1.3. Особливості становлення та розвитку митної справи в Україні

Перші відомості про мито на території сучасної України належать до ІХ ст. Саме тоді на нинішніх землях України виникає і на протязі кількох століть до завоювання монголо-татарами, розвивається держава Київська Русь. У фінансуванні своєї діяльності князі, насамперед, залежали від данини. До інших джерел княжих доходів належали: плата за судочинство, штрафи і мито. Головною торговою артерією для Києва став славнозвісний шлях „із варяг в греки”. Не випадково, що першою угодою, укладеною київськими правителями, став договір князя Олега з Візантією (911 р.), згідно з яким руським купцям в Константинополі створювались надзвичайно сприятливі умови. Везли до Константинополя невільників, хутра, льон, мед, віск та інший товар, а звідти – предмети розкоші.

Князь і його дружинники чітко слідкували, щоб кожен руський і заморський купець (гість) справно сплачував мито. Тобто, у Київській Русі мито означало податок, сплачуваний за перевезення товарів, перегін худоби через кордони певних територій.

Були свої митні порядки і на Запорізькій Січі, яка відіграла величезну роль у становленні України як держави. Починаючи з часу свого виникнення, козацтво вело жваву торгівлю, чому сприяло як розташування їх вольностей, так і природні шляхи сполучення. Адже запорожці жили на роздоріжжі між Україною, Литвою, Польщею і Росією з одного боку та Кримом і Туреччиною з іншого.

Запорожці, укладаючи торговельні угоди з іноземцями, особливо з турками і татарами, спочатку вели німу торгівлю. Згодом усі торговельні угоди козаки укладали за посередництвом так званих товмачів (перекладачів). Як і у всіх інших народів, торгівля у козаків була початково міновою (сучасною мовою – бартерною), але ходили і монети.

Першим торговим партнером запорожців була Туреччина. За договором 1649 р. турецького султана „з військом запорозьким і народом руським” козаки отримали дозвіл на вільне плавання Чорним та Білим морями з усіма їх портами, могли в будь-який час заходити в порти і скільки завгодно стояти в них. Могли вільно зноситись з купцями материкових та річкових міст з питань продажу, купівлі і обміну, мали право будувати в портах складські приміщення, звільнялись на 100 років від мита і податків. Подібними пільгами на Україні і в Запоріжжі користувались і турецькі купці.

З кінця XVIII ст. до початку ХХ ст. українці жили у складі Російської імперії. В період палацових переворотів (з 1725 по 1762 рр.) економічна політика та її складовий елемент – митна політика характеризувались непослідовністю. Питаннями митної політики займались хаотично, часто їх змінюючи. У 1724 р. Катерина І видала наказ про „Покровительский митний тариф” (товари, які ввозились іноземними купцями, обкладались митом, руські купці могли вивозити свої товари без перешкод). Були підписані російсько-англійській (1726 р.) та російсько-пруський (1728 р.) договори. Ці договори для більшості товарів встановлювали режим взаємного митного добробуту.

Поняття контрабанди як правопорушення, з’явилося в ХІV ст. і набуло свого розвитку разом із зародженням капіталізму, в період бурхливого розвитку товарно-грошових відносин. Пізніше в законодавчому порядку встановили обумовлені правила провозу товарів через державний кордон. Для здійснення контролю над провозом товарів і стягненням мит чи інших зборів, встановлених державою, на сухопутному кордоні і в портах були організовані спеціальні державні заклади – митниці.

Митна політика регулювалась митними тарифами. Митний тариф 1731 року відмінив „покровительский” тариф 1724 р., тобто для товарів власного виробництва вводилось мито в розмірі 20% від вартості товару. Формується капіталістичний устрій в феодальній Росії. Ростуть міста і торговельно-промислове населення. Реформа 1753 року внесла зміни в митні заклади, ліквідувались внутрішні митниці. У зв’язку з ростом контрабанди приймались міри по охороні кордону, набирались команди митних кінних об’їждчиків.

