Річний хід атмосферних опадів

           У річному ході опадів виділяють вісім основних типів, серед яких не всі типи різко відрізняються між собою. Ці типи залежать від умов загальної циркуляції атмосфери та місцевих фізико-географічних умов.

          1.Екваторіальний тип. На широті від 10⁰пн.ш. до 10⁰пд.ш. виділяється два дощові сезони, відділені порівняно сухими сезонами. Дощові сезони бувають під час рівнодення, коли зона конвергенції в середині тропічних широт перебуває найближче до екватора і тут найбільше розвинена  конвекція. Основний мінімум опадів тут співпадає з літом північної півкулі, коли тропічний фронт зміщується на північ найдалі від екватора. Так, на станції Лібревіль (0,5⁰пн.ш., 9,5⁰с.д.) у лютому випадає 220 мм, у березні 340 мм, у липні 3 мм, у листопаді 380 мм, протягом року 2410 мм.

           2.Тропічний тип. З наближенням до тропіків обох півкуль два дощові сезони об’єднуються в один літній. Поблизу тропіків близько чотирьох місяців ідуть сильні дощі, а решта місяців сухі. Так, на станції Сан-Паулу (23,5⁰пд.ш., 46,6⁰з.д.) у липні випадає 40 мм, а в лютому (літо) 220 мм, протягом року 1430 мм. На станції Хартум (Судан 23,5⁰пн.ш.) з листопада до квітня дощів не буває, а в серпні 60мм, протягом року 135 мм.

           3.Тип тропічних мусонів. В середині тропічних широт, де добре виражені тропічні мусони (басейн Індійського океану, Гвінейська затока) річний максимум спостерігається влітку, а мінімум узимку, як і у другому типі, але з більшою амплітудою. Так, на станції Бомбей (18,9⁰пн.ш., 72,9⁰с.д.) у грудні-квітні випадає 1-3 мм, у липні 638мм, протягом року 1862 мм. Під впливом орографії ця різниця може значно збільшитись. Так, на станції Черапунджі (25,3⁰пн.ш., 91,8⁰с.д.) у грудні випадає 9 мм, а в липні 2566 мм, протягом року близько 11000 мм.

           4.Середземноморський тип. Цей тип добре виражений у західних частинах материків субтропічних широт і на прилеглих островах. Це країни Середземномор’я, Каліфорнія, південь Африки та Австралії, південний берег Криму та пустелі середньої Азії. Максимум опадів тут спостерігається зимою або восени, а мінімум влітку. Зимою тут спостерігається активна циклонічна діяльність на середземноморській гілці полярного фронту, а влітку на цю територію впливають субтропічні антициклони, які обумовлюють малохмарну суху погоду. Обидва сезони тривають близько півроку кожен. Так, на станції Гібралтар (36,1⁰пн.ш., 5,4⁰з.д.) у липні випадає 1 мм, у листопаді 160 мм, протягом року 910 мм; На станції Ялта (44,5⁰пн.ш., 34,2⁰с.д.) у січні випадає 80 мм, у серпні 30 мм, протягом року 600 мм; на станції Ташкент (41,3⁰пн.ш., 68,3⁰с.д.) у вересні 1 мм, у березні 60 мм, протягом року 350 мм.

           5.Континентальний тип помірних широт. Найбільше опадів тут випадає влітку, а найменше зимою. Особливо добре цей тип виражений в Азії, оскільки тут взимку панує добре виражений Азіатський антициклон, який обумовлює малохмарну суху морозну погоду. Так, у Києві (50,5⁰пн.ш., 30,5⁰с.д.) протягом січня-лютого випадає 45-48 мм, а в липні 87 мм, протягом року 635 мм, в Тобольську (58,2⁰пн.ш., 68,2⁰с.д.) у лютому випадає 15 мм, а в липні 80 мм, протягом року 440 мм.

           6.Морський тип помірних широт. У морському типі узимку інтенсивніша циклонічна діяльність. Тому у морському кліматі більше опадів буває взимку ніж улітку і у багатьох місцевостях річна амплітуда мала. Так, над океаном і на західному узбережжі Європи найбільше опадів буває восени та зимою, найменше весною та на початку літа. Ось на станції Валенсія (51,8⁰пн.ш., 10,2⁰з.д.) у травні випадає 80 мм, у грудні 160 мм, протягом року 1430 мм.

           7.Мусонний тип помірних широт. Такий тип спостерігається переважно на сході Азії. Тут найбільше опадів випадає влітку, як і в континентальному типі, а найменше взимку, але амплітуда річного ходу більша в основному за рахунок збільшення літніх опадів. Так, на станції Владивосток (43,1⁰пн.ш., 131,9⁰с.д.) у січні випадає лише 10 мм, у вересні 110 мм, а протягом року 570 мм.

           8.Полярний тип. Над суходолом у полярному типі спостерігається літній максимум опадів. Протягом року інтенсивність циклонічної діяльності тут змінюється мало, але влітку температура повітря вища і тому у ньому більше водяної пари. Так, на станції Нижньоколимськ (68,6⁰пн.ш., 161,1⁰с.д.) з лютого до травня випадає щомісячно 5-6 мм, у червні 40 мм, протягом року 170 мм.

