.і., які утворюється за інтересами, вподобаннями, віруваннями, тощо. Кожна держава характеризується певною формою територіального устрою, складається з окремих територіальних утворень — областей, провінцій, земель, штатів, тощо. Як країна держава виступає насамперед у зовнішніх відносинах – укладає міжнародні договори приймає участь в роботі міжнародних організацій.

По друге – як народ. Як організація публічної влади держава об’єднує усе населення на засадах громадянства(підданства). У такому сенсі американський соціолог П.Сорокін визначав політичну націю як народ, що має суверенну державу, тобто оганізований у державу народ. Громадянство передбачає стійкий зв'язок між кожним індивідом і державою: громадянин отримує повний обсяг прав і  має виконувати обов’язки, передбачені законодавством. Натомість іноземці, які проживають на території даної держави, позбавляються деяких з  цих прав і обов’язків (права обирати і бути обраним, обов’язку нести військову службу та ін.).

По третє – як влада. Державна влада є стрижнем будь якої держави, інші ознаки держави так чи інакше пов’язані з реалізацією державної влади. Вона має публічний характер: розповсюджується на усю територію держави, здійснюється стосовно громадян та інших осіб, що перебувають у її межах. Від імені державної влади ухвалюються закони та інші правові акти, які мають загальнообов’язковий характер, щодо виконання яких складаються відносини управління та підпорядкування. Державна влада є суверенною за своєю природою - верховною в межах країни та незалежною в міжнародних відносинах

Зберігаючи свою значимість, класичний підхід вимагає певних уточнень та доповнень, зумовлених сучасним станом наукових досліджень феномену державності.

Сучасне суспільство не може існувати поза межами державності, яка його організує в єдину цілісність, забезпечує його життєдіяльність та розвиток як з точки зору внутрішніх потреб, так і з позицій міжнародного співробітництва. Так, на межі ХХ –ХХІ століття у світі налічується більше 200 різноманітних за своїми конкретними характеристиками держав, 193 з яких є членами ООН.

Разом з тим державу не потрібно ототожнювати з суспільством. Таке ототожнення було прийнятним для міст – держав Давньої Греції (Афін, Спарти, тощо), у яких все публічне визнавалось державним і навпаки – все державне суспільним. Звідси й специфічний термін для позначення давньогрецької державності – «поліс», який був водночас і суспільством і державою. Починаючи з часів буржуазних революцій ХУІІ – ХІХ ст.ст. держава внаслідок відокремлення сфери матеріального виробництва від політичної влади і формування громадянського суспільства розглядається як важіль публічної влади у суспільстві, покликаний йому служити, забезпечувати його стабільність та розвиток.

Як результат держава постає в більш точному і конкретному вимірі як інститут публічної влади, що діє в масштабах усього суспільства, як її чітка організація за посередництвом системи державних органів, наділених повноваженнями в певних сферах управління суспільством. Як організація влади держава характеризується функціонуванням специфічних владних відносин, коли органи державної влади та їх посадові особи уповноважуються приймати рішення, обов’язкові для інших учасників суспільних відносин.

Політичний характер організація державної влади отримує внаслідок структуризації суспільства на засадах політичного плюралізму, що передбачає акумуляцію політичними партіями суспільних настроїв та очікувань, конкуренції політичних сил за здобуття більшості депутатських мандатів у складі представницьких органів державної влади, їх можливість впливати на визначення та реалізацію державної політики, зокрема приймати участь у формування уряду та контролювати його діяльність.

Органи державної влади складають державний апарат, який функціонує через спеціально підготовлених для управлінської діяльності фахівців( державних службовців), утримується за рахунок податків та зборів. Водночас перебільшення значимості організаційної складової призводить до гіперболізації технократичного підходу до розуміння державності, коли вона розглядається виключно як механізм, знеособлена «машина» для здійснення влади, а корпус державних службовців лише як бюрократія або функціонери.

Обов’язковість владних рішень, які походять від органів державної влади та їх посадових осіб, забезпечується можливістю застосування примусових заходів. Акцент на примусовий характер держави робив німецький соціолог М. Вебер: сутність держави за будь - яких умов, незалежно від конкретних цілей та напрямків її діяльності, завжди полягає в тому, що вона є організацією для застосування примусу. Натомість примусові заходи повинні застосовуватись виключно в межах права, на підставі і в порядку, встановлених законом.

Головна характеристика сучасної держави полягає в тому, що вона є правовою організацією влади. Право здатне унормувати реалізацію державної влади, підпорядковуючи її служінню суспільству, забезпеченню загальних для усього соціуму інтересів. Особливо значущим соціальним інтересом є правопорядок, обов’язок підтримання якого покладається на державу. З цією метою держава санкціонує норми, які є обов’язковими для всіх суб’єктів, що знаходяться на її території, забезпечує їх дотримання, гарантує досягнення очікуваного результату за допомогою ефективних правових механізмів

В період абсолютизму державності право розглядалось лише як засіб, інструмент в руках держави для здійснення влади та управлінської діяльності; наступним етапом розвитку взаємодії держави і права стало самообмеження державної влади законом. Нарешті – визнаний сьогодні в демократичних країнах пріоритет права над державою передбачає устрій та функціонування державної влади лише на правових засадах.

Режим панування права над державною владою в країнах англосаксонської традиції одержав назву — «верховенство права» (англ. the rule of law), а в континентальній Європі – «правова держава» (нім. Rechtsstaat). В останньому випадку правові основи організації державної влади та межі її здійснення встановлюються конституцією, що має найвищий авторитет як основний закон держави і суспільства. Відповідно головною метою правової держави визначається забезпечення та захист прав людини.

Наведені підходи до розуміння феномену державності є вагомим обґрунтуванням для виокремлення найбільш суттєвих її ознак та заснованого на цьому визначення відповідного поняття.

Отже, держава – це  територіальна організація публічної влади, яка обєднує населення на засадах громадянства, здійснюється апаратом управління шляхом ухвалення та реалізації законів та інших правових актів.