Зовнішньоторговельна діяльність Росії у 2-й половині ХVІІІ ст. ще не була активною. Причиною тому була відсутність виходів до моря. Найбільш могутні купці Москви повільно втягувались у зовнішньоторговельні операції. Вивозили зерно, шкіру, льон, сало, рибу, іноді ліс і хутро. При цьому застосовувався волзькій торговельний шлях, будувались Ладозький та Маріїнський канали, розвивались шосейні дороги, забезпечувався вивіз з внутрішніх районів. Значні мита збирала митниця в Астрахані. Були засновані нові митниці в Одесі, Севастополі, Ростові-на-Дону та інших містах. Посилювалась охорона митних кордонів.

В той же час виникають ідеї вільної торгівлі та мореплавання. Поступово закладаються передумови для розвитку та практики митної справи.

До початку ХІХ ст. уже митний кордон найчастіше співпадав з державним кордоном. Уряди Олександра І та Миколи І проводили покровительську митну політику. Вони орієнтувались на збільшення митних доходів казни. Для цього були підстави: розпочинався процес будівництва залізних доріг та парового транспорту. Зовнішньоторговельний оборот постійно зростає. В країни Заходу в основному вивозилась сільськогосподарська сировина. Ввозились тканини, фарби, галантерея, цукор, машини, сировина для промисловості, землеробські знаряддя. Перше місце в обороті займала Англія, друге – Франція і німецькі держави. В країни Азії вивозилось: залізо, чавун, мідь, ситець, сукно, порцеляновий посуд, фаянс. З цих країн ввозились в Росію: бавовна, шовк, шкіри, фрукти, чай. Перше місце в торгівлі займав Китай. Розроблялись проекти митних статутів, створювались митні округи, велась звітність про конфісковані товари та зловживання на митницях та ін.

Митний тариф 12 березня 1822 року мав яскраво виражений заборонний характер: був заборонений вивіз 21 найменування товару та ввіз 301 найменування. Тариф ґрунтувався на таких положеннях: низьке мито на товари, необхідні для Росії; звільнення від мита іноземних товарів та продуктів, що не вироблялись в країні; заборона ввозу товарів, що можуть конкурувати з російськими.

Митний тариф 1822 року частково припинив ввіз імпортних товарів в Росію, забезпечив активний торговий баланс. Почала розвиватись внутрішня бабовняно-паперова промисловість. Але заборонний тариф на імпортні товари знизив попит на російську сировину, підвищив ціни на товари, сприяв росту контрабанди. Тому новий митний тариф 13 жовтня 1850 року поступово пом’якшив заборону і в міру зберіг обмеження ввозу іноземних товарів. Починаючи з 1840 року росте експорт зерна й металу.

Митна політика 1-ї половини ХІХ ст. в основному відображала протекціоністські тенденції. Початок 2-ї половини ХІХ ст. негативно відобразився на митній діяльності. Митні доходи різко скоротилися. Зовнішня торгівля по суті завмерла в тяжких умовах Кримської війни 1853-1856 рр. і Паризького мирного договору 1865 р. В митній політиці російської держави 2-ї половини ХІХ ст. віддавалась перевага вільній торгівлі і підприємництву, зменшувались мита на сільськогосподарську продукцію.

Гасло вільної торгівлі було направлене на захист інтересів промислової буржуазії, яка боролась за відміну митних бар’єрів на іноземних ринках, полегшуючи просування своїх товарів на них, і забезпечувала перевагу експорту над імпортом в своїй країні.

В 1864 році в Міністерстві фінансів був організований департамент митних зборів для управління митними закладами. Підвищилась дієвість митного контролю в сфері боротьби з контрабандою, збільшились внески митних зборів в казну. Російські товари просувались на ринки Середньої Азії, сітка залізних доріг забезпечувала вивіз товару до Риги, Севастополя, Тифлісу, Баку, Ташкенту, Владивостоку. В період 1857-1868 рр. знижені мита на чавун, залізо, звільнена від мита бавовна. Різко змінилась структура і принципи тарифу. В останній чверті ХІХ ст. митне відомство залучало до розробки митних тарифів органи управління залізними дорогами, що допомагало митним органам в їх роботі.