У прибережній зоні Арктики та Антарктики найбільше опадів може спостерігатись зимою внаслідок вищої температури над поверхнею морів та досить інтенсивної циклонічної діяльності. Так, на станції Грин-Харбор (Шпіцберген 78,00пн.ш., 14,20с.д.) у липні випадає 10 мм, а  у грудні 40 мм, протягом року 320 мм, на станції Мирний (66,50пд.ш., 93,00с.д.) у січні 4 мм, у липні 106 мм, протягом року 626 мм.

Знаючи про існування сталих поясів низького та високого тиску на планеті, можемо встановити закономірність поширення опадів. На екваторі та помірних широтах, де переважає низький тиск, опадів багато: часто понад 1000-2000 мм на рік. У тропічних широтах та біля полюсів, де тиск високий, кількість опадів незначна: менше 200 мм на рік. На річну кількість опадів також впливають й інші чинники. Зокрема, напрям вітру. Вітер з океану приносить вологу погоду, з матерів – посушливу. Так, всі опади, що випадають над територією України, являють собою воду, яка випарувалася з поверхні Атлантичного океану й була принесена західними вітрами.

Вимірювання кількості опадів

  Кількість опадів вимірюється за допомогою дощоміра або опадоміра. Дощомір — прилад, який складається із дощомірного відра, в яке потрапляє вода опадів, і дощомірного стакана, в який зливається вода опадів з відра для вимірювання зібраної кількості опадів. Поділки стакана показують товщину шару опадів, які випадають, у міліметрах. Відро встановлюється на вертикальному стовпі і захищається з усіх боків для зменшення видування снігу.

  Опадомір — варіант дощоміра. Він має відро площею 200 см², яке встановлене на стовпі заввишки 2 м. Щоб навальний вітер не видував опадів з планок, роблять для нього лійкоподібний футляр. Зібрану воду зливають у мензурку й вимірюють. Кількість опадів вимірюють товщиною шару води в міліметрах. Помірний дощ дає 5—6 мм. опадів, великий — близько 15—20 мм, а злива — понад 30 мм.

  Самописним приладом для вимірювання дощових опадів є плювіограф.

40. Гроза Світлові явища в атмосфері

Гроза — атмосферне явище, пов'язане з електричними розрядами в купчасто-дощових хмарах. Супроводжується блискавкою та громом.

Гроза відноситься до одних з найнебезпечніших для людини природних явищ, за кількістю зареєстрованих смертельних випадків тільки повені призводять до більших людських втрат[1].

Різні оптичні (світлові) явища в атмосфері обумовлюються тим, що світлові промені Сонця та інших небесних світил, проходячи через атмосферу, розсіюються і зазнають дифракції. У зв’язку з цим в атмосфері виникає ряд дивовижних за своєю красою оптичних явищ: колір неба, забарвлення небосхилу під час сходу і заходу Сонця, присмерки, мерехтіння зірок, кола навколо видимого положення Сонця і Місяця, веселка, міраж та ін. Усі вони, відбиваючи певні фізичні процеси в атмосфері, дуже тісно пов’язані із зміною і станом погоди і тому можуть бути добрими місцевими ознаками для її завбачення.

Відзначимо, що з усіх місцевих ознак погоди світлові явища і хмари найбільш наочно відображають безпосередньо видимий оком прояв фізичного стану атмосфери, процесів і змін, що відбуваються в ній. Інакше, образно кажучи, світлові явища і хмари — це своєрідна «вітрина» стану сьогоднішньої і наступної погоди в районі спостережень.

А здесь можно посмотреть бонприкс отзывы, все честно, без обмана.

41 Поняття про кріосферу та її характеристика. Покривне та гірське зледеніння, райони їх поширеним та значення в географічній оболонці.

Кріосфера — (від грец. Kryos — холод і spháira — куля) — одна з географічних оболонок певної планети. Кріосфера характеризується наявністю або можливістю існування льоду.

Кріосфера характеризується негативною або нульовою температурою, при якій вода, що міститься в пароподібному, вільному або хімічно і фізично пов'язаному з іншими компонентами стані, може існувати в твердій фазі (лід, сніг, іній та інші).

Температура 0°С визначає рівновагу між хімічно чистим льодом і водою. У природних умовах різні домішки і розчинені речовини, а також поверхневі сили і тиск знижують точку замерзання води, внаслідок чого в межі крілітозони потрапляє і рідка фаза води в тимчасово або стійко охолодженому нижче 0°С стані.

Кріолітозона включає також безводні товщі гірських порід і відносно сухі повітряні маси з негативною температурою, в яких природними або штучними шляхами можуть створюватися умови для конденсації води, а тим самим і формування її твердої фази.

Кріосфері властиві численні кріогенні утворення:

системи крижаних хмар

сніжний покрив

крижаний покрив водоймищ

льодовики гір

льодовикові покриви

сезонне замерзання ґрунту

гірські породи з підземними льодами.

Розрізняють дві групи льодовиків:

покривні;

гірські;

Покривні розміщуються на материках або крупних островах.

