Суть процесу навчання.
«Процес навчання — специфічна форма пізнання об'єктивної дійсності, оволодіння суспільно-історичним досвідом людства; двосторонній процес взаємопов'язаних діяльностей учителя (діяльності викладання й діяльності з організації й управління навчальною діяльністю учня) і діяльності учнів (учіння), спрямований на оволодіння учнями системою знань з основ наук, вмінь і навичок їх практичного застосування, розвиток творчих здібностей учнів».
Загальна дидактика обіймає всю діяльність педагогів, яку називають викладанням, і навчально-пізнавальну діяльність учнів, яку визначають як учіння. Ця активна, цілеспрямована і змістовна взаємодія учителів і учнів визначається як процес, навчання, під час якого останні засвоюють певну сукупність знань, формують необхідні практичні навички та вміння, всебічно розвивають свої інтелектуальні та фізичні здібності і кваліфікацію, формують і розвивають свою особистість.
Має бути тісний та плідний союз між викладанням і учінням, інакше процес навчання практично не виконуватиме своїх суспільних функцій та не досягне мети. Процес навчання є центральним елементом навчального процесу.
«Навчальний процес — це система організації навчально-виховної діяльності, в основі якої — органічна єдність і взаємозв'язок викладання й учіння; спрямована на досягнення цілей навчання й виховання».
У практичній діяльності вчителі дещо спрощено підходять до розуміння суті навчання, зводять його до "передачі" знань від вчителя до учнів, "подачі" учням, "подачі" навчального матеріалу. У цьому випадку виходять з хибного постулату: голова учня є посудиною, яку треба наповнити знаннями. Насправді ж знання передати не можна, як це роблять з певними речами. "Подавати" знання теж безперспективна дія.
Навчання — складний і багатогранний процес взаємодії вчителя і учнів, в результаті чого мають розв'язуватись такі завдання: учні оволодівають знаннями, вміннями і навичками, методами самостійної пізнавальної діяльності, забезпечується їх інтелектуальний розвиток, формується науковий світогляд. У цьому процесі варто чітко вирізняти провідні функції учителя й учня. Учитель передусім виконує спонукально-організуючу функцію (научіння), а учень — функцію діяльності особистості з оволодіння знаннями, уміннями і навичками (учіння).
Навчання як специфічна форма пізнання об'єктивної дійсності, попереднього досвіду поколінь спирається на загальні закони пізнання: від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики.
Характерні ознаки навчального процесу
За М. Д. Ярмаченко: навчання — ще вужча, ніж освіта, категорія. Це педагогічний процес, в ході якого учні під керівництвом спеціально підготовлених людей (учителів, вихователів, інструкторів, у вищих навчальних закладах — викладачів) опановують знання, оволодівають уміннями й навичками. Процес навчання завжди двосторонній. Він охоплює діяльність учителя (викладання) і діяльність учня чи студента (навчання); С. У. Гончаренка: навчання — цілеспрямований процес передавання і засвоєння знань, умінь, навичок і способів пізнавальної діяльності людини. Навчання — процес двосторонній: діяльність учня — учіння і діяльність учителя — викладання .
Цікавим є те, що більшість авторів під час визначення «навчання» використовують філософічне поняття «процес», тобто навчання має процесуальний характер і не може існувати без нього.
Отже, навчання — це планомірна, організована, спільна і двостороння діяльність учителів і учнів, спрямована на свідоме, міцне і глибоке опанування останніми системи знань, навичок і вмінь, процес, під час якого набувається загальна освіта, формується і розвивається особистість учня, його світогляд, засвоюється досвід людства і професійної діяльності.
Основні ознаки навчального процесу — це системність, гуманність, демократичність, особистісна спрямованість, цілісність, комплексність, планомірність, націленість на конкретний результат, тривалість, організованість.
Центральними його постатями виступають суб'єкти навчання (педагог і учень), між якими повинні існувати суб'єкт-суб'єктні взаємини Я.І Сікорський підкреслює: «Навчання ми розглядаємо як процес суб'єктної взаємодії».