Митна політика на території України за період радянської доби після 1917 року розвивалась в умовах громадянської війни, господарської розрухи, товарного дефіциту. У величезній кількості ввозився контрабандний товар. В обмін на ввезені з-за кордону промислові товари контрабандисти вивозили золото, дорогоцінні каміння, хутра, предмети старовини і мистецтва. У 1921 році були видані декрети про право митних установ на конфіскацію контрабандних товарів.

В роки Великої Вітчизняної війни наряди митників виходили далеко в море, щоб зустріти караван і на ходу оформити документи. В цей період митні органи забезпечували пропуск вантажів, необхідних для армії і тилу. Робота митниць у післявоєнні роки була направлена на відбудову народного господарства. Зміцнювався кадровий склад митниць. Були сформовані щорічні всесоюзні курси підвищення кваліфікації працівників митних закладів.

На початку 60-х років був виданий ряд правил та інструкцій, які регулювали питання пропуску через кордон вантажів, транспортних засобів, осіб та міжнародних поштових відправлень. 5 травня 1964 року президія Верховної Ради СРСР затвердила Митний кодекс СРСР. У 1962 році була підписана в Берліні угода про співробітництво і взаємодопомогу з митних питань між соціалістичними країнами. Поряд із зростанням обсягів робіт по виконанню митних операцій, зв’язків з зарубіжними країнами, існував ряд проблем – нестача кадрів, відсталість митниць в технічному оснащенні, нестача оглядових приміщень в пунктах пропуску на державному кордоні, повільно вдосконалювались форми та методи боротьби з контрабандою.

Після проголошення незалежності Україні необхідно було створювати нові державні органи управління, до яких належить і митна служба України. Першим актом у цьому напрямі було прийняття 25 червня 1991 р. Верховною Радою України Закону „Про митну справу в Україні”, у якому зазначалося, що Україна „як суверенна держава самостійно створює власну митну систему і здійснює митну справу”. 12 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла постанову про створення Державного митного комітету України як центрального митного органу країни. Того ж дня парламентом було затверджено перший в Україні Митний кодекс. 29 листопада 1996 р. Президент України видав Указ про створення Державної митної служби України на базі Державного митного комітету України та його органів.

Нові економічні та політичні умови, ліквідація державної монополії на зовнішню торгівлю, залучення до участі у зовнішньоекономічній діяльності значної кількості суб’єктів вимагало створення чіткої системи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності та ефективної системи функціонування митної справи.

Митна справа України включає безпосередньо митну політику України, порядок та умови переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України, справляння митних платежів, митне оформлення, митний контроль та інші засоби реалізації митної політики.

Еволюцію митно-тарифної політики України з моменту становлення держави поділяють на чотири етапи:

Перший етап (1991-1993 рр.) характеризувався зміною пріоритетів, коли головним став контроль за зовнішньоторговельною діяльністю, а не за переміщенням осіб, як було при централізовано-плановій системі господарювання.

Другий етап (1994-1995 рр.) – основна мета – фіскальна, наповнення державного бюджету за рахунок оподаткування експорту та імпорту.

Третій етап (1996-1998 рр.) характеризувався як протекціоністський, основна його мета – захист національного товаровиробника від іноземної конкуренції.

Четвертий етап (1999-2004 рр.) – вдосконалення системи митно-тарифного регулювання відповідно до вимог міжнародного законодавства.

На сьогодні суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності, що має потребу здійснювати митне оформлення будь-яких вантажів, до моменту здійснення митного оформлення, повинен звернутися до митного органу, у зоні діяльності якого він перебуває (як правило, за місцем своєї державної реєстрації) і пройти акредитацію.

Відсутність акредитації суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності в митному органі є підставою для відмови у пропуску через митний кордон та митному оформленні вантажів.