Менш залежать від рельєфу і діляться на:

Льодовикові куполи потужністю до 1000 м;

Льодовикові щити потужністю більше 1000 м. І площа - 50 кв. км.Вивідні льодовики, ті, що швидко рухаються і виводять льоди в море, утворюють айзберги;

Шельфові - плаваючі або ті, що впираються на шельф, утворюючи айзберги.

Гірські льодовики діляться на три підгрупи:Льодовикові вершини;Льодовикові схили;Долинні льоди.

Сучасне зледеніння. Покривне зледеніння спостерігається тільки на деяких північних островах. За площею гірського зледеніння, яка становить близько 100 тис. км кв., Азія посідає перше місце у світі. Льодовиками вкриті величезні гірські системи — Гімалаї, Тібет, Памір, Тянь-Шань, Куньлунь та ін.

Льодовики Центральної Азії відіграють велику роль у живленні великих річок, які є головним джерелом водопостачання найбільш населених районів світу.

Вплив льодовиків виходить далеко за межі районів поширення їх. Сучасне материкове зледеніння прямо й посередньо впливає на природу географічної оболонки. Воно позначається на співвід-ношенні суші і моря, яке змінюється із зміною об'єму льоду. Зледеніння охолоджуюче впливає на клімат планети, знижує се-редні температури повітря південної півкулі і Землі в цілому, посилює термічну зональність на Землі (100).

Льодовики у місцях поширення їх діють як потужний геомор-фологічний фактор. Завдяки йому утворюються різні форми рельє-фу, який зберігає сліди зледеніння тисячоліття (відомі в Північ-ній і Західній Європі та інших місцях на Землі). Потужність їх роботи льодовика визначається його масою. 1 мЗ льоду важить 900 кг, а глетчер 300 м завтовшки тисне на 1 м2 ложа із силою 270 т. Під дією такої сили рельєф великих районів зледеніння значно змінюється.

Геоморфологічна робота льодовиків виявляється у виорюванні ложа (льодовикова ерозія, або екзарація), перенесені уламкового матеріалу та акумуляії. Екзарація поглиблює долини гір, руйнує їхні сили тощо. Завдяки перенесенню уламкового метеріалу гори розвантажуються від продуктів їх руйнйвання. Відкладаючись віншому місці, ці матеріали утворюють нові форми рельєфу.

Акумулятивна діяльність льодовиків найбільш помітна в області абляції, де відкладається морена. Внаслідок цього утворюються різні форми рельєфу: хвилясті моренні рівнини, горби, гряди горбків, замкнуті котловини тощо. Так льодовики створюють специфічний ландшафті і значно впливає на еволюцію ландшафтних прилеглих територій.

42. Схеми будови Всесвіту. Музично-числова, геоцентрична та геліоцентрична моделі.

Античність

В античні часи (VII—IV століття до н. е.) древніми греками було запропоновано музично-числову систему Всесвіту піфагорійців, згідно з якою планети й зірки оберталися навколо Вічного вогню (уявного центра системи, що не збігався із Сонцем, яке оберталося разом із планетами). Послідовність небесних тіл встановлювалась у міру віддалення від Вічного вогню: Місяць, Земля, Сонце, Меркурій, Венера, Марс, Юпітер. Відстані між планетами вважали пропорційними частотам коливань струни за інтервалами музичного звукоряду, що визначали експериментально. Дещо пізніше виникли геоцентрична та геліоцентрична моделі Всесвіту.

Геоцентризм За геоцентричною моделлю Аристотеля (III століття до н. е.), сферична Земля була розташована в центрі Всесвіту, а інші небесні тіла — планети й зоряний світ — оберталися навколо Землі разом із кришталевими сферами, кожна з яких рухалась окремо. За Аристотелем, таких сфер, одна в одній, було 56. Інакше він не міг пояснити, як би кожне з небесних тіл рухалось окремо від інших. З часом геоцентричну систему вдосконалювали. Учень Аристотеля Гіпарх відмовився від кришталевих сфер, вирішивши, що небесні тіла перебувають в ефірі. Він склав астрономічні таблиці руху небесних тіл, які через три століття було вдосконалено александрійським астрономом Клавдієм Птолемеєм. Геоцентризм як одна зі схем будови Всесвіту має вагоме значення, оскільки він став основою натурфілософської, а потім християнської доктрини, заклав підвалини системи уявлень про Землю — центр Всесвіту). Унаслідок виникла теорія антропоцентризму, що дістала втілення в християнстві. Ця система довгий час слугувала для розрахунку та пояснення видимих рухів світил на небосхилі.

Геліоцентризм

Докладніше: Геліоцентрична система світу

Слід зазначити, що геліоцентризм виник навіть раніше з геоцентризмом у давній Греції. Один із учнів славнозвісного Платона Евдокс Кнідський у IV столітті до н. е. довів: якщо розмістити у центрі Всесвіту Сонце, то орбіти небесних тіл спрощуються. Дещо пізніше Аристарх Самоський (III століття до н. е.) обґрунтував геліоцентризм як систему Всесвіту, але його вчення до нас не дійшло.