Осмислення педагогічної діяльності в контексті сучасних дидактичних концепцій показує, що вчитель і учень постають як суб'єкти творчого процесу, які намагаються досягти спільної мети — сходження учня як особистості на новий рівень індивідуального розвитку, суспільних можливостей і соціальної інтегрованості. Ця мета для них стає спільною, бо наскільки перший прагне навчати, виховувати, загартовувати другого, настільки ж другий прагне освіти та життєвих перспектив.
Навчальний процес як вид наукового пізнання.
Методологічною основою процесу навчання в сучасній педагогіці є наукова теорія пізнання (гносеологія), яка передбачає єдність історичного та логічного в педагогічних процесах, методологічний аналіз основних дидактичних понять тощо.
Пізнання – процес цілеспрямованого відображення об’єктивної реальності у свідомості людей.
І навчання і пізнання визначаються потребами суспільства; і навчання і пізнання здійснюються за схемою: живе спостереження – абстрактне мислення – практика; навчання – один із шляхів процесу пізнання. Різняться ці процеси: пізнання має справу з самим об’єктом пізнання, у навчанні може бути його наочне або словесне зображення; у пізнанні відкривають об’єктивно нове, невідоме, у навчанні учень «відкриває» для себе якусь істину. У навчанні прискореним темпом пізнають те, на що наука витратила роки; навчання передбачає і формування вмінь та навичок, а пізнання тільки розкриття істини; практика у навчанні допомагає краще зрозуміти і засвоїти матеріал, а не служить критерієм істини, як у пізнанні.
4. Функції, структура, суперечності процесу навчання.
Навчання — це процес, яким охоплена кожна людина впродовж всього життя. Важливо чітко вирізняти провідні функції навчання: освітню, розвиваючу, виховну. Названі функції реалізуються не відокремлено, а в тісній взаємодії. Особистість у процесі навчання, пізнання оточуючої дійсності оволодіває певним обсягом знань, умінь та навичок, що сприяє підвищенню освіченості. Включення людини до навчального процесу — важлива передумова інтелектуального, психічного і соціального розвитку особистості. Адже лише самостійна діяльність — запорука розвитку. Процес навчання — велика школа виховання кожного школяра. Він здійснюється як безпосередньо через організацію навчального процесу, так і через зміст навчального матеріалу. До того ж на процес виховання має вплив особистість вчителя.
Основними функціями процесу навчання є освітня, виховна і розвиваюча. Освітня функція навчання сприяє перетворенню знань у надбання особистості, яка навчається, виробленню умінь і навичок використання знань на практиці. Виховна функція виявляється у формуванні світогляду, високих моральних якостей, естетичних смаків, трудових умінь. Розвиваюча функція спрямована на формування творчої особистості.
Сучасна дидактика застерігає, що завданнями навчального процесу не є лише формування знань, умінь і навичок. Навчання має комплексний вплив на особистість, незважаючи на те, що освітня функція найбільш специфічна для даного процесу. Зазначимо також, що межі між освітою, вихованням і розвитком в їх вузькому значенні є досить відносні і деякі аспекти їх взаємно переплітаються. Наприклад, під освітою часто розуміють не лише засвоєні теоретичні знання, спеціальні уміння, але й загально-навчальні уміння й навички. Сама освіта передбачає формування не лише знань і умінь, але й певних якостей, світогляду, ідейності, моральності особистості та ін. Умовне виділення освітньої, виховної і розвиваючої функції є корисним у практичній діяльності вчителя, особливо при плануванні завдань навчання.
Освітня функція передбачає, в першу чергу, засвоєння наукових знань, формування спеціальних і загально-навчальних умінь і навичок.
