8. Новітнє літературознавство (друга половина хх – початок ххі ст.): напрями, школи, тенденції.

Постструктуралізм. Термін «постструктуралізм» увійшов до активного теоретико-літературного обігу в 70-ті роки XX століття. Постструктуралізм як напрям світового літературознавства є своєрідною реакцією науковців на теоретичні здобутки структуралізму. Одним з перших проти концепції знака, що домінувала в структуралізмі, виступив французький культуролог Мішель Фуко (1926—1984 pp.), автор відомих на Заході праць «Божевілля і культура: історія божевілля в епоху класицизму» (1961 p.), «Народження клініки» (1963 p.), «Слова і речі» (1966 p.), «Археологія знання» (1969 p.). На його думку, письменник не виражає себе у творі. Він трактує письменника як мертву особистість: для нього автор — це «що», а не «хто». Автора вбиває власний твір, в якому розчиняється письменницька індивідуальність.

Погляди М. Фуко суттєво вплинули на розвиток пост-структуралізму передусім у Франції та США. Французький постструктуралізм виходить з ідеї декомпозиції тексту, тобто розкладу його на складові елементи, з яких він «витканий

Деконструктивізм. Цей напрям літературознавства виник у Франції наприкінці 1960-х років і є реакцією на новітні філософські та філологічні доктрини, перш за все такі, як феноменологія Ґуссерля, лінгвістична теорія де Соссюра, дослідження структуралістів і психоаналітиків. Найвидатнішим представником деконструктивізму є Жак Дерріда (нар. 1930 p.), автор відомих праць «Про граматологію» (1967 p.), «Письмо і різниця» (1967 p.), «Розсіювання» (1972 p.), «Маргінеси філософії» (1972 p.), та ін. Головним у його концепції є децентрування структури, тобто вчення про відсутність центру. Будь-який текст, у тому числі й художній, можна не лише написати, а й конструювати й деконструювати, складати й розкладати, дописувати й переписувати, розписувати й описувати. Твердячи, що поза текстом нічого не існує, Ж. Дерріда обстоює ідею тексту, цілком позбавленого контексту.

Фемінізм. Сучасна феміністична критика розвивається двома потоками: один з них зародився у Франції (Ю. Крі-стева, Л. Іригірей, Г. Сіксу, Ш. Готьє), інший — у Сполучених Штатах Америки (В. Вульф, К. Міллет). Фундатор французької феміністичної теорії та критики — Юлія Крістева (нар. 1941 p.), учениця Р. Варта, автор низки фундаментальних праць, таких як «Есе із семіотики» (1971 р.), «Про китайських жінок» (1974 p.), «Влада страху: есе про прини­ження» (1980 p.), «Спочатку була любов: психоаналіз і віра» (1987 p.), «Чужинці щодо себе» (1988 р.). На формування літературознавчих поглядів Ю. Крістевої значний вплив мали ідеї відомих літературознавців радянської доби М. Ба-хтіна та Ю. Лотмана, а також Ж. Лякана, Ж. Дерріди та інших французьких мислителів XX століття.

На американський фемінізм значною мірою вплинула праця Сімони де Бовуар (1908—1986 pp.) «Друга стать», в якій француженка розуміє стать не в біологічному, а в культурному плані, зосереджуючись на фундаментальних відмінностях жінки від чоловіка. Ідеї С. де Бовуар знайшли продовження й розвиток у книзі К. Міллет «Сексуальна політика» (1969 p.). Американка розрізняє поняття «стать» і «рід». Перше з них є суто біологічним, а друге — психологічним.

Фемінізм заперечує фалоцентризм в усіх сферах людської діяльності, зосереджуючись на своєрідності і функціях роду в написанні й інтерпретації літературних текстів.

Постколоніальна критика. Цей напрям сучасного літературознавства виник у англомовному світі наприкінці 70-х років на базі інтеграції кращих досягнень деконструктивізму, психоаналізу, марксизму, нового історизму, фемінізму з урахуванням історичних і культурологічних моделей країн, що звільнилися від колоніального ярма. Вирішальну роль у створенні теорії постколоніаль-ної критики відіграла праця американця Едварда Саїда (1935 p.). Характерною особливістю постколоніальних студій є той факт, що переважно вони написані англійською чи французькою мовою, вихідцями з колишніх колоній, до того ж більшість з них не знає своїх автохтонних мов.

Постмодернізм. Цей напрям виник на Заході у другій половині XX століття. На думку Карена Степаняна, це — «один із провідних (якщо не головний) напрям у світовій літературі та культурі останньої третини XX століття, що відтворив важливий етап релігійного, філософського й есте­тичного розвитку людської думки, давши чимало блискучих імен і творів». Сам термін «постмодернізм» уперше почали вживати у США наприкінці 50-х років щодо «нової поезії». Пізніше його стали застосовувати, характеризуючи творчість представників школи «чорного гумору» (К. Кізі, К. Воннегута, У. Берроуза, Д. Геллера), яких називали іроністами історії.