43. Класифікація рельєфу за розмірами Характеристика основних форм рельєфу

В залежності від величини форм розрізняють рельєф декількох порядків:

планетарні форми рельєфу (материкові виступи і ложа океанів),

мегарельєф (гірські системи, рівнинні країни),

макрорельєф (гірські хребти, міжгірські западини),

мезорельєф (горби, яри, підводні каньйони),

мікрорельєф (карстові воронки, лунковий або барханний рельєф),

нанорельєф (термітники, кротові купки).

Цей розподіл рельєфу є умовним, оскільки точні кількісні границі між наведеними категоріями не встановлені.

Антропогенні форми рельєфу — насипи, виїмки, канали, греблі, кар'єри, відвали, терикони тощо.

Планетарні форми займають площі у сотні тисяч і мільйони квадратних кілометрів (материки, ложе океану, геосинклінальні пояси, серединно-океанічні хребти). Мегаформи займають площі сотень чи десятків тисяч квадратних кілометрів (гірські пояси, рівнинні країни, великі западини, підняття і розломи планетарних розмірів). Макроформи є складовими частинами мегаформ і їх площі вимірюються сотнями чи тисячами, рідше десятками тисяч квадратних кілометрів (окремі хребти чи западини гірської країни). Мезоформи вимірюються кількома кілометрами або десятками квадратних кілометрів (яри, балки, долини струмків). Мікроформи – нерівності, які є деталями більш великих форм (карстові лійки, ерозійні ритвини, берегові вали). Наноформи – дуже малі за розмірами нерівності, які ускладнюють поверхню макро-, мезо- і мікроформ (сурчини, дрібні ерозійні борозни, знаки рябі на морському дні.

 На суходолі та дні океану виділяють дві основні його форми: гори й рівнини.

Рівнини — це рівні або горбисті великі ділянки земної поверхні, на яких висоти сусідніх точок мало відрізняються одна від одної.

Гори — це ділянки земної поверхні з дуже розчленованим рельєфом, що високо здіймаються над навколишньою місцевістю.

Гори й рівнини суходолу

Гори й рівнини суходолу розрізняють за висотою над рівнем моря, походженням, віком та зовнішнім виглядом.

Гори бувають: низькі — з абсолютною висотою до 1 000 м (Кримські); середні — від 1 000 до 2 000 м (Карпати, Скандинавські); високі — вище 2 000 м (Гімалаї, Памір, Анди) (мал. 6).

Рівнини поділяють на: низовини — абсолютна висота не перевищує 200 м над рівнем Світового океану (наприклад, Амазонська. Причорноморська); височини — від 200 до 500 м (Придніпровська, Волинська, Подільська) плоскогір'я — понад 500 м (Середньосибірське, Аравійське).

44. Еоловий рельєф.Дефляція та коразія. Основні форми рельєфу

Геологічні процеси і форми рельєфу, пов’язані з діяльністю вітру, тобто роботою, яку він виконує, називаються еоловими процесами. Ця робота, за іменем давньогрецького бога вітрів Еола називається еоловою. Існує три види такої роботи: еолова ерозія – руйнування, еолове перенесення – транспортування та еолова акумуляція – відкладання гірських порід.   

Руйнівна робота вітру визначається такими процесами як дефляція і коразія. Дефляцією називається видування, розвіювання, винос пухких гірських порід на поверхні Землі повітряними потоками. Відомий російський дослідник пустель Б.А.Федорович розрізняє два види дефляції: площинну і локальну. Площинна дефляція особливо поширена в сухих степових районах та в пустелях. Прикладом локальної дефляції може служити борознова дефляція, яка розвивається в тріщинах гірських порід, ритвинах, коліях доріг. При цьому у лесових породах, наприклад, можуть утворюватись рови до 20 м завглибшки. Коразія (від лат. соггасіо - зіскоблюю, здряпую), або еолова абразія (від лат. аЬгаяіо - зіскрібати) - це процес обточення, шліфування , полірування і руйнування твердих порід уламковим матеріалом, який переноситься вітром. Дефляція і коразія взаємопов'язані процеси.  Чим же дефляція відрізняється від коразії? В процесі дефляції уламковий матеріал пасивно виноситься за межі залягання корінної породи, що руйнується а у процесі коразії цей матеріал ще й здійснює активну еолову обробку корінних порід, з якими стикається в процесі переміщення. Форми рельєфу, створені в процесі дефляції:

• дефляційні котловини

• ярданги

• коміркові піски

• западини – фульджі

Форми рельєфу, створені в процесі еолової коразії (абразії):

• кам'яні гриби

• кам'яні стовпи

• вітрові гранники

45.Історія формування уявлень про всесвіт та Землю . Гіпотези про утворення Землі