Наукові знання передбачають факти, поняття, закони, закономірності, теорії, узагальнену картину світу. У відповідності з освітньою функцією вони повинні стати надбанням особистості, ввійти в структуру її досвіду. Найповніша реалізація цієї функції повинна забезпечити повноту, систематичність і усвідомленість знань, їх міцність і дієвість. Це вимагає такої організації процесу навчання, щоб із змісту навчального предмета, що відображає відповідну галузь наукового знання, не випадали елементи, які є важливими для розуміння основних ідей і суттєвих причинно-наслідкових зв'язків, щоб у загальній системі знань не утворювалося пустот. Знання повинні бути належним чином впорядковані, набуваючи все більшої стрункості й логічної впорядкованості, щоб нові знання випливали з раніше засвоєних і прокладали шлях до наступних знань.
Конкретним результатом реалізації освітньої функції є дієвість знань, що виражається в свідомому оперуванні ними, у здатності мобілізувати попередні знання для отримання нових, а також сформованість найважливіших як спеціальних, так і загально-навчальних умінь і навичок.
Спеціальні уміння і навички — це специфічні для певного навчального предмета і галузі науки практичні уміння й навички. Наприклад, з фізики і хімії - це розв'язування задач, проведення лабораторних дослідів, показ демонстрацій, здійснення дослідницьких робіт. З географії – робота з картою, географічні вимірювання, орієнтування за допомогою компасу та інших приладів. З математики — розв'язування задач, робота з обчислювальними машинами різних типів, з логарифмічною лінійкою, з моделями та ін. З ботаніки і біології - робота з гербаріями, муляжами, колекціями, препаратами, мікроскопами.
Крім спеціальних умінь і навичок у процесі навчання учні оволодівають загально-навчальними уміннями і навичками, які мають відношення до всіх предметів, наприклад, навичками роботи з книгами, довідниками, читання й письма, бібліографічним апаратом, раціональної організації домашньої праці, дотримання режиму дня тощо.
Виховна функція. Процес навчання поряд з освітньою реалізує й виховну функцію, формуючи в учнів світогляд, моральні, трудові, естетичні, етичні уявлення, погляди, переконання, способи відповідної поведінки і діяльності в суспільстві, систему ідеалів, відношень, потреб, фізичну культуру, тобто сукупність якостей особистості. Виховна функція органічно випливає з самого змісту і методів навчання, але, разом з тим, вона реалізується і завдяки спеціальній організації спілкування учителя з учнями. Об'єктивно навчання не може не виховувати певних поглядів, переконань, відношень, якостей особистості. Формування особистості взагалі неможливо без засвоєння системи моральних та інших понять, норм і вимог.
Між освітою і вихованням існує не однобічний зв'язок: від навчання до виховання. Процес виховання при правильній організації негайно виявляє благодатний вплив на навчання, оскільки виховання дисциплінованості, організованості, суспільної активності та інших якостей створює передумови для більш активного й успішного навчання. Власне, без належної вихованості учнів ефективний процес навчання неможливий.
При організації навчального процесу, доборі змісту, форм і методів навчання реалізація виховної функції вимагає правильного розуміння завдань виховання на тому чи іншому етапі розвитку суспільства. Важливим аспектом реалізації виховної функції навчання є формування мотивів навчальної діяльності, що визначає її успішність.
Розвиваюча функція. Як і виховна функція, розвиваючий характер навчання об'єктивно випливає з самої природи цього соціального процесу. Правильно організоване навчання завжди розвиває, однак розвиваюча функція реалізується більш ефективно при спеціальній спрямованості взаємодії учителів і учнів на всебічний розвиток особистості. Така спеціальна спрямованість навчання отримала назву "розвиваюче навчання".
В контексті традиційних підходів до організації навчання реалізація розвиваючої функції, як правило, передбачала розвиток мови і мислення, оскільки саме розвиток вербальних процесів краще інших виражає загальний розвиток учня. Однак, це звужує розвиваючу функцію. Таке розуміння спрямованості навчання залишає поза увагою той факт, що й мова, і пов'язане з ним мислення ефективніше розвиваються при відповідному розвитку сенсорної, емоційно-вольової, рухової і мотиваційно-потребнісної сфер особистості. Таким чином, розвиваючий характер навчання передбачає орієнтацію на розвиток особистості як цілісної психічної системи.
Основними складовими (компонентами) процесу навчання є його мета, зміст, форми, методи, засоби та результат.