Естетичні засади постмодернізму обгрунтували Л. Фід-лер, І. Гассан, С. Зонтаґ. Вони вважають, що основна ідея напряму полягає в спробі уникнути розриву між високим і низьким мистецтвом, оскільки розрив є останнім пережитком класової структури індустріального суспільства, що несе в собі поділ літератури на елітарну й літературу для маси.

Світ в уяві постмодерністів постає як щось аморфне, розпливчасте, до кінця не визначене, а отже, незрозуміле й ірреальне. Автор, однак, і не повинен шукати сенс людського буття, він мусить його створювати, а для цього можуть згодитися вже написані раніше твори інших письменників. Автор має занурити читача в написане іншими, переосмисливши цитати, фрагменти, уривки, фабули з їхніх романів, повістей чи драм. І. Гассан окреслює постмодернізм як суму різноманітних рис, притаманних людству, таких як урбанізм, технологізм, «дегуманізація», примітивізм, еротизм, експеримента-лізм. Постмодерністська література не руйнує буття, а лише висловлює іронію з приводу модерністської її інтерпретації. Основним предметом зображення у творах письменників цього напряму часто стає сам літературний процес. Текст пишеться заради тексту, при цьому форма починає домінувати над змістом. Триває деканонізація усталених літературних традицій. Письменник свідомо виходить за межі існуючих жанрів, поєднуючи у творі часом важкопоєднувані естетичні принципи

9. У 10—30-ті роки теорія літератури як окрема наукова дисципліна в Україні не фігурувала, а входила до складу поетики та риторики, які традиційно читалися в навчальних закладах, зокрема в Харківському університеті. це доба, коли почали руйнуватися усталені погляди й окреслюватися певні кроки в напрямку до нового, кращого розуміння природи й призначення словесного мистецтва. Становлення нової української літератури, що відбувалося в цей період, дали поштовх подальшому розвиткові теоретико-літературної думки, однією з ознак чого були праці харківського вченого /. Я. Кронеберґа. Критикуючи класицистичну теорію наслідування, правила трьох єдностей, І. Я. Кронеберґ вважав, що художник є органічною частиною творчого духу природи. Основні ідеї Кронеберґа були співзвучні тим, що стали вироблятися на емпіричному рівні у творчій практиці українських літераторів, зокрема в деяких висловлюваннях І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки. Прихід до літератури та літературознавства нових сил у 40-ві — 60-ті роки XIX століття (М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич та ін.) остаточно закріпив у громадській свідомості думку про право українського народу на власну літературу. Згодом це право було підтверджене у виступах прогресивних російських критиків М. Чернишевського, М. Добролюбова, О. Герцена.

Помітне місце в історії українського літературознавства середини XIX століття посідає Микола Іванович Костомаров (1817—1885 pp.). Він першим у вітчизняній науці про літературу започаткував збір і опрацювання історико-культур-ного матеріалу. М. Костомаров одним з перших українських літературознавців порушив питання про діалектичний взаємозв'язок між обставинами та характерами в художньому творі. Шевченко одним з перших українців порушує проблему прекрасного, коріння якого він вбачав у реальному житті. Мистецькі ідеали Шевченко вбачав у самій дійсності. Як один із засновників професійної літературної критики в історію українського літературознавства увійшов Пантелеймон Олександрович Куліш (1819—1897, який утверджував право українців мати свою власну літературу, бачив обнадійливі перспективи її подальшого розвитку, збагачення стильової та родожанрової системи.

Розвиток українського літературознавства в останні десятиліття XIX століття відбувався в несприятливих умовах: сумнозвісні Валуєвський циркуляр (1863 р.), Емський указ (1876 p.), закриття національних театрів (1884 p.), заборона дитячих видань (1885 р.) суттєво погіршили умови для роботи українських письменників і літературознавців, звели нанівець їхні можливості щодо друкування своїх праць на батьківщині. Центр літературного життя змістився в Галичину, де продовжували виходити українські видання, друкувалися твори письменників і критиків з Над­дніпрянської України. В літературознавство приходять нові творчі сили (М. Драгоманов, І. Франко, О. Потебня, М. Пав-лик, В. Гнатюк, І. Білик, О. Огоновський, М. Сумцов, П. Житецький та ін.). Одним з перших в українському літературознавстві М. Драгоманов звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини XIX століття. Найбільший внесок у розвиток науки про літературу на зламі XIX—XX століть належить Іванові Яковичу Франку (1856—1916 pp.). Він першим з українських літературознавців порушив питання про предмет теорії літератури, простежив розвиток літературно-естетичної думки з часів античності до кінця XIX століття. Зародження літературознавства Франко пов'язував із творчістю Арістотеля і на його прикладі переконливо довів, що будь-яка теорія може виникнути як результат осмислення творчої практики.