  В античних (філософських, наукових, буденних) уявленнях світ розглядається передусім як світ природи - космосу. Людина трактується як істота, яка перебуває у нерозривному зв'язку із світом природи. Структура і закони буття світу та людини єдині.    За аналогією до давньоіндійських і китайських учень (наприклад, даосизму і школи чарваків) у давньогрецькій філософії структура світу розглядається через пізнання матеріальних і духовних першооснов чи першоелементів. Вони визначаються вічними, нествореними і незнищенними, а все багатоманіття речей і явищ у світі виникає як їх конкретна тимчасова комбінація, поєднання.    Представники античного матеріалізму вважали першоосновою світу речове, матеріальне начало. Родоначальник цього напряму давньогрецький філософ Фалес стверджував, що начало всього - вода. Лнаксимен і Діоген вважали, що "повітря первинніше за воду, і з простих тіл переважно його беруть як начало; а Гіппас із Метапонта і Геракліт з Ефеса - вогонь, Бмпедокл же - чотири елементи, додаючи до названих землю як четвертий. Ці елементи, на його думку, завжди зберігаються і не виникають, а у великій чи малій кількості з'єднуються в одне або роз'єднуються з одного".    Грецькі атомісти Левкіп і Демокріт вважали, що першооснова всього -атоми (невидимі частинки, які різняться формою, розмірами і т. д.).    В ідеалістичному напрямі античної філософії першоосновою світу визначається певне духовне (ідеальне) начало, або Бог як світовий розум, або самостійні ідеальні сутності.    Піфагора його послідовники вбачали першооснову світобудови у числах і числових відношеннях. Творець класичної моделі об'єктивно-ідеалістичного вчення Платон розглядав реальність як таку, що складається з двох світів: світу конкретних речей, мінливих, тимчасових, і світу ідей - вічних, незмінних. Світ речей, матеріальні явища Платон вважав колією ідей і розумів їх як безтілесні сутності, що перебувають поза простором і часом, сходяться за ступенем спільності у Богові і тому є тим взірцем, відповідно до якого створюються окремі речі.    Одна з ключових проблем античного уявлення про світ - проблема руху, його джерела, причин, статусу щодо світобудови.    Зенон і Протагор вважали, що світ незмінний, і рух у ньому відсутній. У логічно переконливій формі неможливість процесу руху показана у відомих апоріях Зенона Блейського - "Ахілл і черепаха", "Стріла", "Дихотомія" (див. Філософський словник).    Геракліт із Ефеса, навпаки, намагався показати, що рух і зміна - це загальний стан світу. Один із його афоризмів стверджує! "в одну й ту саму ріку не увійдеш двічі". Джерело руху Геракліт вбачав у протилежних началах всього існуючого, взаємодія яких народжує безперервну зміну.    Найбільш глобально природа і різновиди руху показані в ученні Аристотеля, яке по праву вважають вершиною філософії античності. Аристотель визнавав рух загальною властивістю світу і вказував на чотири причини його.    1. Бог, який перебуває поза космосом, але є якимсь першоруінієм, першопоштовхом, стає джерелом початку будь-якого руху у світі.    2. Матеріальна причина? або матерія. Аристотель пояснює її як пасивну причину, тобто як речовину, першоелемент, сировину, з якої все виникає.    3. Формальна причина або форма. За Аристотелем, вона є активним началом, оскільки конкретні речі виникають лише внаслідок надання форми речовині, матерії (наприклад, із глини як матерії, надавши їй тієї чи іншої форми, можна зробити різні речі).    4. Телеологічна причина або цільова (рух, розвиток як напрям до певної цілі). Цю причину Аристотель відносив досвіту живих організмів. Існування й розвиток живого організму він трактував як послідовну зміну, що веде до появи тих властивостей, форм, які з самого початку закладені як майбутня ціль у всьому живому. Телеологізм, за Аристотелем, певною мірою властивий космосу в цілому і виникав з позасвітового початку - Бога.

1707-1788 За гіпотезою французького ученого Жоржа Бюффона, планета Земля утворилася внаслідок катастрофи на Сонці. Причиною катастрофи вчений називав зіткнення з Сонцем одного з небесних тіл.

3. Пригадайте, як під час падіння камінця у воду в усі боки розбризкується вода. За гіпотезою вченого, щось подібне сталося і з речовинами Сонця. Велетенські бризки розлетілися в усі боки. Одна з них після охолодження перетворилася на планету Земля.

4. Німецького філософа Іммануїла Канта також цікавило походження Всесвіту і, зокрема Землі. За його гіпотезою, вся Сонячна система, у тому числі й Земля, (1724-1804) сформувалася зі згустків холодної пилоподібної хмари.

5. Ще одна гіпотеза належить англійському вченому Джеймсу Джинсу. Як і Жорж Бюффон, він пов’язував походження Землі з катастрофою на Сонці. Проте причину називав іншу зорю, що пролетіла надто близько від Сонця і відірвала якусь його частину. Із цієї частини й утворилися планети Сонячної системи, серед яких (1877-1946) і Земля.

6. (1891-1956) Російський учений Отто Шмідт, висунув свою гіпотезу походження Землі. Згідно з його гіпотезою, навколо Сонця була велетенська хмара з холодного пилу і замерзлого газу. Ця хмара рухалася разом із Сонцем. Під час руху її компоненти згущувалися і дали початок Землі й іншим планетам Сонячної системи, які стали обертатися кожна по своїй орбіті.