1. Мета навчання – передбачення кінцевого результату навчання, що забезпечується його організацією і управлінням.
2. Завдання навчання – випливають із мети навчання і дають змогу здобувати знання, набувати вміння і навички згідно з навчальними планами і програмами.
3. Зміст освіти (навчання) - визначена система наукових знань, умінь та навиків, які сприяють всебічному розвитку, формуванню світогляду та моралі.
4. Методи навчання - це способи, за допомогою яких учитель передає знання, формує уміння і навички.
5. Форми організації навчання — це об’єднання учнів для організації вчителем занять, в процесі яких здійснюється навчально-пізнавальна діяльність (урок, семінар, лекція, консультація та ін.)
6. Засоби навчання – допоміжні матеріально-технічні засоби із їх специфічними дидактичними функціями (наочні посібники, книги, словники, ТЗН, комп’ютери, спеціальне обладнання).
7. Результат навчання – навчальні досягнення відносно поставленої мети навчання, визначені через систему методів і засобів контролю і оцінювання знань учнів.
За своєю структурою, процес навчання складається з наступних компонентів:
Цільовий компонент – забезпечує усвідомлення педагогами і передачу учням мети викладання кожного предмета, його конкретних розділів і тем.
Стимулюючо-мотиваційний компонент – усвідомлення учнями їх власного стимулу до діяльності.
Змістовий компонент – ретельно обміркований зміст навчального матеріалу, конкретизований обсяг теоретичних положень, визначені уміння та навички, які необхідно сформувати у процесі вивчення нового матеріалу.
Операційно-дійовий (методичний) компонент – сукупність всіх методів та їх складових – прийомів, якими оперує кожен учитель у процесі своєї діяльності, форми організації навчання.
Емоційно-вольовий компонент – напруження волі учня у процесі пізнавальної діяльності.
Контрольно-регулюючий компонент – методи контролю, самоконтролю і взаємоконтролю, якими користується вчитель паралельно з викладанням нового матеріалу.
Оціночно-регулюючий компонент – оцінювання якості знань учнів, яке здійснюють як педагоги, так і вони самі.
Учіння має структуру, яка зумовлена закономірностями пізнання і логікою навчального процесу.
По-перше, це становить значний психологічний бар'єр перед запам'ятовуванням, а, по-друге, веде до догматизму у навчальній діяльності. Учнів необхідно спонукати пам'ятати не весь обсяг інформації, а найбільш суттєве, що становить основу оволодіння новим навчальним матеріалом і необхідне для формування наукового світогляду та конкретної практичної діяльності. Такий підхід зумовлений в першу чергу тим, що процес оволодіння знаннями, вміннями та навичками відбувається у формі спіралі, в якій попередньо набуті знання, вміння та навички є основою, своєрідною сходинкою для поступального руху вперед у пізнавальній діяльності теми, розділу, навчальної дисципліни в цілому.
Завершується окремий етап учіння узагальненням і систематизацією. Узагальнення передбачає уявне виокремлення певних властивостей, що належать певному класу предметів, перехід від окремого до загального.
Основною рушійною силою процесу навчання є протиріччя (невідповідність) між постійно зростаючими вимогами суспільства та можливостями щодо реалізації процесу навчання, які визначаються соціально-економічним прогресом і становищем освіти в даний період.
У процесі навчання виділяють ряд внутрішніх протиріч:
- між попереднім рівнем знань учнів і новими знаннями,
- між знаннями і вмінням їх застосовувати у практичній діяльності,
- між необхідним та реальним рівнем ставленням учнів до учіння,
- між більш складними пізнавальними завданнями і наявністю попередніх недостатніх для їх вирішення засобів тощо.
5.Процес, етапи, форми логічного засвоєння знань.
Навчальна діяльність супроводжується внутрішнім процесом засвоєння учнями знань. Сучасна психолого-педагогічна наука має кілька підходів до організації процесу засвоєння знань.
