8.4 Державний сектор господарства

Як це не здасться дивним, перший крок до одержавлення частини економіки зробила канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк. В кінці XIX ст. він націоналізував (переклав з приватного володіння у власність держави) прусські залізниці (для порятунку залізничних компаній від краху під час кризи 1873 р.) і поставив під державний контроль виробництво і продаж тютюну (щоб отримувати додатковий дохід). Такий наступ на приватний сектор господарства багато власників розцінили як введення соціалізму. Правда, не обійшлося без насмішкуватих розмов про перехід до “тютюнового соціалізму”. До речі, у багатьох країнах освіту державної власності ототожнюється з соціалістичним присвоєнням. Але в такому випадку не враховується, що державна власність може набувати абсолютно різний соціально-економічний зміст в залежності від того, хто реально привласнює матеріальні блага і в чиїх інтересах діє держава. У середині XX ст. з початком НТР і переходом до постіндустріального суспільства країни Заходу зробили великий крок до зміни організаційно-економічних відносин: виникла нова тенденція до реального обобществлению значної частини макроекономіки. Державний сектор макроекономіки виник допомогою націоналізації багатьох підприємств і великих галузей господарства. Однак націоналізація проводилася не шляхом насильницької конфіскації (і примусового безоплатного вилучення майна), а з викупом матеріальних ресурсів підприємств. Характерно, що в 1993 р. кінцеве споживання державних установ у валовому національному продукті становила: у США - 10%, Франції - 11, Швеції - 12 і Великобританії - 13%.

В орбіту державного привласнення в багатьох країнах увійшли, як правило, багато базові галузі промисловості (видобуток енергоносіїв, металургія та ін), військово-промисловий комплекс, найважливіші фінансові установи (наприклад, центральні банки, що випускають гроші) і інфраструктура - виробнича (залізничний, повітряний, трубопровідний транспорт, мережа електропостачання тощо) та соціальна (здоров'я, освіта, соціальне забезпечення тощо).

Стало бути, після епохи класичного капіталізму і періоду панування фінансового капіталу на Заході настала нова фаза еволюції власності, на якій приватновласницький капіталізм ще раз був потіснений державним сектором макроекономіки.

Новий сектор являє собою лише частина того багатства, яким володіє держава. Набагато більша його частка надходить у вигляді податків, що стягуються державними організаціями з домашніх господарств і підприємств. У свою чергу, свої доходи уряд частково надає домашнім господарствам як трансфертних (лат. tnansferre - переводити) платежів - виплат грошей (наприклад, посібників з соціального забезпечення, стипендій, пенсій тощо). Воно також виплачує підприємствам субвенції (лат. subvenire - приходити на допомогу) - грошові допомоги, що надаються на певні цілі. Отже, в макроекономіці склалися особливі економічні відносини між державою, домашніми господарствами і підприємствами.

Кругообіг доходів у макроекономіці

Від	До
	домашнім господарствам	підприємствам	державі
домашніх господарств	-	Оплата придбаних благ	Податки
підприємств	Оплата факторів виробництва	-	Податки
держави	Трансфертні платежі	Оплата благ і субвенції

В табл. 8.1, показані шляхи руху доходів від домашніх господарств до держави (податки) і в зворотному напрямку (трансфертні платежі). Аналогічно переміщуються потоки доходів від підприємств до держави (податки) і від останнього - до фірм (оплата придбаних благ і субвенції).

Крім того, підприємства сплачують за фактори виробництва, придбані у домашніх господарств (робочу силу та інші ресурси), а домашні господарства розраховуються з ними за придбані блага. Державний сектор і одержувані їм доходи служать матеріальною базою, яка дозволяє уряду здійснювати в широких масштабах економічну роль.

Зараз держава покликана:

а) підвищувати ефективність усього національного господарства;

б) забезпечувати зростання і стабільність (стійкість) економіки;

в) домагатися більшої соціальної справедливості у розподілі доходів серед населення.