7. Усі вчені дотримувалися і дотримуються думки, що Земля утворилася багато мільярдів років тому. У наведених гіпотезах походження Землі спільним є те, що Земля з’явилася після Сонця і що Сонце причетне до її утворення. Ти знаєш, що Земля й дотепер завдячує Сонцю життям, яке на ній існує.

8. За сучасними уявленнями, Сонце і всі планети утворилися одночасно із частинок пилу і газів. Частинки спершу були холодними, і з них утворилися згустки різних розмірів. В одному такому згустку від ущільнення і тертя сталося розжарення. Так утворилося Сонце.

9. Решта пилу і газу дали початок планетам. Проте це лише гіпотези, які довести експериментально неможливо. Тому вчені все ще не дійшли єдиної думки про походження нашої планети.

10. Давні люди вважали Землю нерухомою і плоскою. Та навколосвітні подорожі довели, що Земля має кулясту форму. Фотографії, зроблені супутниками, польоти космонавтів не залишили жодних сумнівів щодо цього.

46. Класифікація рельєфу за походженням . Характеристика основних форм рельєфу

Генетична класифікація. Ця класифікація заснована на об’єднанні форм рельєфу в групи в залежності від їх походження та найбільш активного чинника рельєфоутворення в даних умовах. Основні рельєфоутворюючі чинники – тектонічні рухи земної кори і клімат. Ендогенні процеси створюють нерівності земної поверхні, а клімат впливає на екзогенні процеси, які прагнуть вирівняти ці нерівності.

Ендогенні процеси створюють форми рельєфу, зумовлені молодими тектонічними рухами (вулканічні, грязе-вулканічні форми тощо)

Екзогенні процеси утворюють форми рельєфу, зумовлені діяльністю поверхневих текучих вод, силами гравітації, діяльністю снігу і льоду, талих льодовикових вод, морських, озерних і підземних вод, розвитком вічної мерзлоти, діяльністю вітру, тварин, рослин, людини.

Розглянемо форми рельєфу, сформовані під впливом ендогенних і екзогенних процесів.

Ендогенні процеси викликають рух літосфери, утворення складок, розломів, землетруси і вулканізм. Складкоутворення відбувається під впливом бічного тиску в земній корі і обумовлює горотворення. При цьому формуються складки, звернені опуклістю вгору – антикліналі, і складки, звернені опуклістю вниз – сінкліналі, або мульди. У рельєфі молодих складчастих гір існує зв’язок з антікліналях і синкліналь. Величезні антикліналі спостерігаються в гірських системах (Головний хребет на Кавказі, гори Тянь-Шаню, Паміру та ін.) Освіта гір відбувалося в областях максимального прояву сил внутрішньої динаміки Землі. З ослабленням інтенсивності внутрішніх процесів швидкість росту гірських хребтів сповільнювалася і, нарешті, припинялася. У дію вступали екзогенні фактори, які все більш і більш нівелювали гірський рельєф до тих пір, поки не сформується полого-горбиста рівнина – пенеплен. Ця територія поступово переходить в платформу, в основі якої лежать породи, сформовані в період складкоутворення. Платформа складена магматичними і метаморфічними породами, сильно перемішаними, розбитими тріщинами на блоки різної конфігурації. На цьому кристалічному фундаменті поступово накопичуються осадові породи з піску, глин, суглинків та інших порід.

Ендогенні геологічні процеси (внутрішня динаміка Землі) – це процеси, що зумовлені взаємодією сил, які виникають в надрах Землі. З ендогенними процесами пов’язане утворення основних форм рельєфу (материки, гірські масиви), магматичні та вулканічні явища, рухи земної кори (землетруси), а також метаморфози гірських порід.

Екзогенні геологічні процеси (зовнішня динаміка Землі) – це процеси, зумовлені зовнішніми силами, які діють на поверхні Землі. До екзогенних процесів відноситься переміщення водних і повітряних мас, рух води в атмосфері, на поверхні та в надрах Землі, зміна складу гірських порід, перенесення і розпад продуктів вивітрювання, утворення осадових порід.

Ендогенні геологічні процеси. До ендогенних процесів відносяться тектонічні дислокації гірських порід, сейсмічні явища, магматизм, метаморфізм і рухи земної кори

Основними формами розривчастих тектонічних дислокацій є такі: 

1) зкид і вскид – вертикальне зміщення однієї частини відносно другої;2) зсув – горизонтальне зміщення;3) насув – налягання одного пласта на інший;4) гребінь – тектонічне опускання порід;5) горст – тектонічне піднімання порід;6) неузгоджене залягання пластів спостерігається на дні водойм, коли зверху нашаровуються молоді осадові породи.