1. Н. Менчинська та Д. Богоявленський пропонують організовувати
засвоєння знань на основі аналітико-синтетичної діяльності, порівняння, асоціації, узагальнення даних, підкреслюють значення самостійного пошуку ознак понять і способів розв'язання нових типів задач у процесі засвоєння.
2. Д. Ельконін і В. Давидов вважають що школярі мають спершу ознайомитися із загальними теоретичними положеннями, щоб виводити з них більш конкретні знання.
3. П. Гальперін і Н. Тализіна - автори теорії поетапного формування розумових дій, яка включає п'ять етапів:
1) попереднє ознайомлення з дією та умовами виконання;
2) формування дій у матеріальному вигляді з розгортанням усіх операцій, що до них входять (за допомогою моделей);
3) формування дії у зовнішній мові ;
4) формування дії у внутрішній мові;
5) перехід дії у розгорнуті процеси мислення.
Внутрішній процес засвоєння знань включає в себе такі ланки: сприймання, розуміння, осмислення, узагальнення, закріплення, застосування на практиці.
Сприймання - це відображення в свідомості людини окремих властивостей предметів і явищ, що в даний момент діють на органи чуття. Розрізняють безпосереднє (чуттєве) і опосередковане (раціональне) сприймання. На основі безпосереднього сприймання в пам'яті створюються образи предметів, явищ, процесів, раціонального -уявлення. Для успішного сприймання учнями навчального матеріалу вчитель повинен викладати лаконічно, акцентувати увагу на основних моментах, чітко і логічно структурувати інформацію, особливу увагу слід приділяти візуальному представленню навчальної інформації. Особливо важливе на цьому етапі перше враження (імпринтінг) учнів, тому воно повинно бути правильним і яскравим.
Розуміння та осмислення - встановлення зв'язків між явищами і процесами, вияснення їхньої будови, складу, призначення, розкриття причин явищ і подій, мотивів вчинків літературних героїв чи історичних осіб, пояснення змісту тексту, смислу окремих слів.
Вчителю важливо пам'ятати, що для ефективного розуміння треба викладати матеріал зрозуміло, доступно, вчити учнів співставляти факти, дані, робити висновки.
Узагальнення - виділення і об'єднання загальних, суттєвих рис предметів і явищ. На основі узагальнень формуються поняття, закони, ідеї, теорії. Узагальнення не обов'язково завершує засвоєння. Закони, визначення, правила можуть даватись і на початку вивчення теми (при дедуктивному підході). При узагальненні навчального матеріалу вчителю слід звертати увагу на найважливіші ознаки предметів і явищ. Повноцінне осмислення і узагальнення можливе за умови, що воно базується на достатніх наукових знаннях, які дозволяють широко використовувати порівняння, аналогію і доказовість. На цьому етапі здійснюється систематизація навчального матеріалу.
Закріплення - неодноразове відтворення матеріалу, що вивчається, в цілому і по частинах, повторне осмислення. Здійснюється воно шляхом заучування деяких основних фактів, визначень, зв'язків, способів доведення, шляхом відтворення деяких особливо важливих елементів вивчення матеріалу, узагальнень і висновків, виконання письмових і лабораторних вправ. Важливо при цьому не зазубрювати, а поглиблювати знання, здійснювати перенос знань на нові ситуації. Дуже цінно, щоб учні наводили власні приклади, виконували вправи пошукового і творчого характеру.
Застосування - забезпечення глибини, міцності, усвідомленості, дієвості знань, умінь і навичок. Досягається на практиці різноманітними вправами. В. Онищук класифікує вправи на підготовчі (готують до сприймання нового матеріалу) ввідні (вводять у проблему), пробні, тренувальні, творчі, контрольні. Особливе значення для повноцінного застосування мають міжпредметні зв'язки, вирішення різних життєвих задач, де доводиться використовувати комплекс знань з різних навчальних предметів.
Форми логічного засвоєння знань – це поняття, судження і умовисновки.
