5. Античні уявлення про мистецтво поезії.

Естетичні уявлення та ідеї виникають на ранніх етапах розвитку людства. Досить часто вони пов'язані з магією слова. Свідченням цього є численні пам'ятки усної творчості різних народів. Вавилон, Єгипет, Греція, Рим, Китай, Індія — це далеко не повний перелік давніх людських цивілізацій, які, кожна по-своєму, прагнули осмислити художню практику свого часу, значення слова в житті суспільства, сформулювати основні принципи розвитку літератури та мистецтва.

Особливого рівня літературознавство й естетика досягай в Стародавній Греції. Вагомий внесок у їхній розвиток зробили піфагорійці. Піфагорійський союз, фундатором якого став Піфагор (VI ст. до н. є.) значну увагу приділяв з'ясуванню проблем виховної ролі мистецтва, вперше поставивши питання про об'єктивні засади прекрасного, а також про природу мистецтва. Піфагорійці передусім заявили про те, що мистецтво є наслідуванням природи. Вони ж знайшли відповідний термін для цього поняття — мімезис (від грец. μίμησιζ — наслідування). Йшлося про початки розуміння мистецтва слова як засобу виховання громадян у суспільстві

Геракліт (бл. 544/542 — бл. 483 до н. є.) говорив про наслідування як творче переосмислення натури, а не зовнішнє копіювання життя; художник творить зображення відповідно до оригіналу, але не повторює всіх його прикмет. Тобто, уже в античну добу порушувалося питання про художнє узагальнення дійсності. Про це йшлося й у працях Емпедокла (бл. 490—430 до н. є.).

Не всі філософи Стародавньої Греції стояли на позиціях визнання високого громадянського призначення мистецтва. Негативно до цього ставився учень Сократа — видатний мислитель античності Платон (бл. 428/427 — бл. 347 до н. є.). Він вважав реально існуючий світ лише блідим відбитком, тінню надчутливих ідей. Поділяючи думку про те, що мистецтво наслідує природу, Платон надзвичайно скептично ставився до нього, оскільки художник наслідує не ідеальні речі, а лише їхні копії, почуттєві й недосконалі, тому в цілому мистецтво є справою непотрібною, адже воно вводить людей в оману.

Більш системними й продуманими є погляди на мистецтво учня Платона — Арістотеля (384—322 до н. є.). Його праця «Поетика» є першим в історії твором, що узагальнив естетичні знання античного світу, обгрунтував цілий ряд теоретико-літературних категорій, звівши їх у певну завершену й цілісну систему. Арістотель погоджувався зі своїм учителем у питанні наслідувальної природи мистецтва, але саме наслідування вважав актом творчим, оскільки воно створює дещо відмінне від того, з чим митець стикається в реальній дійсності. Художник повинен наслідувати не одиничні й випадкові явища, а вірогідні. Арістотель першим побачив важливу роль художнього домислу, фантазії та уяви у творчому процесі. Він розумів різницю між художнім і науковим мисленням. Метафоричність мислення — це ознака поезії, прикмета художнього таланту. У «Поетиці» Арістотель обґрунтував також поділ поезії на три роди — епос, лірику та драму. Античний мислитель підкреслив виховну роль поезії в суспільному житті.«Поетика» Арістотеля протягом тривалого часу була взірцем для наукових праць з теорії літератури

Віршоване послання «До Пізонів» римського поета Квінта Горація Флакка (65—8 до н. є.), що було назване «Наукою поезії», стало першим практичним керівництвом для письменників античної доби. В ньому розписано, що і як повинен робити письменник, до чого він мусить прагнути, у чому виявляють себе художня майстерність і довершеність поетичної думки. Горацій вбачав мету художньої творчості в розважанні та повчанні читачів. Початки літературознавства і естетики в стародавньому та середньовічному Китаї

Розробка теоретичних понять у літературознавстві стародавнього Китаю пов'язана з високим розвитком мистецтва в цій державі. Ще задовго до доби Шести династій (IV— V ст. н. є.) — періоду найбільшого розквіту культури в Китаї — там існували окремі висловлювання про літературу та мистецтво, які до певної міри підготували відомі шість принципів Се Хе (479—502 pp.). Великий вплив на розвиток мистецтва мали конфуціанство та даосизм.

Головним принципом у художній творчості вважали природність (цзи-жань), яка повинна бути основою життя, тобто відхід від світського його способу, занурення в життя природи. Принцип цзижань вимагав від творця, щоб його дітище було простим і скромним.

Теоретики середньовічного Китаю, звертаючись здебільшого до живопису, водночас порушили цілий ряд важливих проблем, що стосуються й інших мистецтв, зокрема літератури. Зародження літературознавства та естетики в Стародавній Індії

Питання теорії мистецтв у стародавній та середньовічній Індії розглядалися не у філософських трактатах, як це спостерігалося здебільшого в Греції, Римі, Китаї, а в численних поетиках, написаних санскритом. Погляди авторів цих поетик відбивали специфіку основних філософських напрямів та шкіл, які існували в Індії. Виділялися передусім дві такі школи, пов'язані із системами Веданти та Санкх'ї. В окремих моментах вони перегукувалися з поглядами на теорію літератури й мистецтва Платона та Арістотеля, а в цілому ряді проблем пішли далі європейських учених. Давньоіндійським теоретикам вдалося створити струнку та оригінальну естетичну систему, в якій знайшли своє відображення такі глобальні проблеми, як специфіка мистецтва, особливості естетичного сприйняття дійсності.Витоки індійської теоретичної думки криються в сивій давнині. Чимало теоретичних праць просто не збереглося, а їхні автори або залишилися невідомими, або до нас дійшли лише їхні імена. Зокрема один із найдавніших — естетичний трактат «Нат'яшастра», що, ймовірно, належить легендарному мудрецеві Бхараті (перші століття нашої ери), спирається на багатовікову попередню традицію. Він присвячений мистецтву драми. Більша частина трактату — це своєрідний збірник правил та інструкцій, що стосують драматичного мистецтва та навчання й виховання акторів. Один із розділів «Нат'яшастри» вперше в індійській науці ставить проблему естетичного сприйняття дійсності {раси), що знайшла своє продовження в низці блискучих праць послідовників Бхараті. Інші праці тих часів не збереглися, є лише окремі згадки про них та їхніх авторів

У наступні століття в Індії сформувалася так звана нова школа, яка на відміну від ранньої, що надавала перевагу зображувальним засобам поезії, стала більше приділяти уваги суті й формам естетичного впливу літератури та мистецтва на людину. Одним з перших представників «нової школи» був Анан-давардхана з Кашміру (середина IX ст.), який вважав, що риторичні фігури, переваги та стилі становлять зовнішню форму поезії, душа ж її перебуває в тому, що неможливо висловити словами, а можна тільки домислити чи уявити читачеві або глядачеві. Тобто йшлося про внутрішній, прихований зміст, без якого, на думку індійського дослідника, справжнє мистецтво не має сенсу.Він виділив три основних типи дхвані, які відповідали поетичній фігурі, прихованому змістові й настрою.До концепції дхвані спершу поставилися неприязно, оскільки вона не вписувалася в стару поетикуРазом з доктриною раси вчення про дхвані стало провідним в Індії.

Крім цих двох проблем у санскритських поетиках розглядалися також питання творчого натхнення, характеру поетичного образу, мети й завдань мистецтва. Все це свідчить про те, що індійське середньовічне літературознавство заволоділо провідними позиціями у світі.