47. Еволюція та ієрархія Всесвіту

Вперше в україномовній науковій літературі детально досліджено історію розвитку

ієрархічних моделей Всесвіту. Перша ідея космічної ієрархії ґрунтувалась на вихровій

гіпотезі Р. Декарта і була запропонована Е. Сведенборгом. Докладно проаналізовано

модель острівного Всесвіту Т.Райта, моделі ієрархічної будови Всесвіту І. Канта та

Й. Ламберта, що ґрунтувались на теорії тяжіння І. Ньютона. Показано подальший

розвиток ідей І. Ламберта у працях К. Шарльє. XVIII ст. позначилося низкою переламних результатів в історії астрономії. Перші свідчення Г.Галілея про зоряну структуру Чумацького Шляху і деяких невеликих туманних плям на небі, відкритя Н.Л.Лакайлем більше чотирьох десят-ків нових туманностей, нерозкладних для телескопів того часу, приводили до висновку про величезні розміри і складність будови Всесвіту. Закон все світнього тяжіння Ньютона породив ідею динаміч-ної упорядкованості світобудови. На по-чаток XVIII ст. цей закон був перевірений лише для Сонячної системи, але відкриття Е.Галлеєм власних рухів зір (1718 р.) стало першим свідченням про можливу дію подібних, так званих центральних сил і в глибинах Всесвіту. Майже одно-часно в першій половині XVIII ст. було висловлено низку космологічних концепцій: всі видимі зорі становлять систему, побудовану, як Сонячна; ідея острівних всесвітів, згідно з якою всі туманностірозглядаються як далекі зоряні системи, подібні до Чумацького Шляху. Однією з важливих ідей, висловле-них у космології XVIII ст., була ідея нескінченної ієрархії космічних систем, кожна з яких здійснює рух навколо свого центру за законом всесвітнього тяжіння. Одну з перших ідей про ієрархічну будову Всесвіту запропонував шведський філософ Еммануїл Сведенборг1 (1688–1772) у працях «Про принципи природи» і «Праці з філософії і мінералогії» [1]. У своїх міркуваннях Е.Сведенборг спирався на вихрову концепцію Всесвіту Декарта, яку картезіанці використовували для по-яснення руху небесних тіл. Відповідно до поглядів Р. Декарта на початку творіння світ являв собою хаос, «змішання всіх частин Всесвіту» [2, с.392] і далі: «змішання повинно було врешті-решт привести до порядку Всесвіту, що існує нині» [там само]. Початкові частинки матерії були однакові за величиною і за рухом, що їм був властивий. З цього стану завдяки процесу розвитку, ідея якого пронизує всю теорію Декарта, з’явилось різнома-ніття форм матерії, що нині спостеріга-ється. З часом через безперервний колоподібний рух кожної з дрібних первісних частинок та їх зіткнень між собою всі кути були згладжені й частинки матерії набули сферичної форми. Уламки, що утворились у результаті процесу округлення, рухаються з великою швидкістю, розбиваються та заповнюють простір між сферичними частинками. У процесі вихороподібного руху менші частинки, більш легкі, рухаються швидше, збираються в центрі вихору, великі ж відтісняються на його узбіччя. У деяких частинках виявляється третя форма матерії, це частинки, які «або дуже грубі, або мають форму, малопридатну для руху» [2, с.395]. З вказаних трьох форм матерії, відповідно до поглядів Р. Декарта, складаються всі тіла спостережуваного світу. Сонце та нерухомі зорі виникли з найдрібніших та рухомих частинок, небеса – з найбільш великих сферичних, частинки ж третього типу створили Землю, планети та комети. «Бо спостерігаючи, що Сонце та нерухомі зорі випромінюють світло, небеса його пропускають, Земля ж, планети та комети його відбивають, я вважаю, – писав Р. Декарт, – використовувати цю відмінність для розрізнення трьох елементів видимого світу» [там само]. Структура Всесвіту за Декартом [3]Всесвіт Р. Декарт розділяв на три області: вихор навколо Сонця, вихор навколо зір, а все, що знаходиться поза цими двома областями, віднесено до третьої. Вихор навколо Сонця займає особливе положення, оскільки в ньому розташова-на Земля. Разом зі своїм вихором Земля рухається по орбіті навколо Сонця, обер-таючись навколо своєї осі, але водночас її можна вважати нерухомою, оскільки вона не змінює положення відносно частинок, що прилягають до неї. Виходячи з теорії вихорів, Р.Декарт намагався пояснити всі явища, що спостерігаються на небі, наприклад плями на Сонці, появу нової зорі, закони руху небесних світил. На відміну від Р. Декарта Е. Сведен-борг вважав, що планети утворилися в сонячній речовині. Їх відокремлення відбулося завдяки розвитку вихору матерії, який, прискорюючись, розширювався під дією відцентрових сил. У деякий момент від зовнішніх частин відокремилося кільце матерії, що розбилося потім на окремі маси – першооснови планет. Виникнення супутників з речовини протопланет відбувалося аналогічним чином. Відповідно до поглядів Е. Сведенборга, рух планет навколо Сонця пояснювався їх захопленням навколосонячним вихором. Як зазначає російський історик астрономії А.Й. Єремєєва, помилкова з точки зору законів механіки космогонічна гіпотеза Сведенборга містила в той же час цінну ідею еволюції матерії у Всесвіті [4]. У праці «Про рух і спокій Землі і планет» Е. Сведенборг стверджував, що періоди орбітального і осьового обертання планет, у тому числі Землі, поступово зростають (збільшується довжина року і доби), за рахунок чого планети наближаються до Сонця. А.Й. Єремєєва відмічає, що в космо-логії основною для Е. Сведенборга була ідея, згідно з якою всі явища і процеси в природі повинні підпорядковуватися деяким загальним принципам, незалежно від їх масштабів [4]. Е. Сведенборг багато досліджував магнітні явища і намагався перенести правильний розподіл найдрібніших частинок матерії щодо магніту на розподіл величезних космічних тіл – сонць. Згідно з його міркуваннями, смуга Чумацького Шляху повинна відповідати деякому особливому напрямку, щодо якого впорядковані зорі. Такий напрям на думку одних дослідників уявлявся як «вісь» системи зір (аналогічно вісі магніту), на думку інших – як її «екватор». А.Й. Єремєєва відмітила головну цінність гіпотези Сведенборга у тому, що впорядкованість зір вперше пов’язувалася з якоюсь фізичною причиною, тобто Чумацький Шлях визначався як реально існуюча система зір, утримуваних разом фізичними силами. Е. Сведенборг висловив думку, що зорі Чумацького Шляху об’єднуються в гігантську зоряну систему, при цьому таких систем у Всесвіті може бути багато. Так, у праці «Землі у Всесвіті» він писав: «Всесвіт містить більш ніж один світ. Це випливає з того факту, що зоряне небо величезне і містить незлічен-ну кількість зір, кожна з яких у своєму світі є Сонцем з його власною Сонячною системою, схожим на наше Сонце, тільки всі вони різні за розміром» [5, с. 4]. Таким чином, Е. Сведенборг першим висловив ідею космічної ієрархії – існування ще більш складних систем, елементами якихє Чумацькі Шляхи. Ідея реальної впорядкованості зір (проте на інших, теологічних, засадах) була в ці ж роки висловлена англійським астрономом Томасом Райтом2