Мотивація навчальної діяльності молодших школярів
Мотивація учіння— це сукупність мотивів, які спонукають дитину до навчально-пізнавальної діяльності. Мотивами у психології називають внутрішні імпульси, що збуджують людину до діяльності. Зовнішні імпульси називають стимулами. Стимули перетворюються в мотиви. Наприклад, доброзичлива вимогливість (стимул) переростає в почуття відповідальності (мотив). В. А. Онищук класифікує мотиви за основною цілеспрямованістю навчально-виховного процесу в школі на соціальні (почуття обов'язку і відповідальності), пізнавальні (пізнавальний інтерес), професійно-ціннісні (інтерес до здобуття певної професії).
Для стимулювання процесу формування в учнів позитивних мотивів учіння вчителю необхідно:
- захоплююче викладати навчальний матеріал, звертатись до емоцій школярів, викликати у них радість, здивування, сумнів;
- створювати ситуації успіху школярів у навчальній діяльності;
- створювати ситуації затруднення (проблемні ситуації) для розвитку самостійного мислення, кмітливості, інтуїції;
- правильно будувати систему навчальних вимог;
- справедливо, доброзичливо, регулярно оцінювати навчальну роботу
школярів;
- піклуватись про свій авторитет (повагу учнів), розвивати свій внутрішній світ, демонструвати глибокі знання не тільки у своєму предметі, але й у інших галузях науки і культури.
Мотив навчання — внутрішня спонукальна сила, яка забезпечує рух особистості до пізнавальної діяльності, активізує розумову активність. Мотивами можуть бути потреби й інтереси, прагнення й емоції, установки й ідеали. З психологічного погляду мотиви є внутрішніми рушіями навчальної діяльності. Від рівня сформованості мотивів багато в чому залежить успішність і результативність учіння.
Потреба – мотив – діяльність
Мотиви учіння молодших школярів:
почуття обов’язку,
бажання заслужити похвалу вчителя,
страх перед покаранням,
звичка виконувати вимоги дорослих,
пізнавальний інтерес,
честолюбство,
прагнення утвердитися в класі,
бажання порадувати батьків,
бажання одержувати «п’ятірки»
прагнення заробити винагороду.
Для формування повноцінної мотивації учіння молодших школярів особливо важливо забезпечити такі умови:
збагачувати зміст особистісно-орієнтованим цікавим матеріалом,
утверджувати справді гуманне ставлення до всіх учнів, бачити в дитині особистість,
задовольняти потреби в спілкуванні з учителем та однокласниками під час навчання,
збагачувати мислення інтелектуальними почуттями,
формувати допитливість і пізнавальний інтерес,
формувати адекватну самооцінку своїх можливостей,
утверджувати прагнення до саморозвитку, самовдосконалення,
використовувати різні способи педагогічної підтримки, прогнозувати ситуації, коли вона особливо потрібна дітям,
виховувати відповідальне ставлення до навчальної праці, зміцнювати почуття обов’язку.
Доцільно виділити кілька груп мотивів.
1. Соціальні, які мають широкий спектр свого прояву. Перед усім це прагнення особистості шляхом учіння утвердити свій соціальний статус — у суспільстві в цілому, у певному соціальному колективі (сім'ї, класі та ін.).
2. Спонукальні: пов'язані з впливом на свідомість школяра певних чинників: вимог батьків, авторитету вчителів, колективу однолітків та ін.
3. Пізнавальні: проявляються у пробудженні пізнавальних інтересів і реалізуються шляхом отримання задоволення від самого процесу пізнання і його результатів. Пізнавальна діяльність людини є провідною сферою її життєдіяльності. Тому формування в учнів пізнавальних мотивів — провідний фактор успішності пізнання, оскільки через нього реалізується природ на потреба людини.
4. Професійно-ціннісні: відображають прагнення школяра отримати професійну підготовку для участі у продуктивній сфері життєдіяльності. Ці мотиви вступають у дію на етапі вибору професії і безпосереднього оволодіння професійною освітою.
5. Меркантильні: пов'язані з безпосередньою матеріальною вигодою особистості. Вони не є вирішальними, діють лише вибірково, залежно від індивідуальних психологічних особливостей конкретної людини. Хоча в умовах розвитку ринкової економіки не варто нехтувати ними.