Як чітко окреслена наукова дисципліна теорія літератури в Україні сформувалася тільки у XX столітті, яке ознаменувалося значними досягненнями і позначене не менш відчутними втратами на ниві науки про літературу, пов'язаними з драматичними подіями вітчизняної історії. є Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934 pp.). Його фундаментальна праця «Історія української літератури» (1923—1927 pp.) — «не лише взірець дослідження відомого в 20-х pp. зводу старої української літератури (останній її том завершується осмисленням літературного процесу України на межі XVII—XVIII ст.), а передусім — ключ до справді наукового прочитання словесної творчості народу, реставрації її витоків і родоводу, аналізу усної та писемної спадщини українських авторів» [16, 733—734\.

Принципово новим у підходах М. Грушевського до історії літератури свого народу є те, що він її витоки вбачав не в XIV або XV столітті, як вважали чимало російських літературознавців у дореволюційну добу та їхні послідовники в радянські часи, а набагато раніше. Аналізуючи український фольклор, різноманітні його жанри (обрядові пісні, легенди, фантастичні казки, приповідки, магічні казання, заклинання тощо), вчений дійшов висновку, що усна народна творчість українців зародилася ще в IV—IX століттях нашої ери. Серед досягнень українського літературознавства перших десятиліть XX століття слід відзначити роботу історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). Відділом з часу його заснування в 1919 році було видано 20 випусків «Записок», пізніше «Збірників», та тримісячни-ка «Україна», випуск яких припинився після утвердження тоталітарних порядків у СРСР наприкінці 20-х — на початку 30-х років.

Розвиткові вітчизняного літературознавства сприяло створення в Харкові Інституту Тараса Шевченка (1926 p.), який пізніше став Інститутом української літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України (нині Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України). Вчені цієї науково-дослідної установи займалися вивченням історичного розвитку національної літератури, психології творчого процесу, естетики художнього слова, поглиблено аналізували творчу спадщину класиків, зокрема Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. У вищих навчальних закладах працювали перспективні молоді літературознавці М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, які продовжували традиції старших поколінь українських учених. Леонід Тимофійович Білецький (1882—1955 pp.) є одним із найвидатніших вітчизняних літературознавців, чий життєвий шлях у найбільш плідні роки проходив за межами України. Вчений виділив основні напрями та школи в європейському літературознавстві та особливості їх прояву на українському грунті. Суперечності у трактуванні традицій і новаторства в теоретичних працях пореволюційної доби, посилення вульгарно-соціологічних тенденцій у літературі вилилося в літературну дискусію (1925—1928 pp.), яка порушила глобальні питання літературного розвитку. В дискусії взяли участь письменники, літературознавці та критики практично всіх творчих об'єднань тієї доби: «Плугу» і «Гарту», футуристів і неокласиків, ВУСППу і ВАПЛІТЕ тощо. У цю добу ведеться полеміка з приводу визначення єдиного методу радянської літератури. Масові репресії 30-х років фізично знищили кращі сили українського літературознавства. В теорії запанував вульгарний соціологізм. Проблема художньої вартості явищ мистецтва стала зводитися до пошуків соціального еквівалента. І хоча пізніше погляди В. Переверзєва та його послідовників були визнані помилковими, впродовж десятиліть вони домінували в радянському літературознавстві. Провідне місце в літературознавстві радянської доби в Україні належало Олександрові Івановичу Білецькому. Предметом його наукових пошуків у галузі теорії літератури були природа і функції літератури, психологія творчого процесу, розвиток методів і стилів, проблема читача. У повоєнну добу певні здобутки українського літературознавства пов'язані з «хрущовською відлигою», яка дозволила реабілітувати частину незаконно репресованих письменників, повернути до літературного процесу їхні твори, вільніше обговорювати деякі літературознавчі проблеми, особливо ті, що стосувалися класичної літератури. . Серед здобутків вітчизняних учених слід назвати п'ятитомний бібліографічний словник «Українські письменники». Зі здобуттям незалежності України зроблено перші кроки в напрямку заповнення «білих плям» в українському літературознавстві. Свідченням цього є більш об'єктивні й повні «Історія української літератури XX століття» (за редакцією В. Дончика) у двох книгах. Теоретичні й історико-літературні здобутки останніх років, а ще більше потенційні можливості українського літературознавства переконують, що воно не зупинилося у своєму розвиткові, як і раніше, активно займається осмисленням літературного процесу, накреслюючи магістральні напрями розвитку науки про літературу на найближчі десятиліття