4. Підписання Вашингтонського мирного договору. Загальна характеристика Вашингтонського порядку в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні: його значення та недоліки.

19 листопада 1919 р. більшістю голосів американський сенат відкинув Версальський Договір. Це була справжня катастрофа для Вільсона - не тільки політична, але і особиста. Після президент важко захворів і останні півтора роки свого перебування при владі був фактично паралізованим.

Вашингтонська конференція проходила з 11 листопада 1921 року до 6 лютого 1922 року. Основними проблемами, які мали бути вирішені на ній, були проблеми обмеження морського озброєння та проблеми далекосхідного і тихоокеанського регіонів.

В цій конференції брали участь 14 країн: США та делегації Англії (британські домініони – Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПАС, Індія), Франції, Італії, Японії, Бельгії, Голландії, Португалії та Китаю. Усі найважливіші питання конференції і туту вирішувались у форматі великої раійки (США, В. Яп.), але в обговоренні деяких питань активну роль відігравали Фр., Кит. І навіть делегація ДСР (Далекосхідної Республіки), що перебувала у Вашингтоні неофіційно.

Всі ці країни вітали ініціативу проведення конференції, але кожна мала свої інтереси.

США: 1) забезпечити рівність з Вел-єю, 2) забезпечити перевагу над Японією.

Японія – 1) виступала за обговорення питань морського озброєння та зовсім не хотіла торкатися проблем тихоокеанського регіону, а саме проблем Китаю.

Радянську Росію на конференцію не було запрошено, хоча все ж таки неофіційно прибула делегація від Далекосхідної Республіки, яка зіграла певну роль в розвитку конференції.

Протягом цієї конференції було укладено ряд договорів (трактатів):

“Договір чотирьох держав” (13 грудня 1921 р.) підписали США, Англія, Франція, Японія. Основна мета договору: надання взаємних гарантій недоторканості острівних володінь учасників договору в Тихому океані. Після ратифікації цього договору Англо-Японський союз 1911 року втрачав свою силу. Адже США розглядали цей союз як набійльшу перепону для американської політики відкритих дверей в Китаї.

“Договір п’яти держав” (6 лютого 1922 р.) підписали США, Англія, Франція, Японія та Італія. Основна мета договору: обмеження морських озброєнь. Заборонялося будівництво військових кораблів водотоннажність яких перевищувала 35 тис. тон. Було встановлено пропорцію граничного тоннажу лінійного флоту його учасників: Англія – 5; США – 5; Франція – 3; Японія – 1,75; Італія – 1,75.

Це був справжній прорив! Вперше в історії Великобританія відмовилася від стандарту двох держав (королівський флот мав бути в 2 рази сильнішим за флот найсильнішої після Великобританії морської держави), погодившись на військово-морський паритет із США. Тим самим Великобританія 1) визнала втрату своєї гегемонії і 2) змирилася з неминучою прийдешньої гегемонією США, бо хто панує у світовому океані той панує у світі.

“Договір дев’яти держав” (6 лютого 1922 р.) підписали всі держави-учасниці конференції. Основна мета: проголошення принципу поваги суверенності Китаю, поваги територіальної адміністративної недоторканності (але все це було лише на папері). Разом з цим було проголошено принцип “відкритих дверей та рівних можливостей” для всіх націй на території Китаю в галузі торгівлі та промисловості.

У цілому Вашингтонська конференція стала для США хорошим політичним плацдармом для утвердження своєї керівної ролі у світі. Незаперечно, що саме на цій конференції почався процес ревізії Версальської системи договорів. Зауважимо, що міжімперіалістичні протиріччя і після Вашингтонської конференції зберігалися і навіть загострювалися. Протиріччя, закладені у Версальсько-Вашингтонській системі у кінцевому рахунку приведуть людство до Другої світової війни. І це станеться через 17 років.

Зовні все виглядало так, що, за підсумками Вашингтонської конференції США ставали активним учасником міжнародних відносин, найважливішим гарантом стабільності у величезному Тихоокеанському регіоні. Проте це було не так. Республіканці, що перебували при владі в Сполучених Штатах, не прагнули грати активної ролі ні в Європі, ні в Азії. Американська зовнішня політика і після Вашингтонської конференції залишалася пасивною і, по суті, ізоляціоністською. У Білому домі були задоволені результатами Вашингтонської конференції, які зафіксували паритет між ВМФ США і Великобританією, а також визнали принцип "відкритих дверей" в Китаї. Там вирішили, що дипломатія виконала своє завдання, і робити їй, по суті, більше нічого. США поверталися до ізоляціонізму, і їх інтерес до Китаю залишався вузько направленим, утилітарним і пасивним.

Великобританія, що насилу справлялася із завданнями післявоєнного відновлення, не могла і не хотіла відволікати належну частку своїх обмежених ресурсів на рішення питань стабілізації ситуації на східноазіатській периферії її інтересів. Сил Британії ледве вистачало для підтримки порядку серед старих членів Британської співдружності.

Французький уряд був поглинений внутрішньополітичними неладами і страшною перспективою відновлення німецької загрози.

У такій ситуації Японія виявлялася єдиною країною, здатною реально впливати на положення справ в АТР. Тому конструктивна співпраця великих держав з нею була головною умовою життєздатності Вашингтонського порядку. Але надмірна залежність від Японії була і головною слабкістю нової структури регіональних відносин. Вона могла бути частково компенсована за рахунок активнішого включення у Вашингтонський порядок двох фактичних ізгоїв з нього - Китаю і Росії. На цьому шляху, проте, існували ряд серйозних перепон.

Вашингтонські домовленості мали не тільки регіональне значення. Обмежуючи гонку озброєнь на Тихому океані, вони одночасно накладали рамки на військово-морське будівництво в цілому. Стосовно АТР їх роль була особливо велика, оскільки завдяки ним в регіоні тимчасово встановилося прийнятне для всіх головних гравців співвідношення сил. США затвердили себе як морську державу, рівнозначну Великобританію. Лондон і Токіо погодилися з безперспективністю військово-морського суперництва з США.

Лондон відмовився від "стандарту двох держав" і перейшов до стандарту рівності одному найбільшому іноземному флоту ("onepowerstandard"). Але британське лідерство в надводному флоті в цілому збереглося, що укупі з мережею британських військово-морських баз, якими не володіли у той час США, забезпечувало Великобританії позиції військово-морської держави, рівної США. Франція і Італія уникнули скорочення лінійних флотів. Але завдяки своїм скромнішим військово-морським можливостям вони зуміли наполягти на тому, щоб підводні човни, які середні і малі держави вважали гарантами своїй безпеці, залишилися за рамками обмежень, що накладаються вашингтонськими домовленостями.

Японія добилася заборони на будівництво нових і зміцнення старих військово-морських баз держав, що змагалися з нею, на Тихому океані. Завдяки цьому їй вдалося зберегти переважання на величезній частині акваторії Тихого океану, де не було британських баз і де через технічні умови був обмежений оперативний простір американських і британських бойових кораблів. США і Великобританія не мали крупних військових баз на відстані 4000 км. від Японії, а військові флоти того часу могли ефективно діяти на відстані не більше 2000 км. від місць постійної дислокації.