(1711–1786), ім’я якого вперше згадуєть-ся в праці І. Канта, котрий на основі його космології розвинув свою теорію ієрар-хічного Всесвіту [6—10]. Твори Т. Райта залишились у рукописах і стали відомими лише в другій половині ХХ ст. завдяки американському історику астрономії М. Хоскіну, у російськомовній науковій літературі – завдяки А.Й. Єремєєвій.

Острівні Всесвіти Т. Райта (1750) [12]Астрономічним питанням Т.Райт присвятив дві свої праці: «Фізичні та математичні елементи астрономії … » (1742) та «Оригінальна теорія, або нова гіпотеза Всесвіту, що ґрунтується на законах природи і пояснює за допомогою математичних принципів основні явища спостережуваного творіння» (1750) [11]. Перша була популярним введенням до астрономії з великим історичним матеріалом. Значний науковий інтерес становить друга праця Т. Райта, в якій він намагається дати пояснення феномену Чумацького Шляху. Праця складається з дев’яти листів до друга. У перших двох листах міститься історичний матеріал (розглядаються праці Дж. Бруно, Х. Гюйгенса, І. Ньютона, В. Дерхема, Дж. Грегорі, Дж. Мільтона, Е. Юнга). У своїй праці Т.Райт для описання Сонячної системи включає в неї комети, таким чином, наша планетна система вперше була представлена як планетно-кометна система.У шостому листі дослідник аналізує питання розподілу зір у просторі. Якщо впорядковані планети і супутники, то мають бути впорядкованими і зорі. На основі відкриття Е.Галлея про власний рух у трьох зір Т.Райт припускає, що всі зорі можуть знаходитись у русі. Підсум-кові ідеї астронома викладені в сьомому листі. Тут він описує два можливих пояснення смуги Чумацького Шляху. Т.Райт висловив ідею про особливу шарувату структуру зоряної світобудови. Зорі в ній зосереджені у відносно тонких сферичних шарах, що оточують центр Всесвіту. Смуга Чумацького Шляху створюється фрагментом тонкого сферичного шару, в якому знаходиться Сонячна система. Інша гіпотеза пояснення явища Чумацького Шляху полягала в тому, що зорі розташовувались навколо «божественного центра» кільцем і ніби повторювали у великих масштабах систему Сатурна. Зорі такого Всесвіту рухались би в кільцевій зоні подібно частинам, що складають кільце Сатурна. Відповідно до поглядів Т. Райта, зоряний Всесвіт може склада-тися з багатьох таких зо ряних кільцевих шарів навколо їх центра. Таким чином, в обох моделях Чумацький Шлях розглядався як локальний зоровий ефект приспостережені з товщі будь-якого сферич-ного або кільцевого шару і не відображав загальну структуру зоряного Всесвіту. Наприкінці останнього, дев’ятого, листа Т. Райт повертається до космології: «нескінченна Неосяжність являє собою необмежене зібрання Світобудов, мало чим відмінних від відомого Всесвіту» (цит. за [9, с. 68]). І далі: «Те, що це цілком імовірно, може відповідати дійсності, деякою мірою є очевидним з наявності багатьох хмарних плям, які ми спостерігаємо за межами на-ших зоряних областей і в яких крізь видимі світні простори не можна розрізнити жодної зорі …, цілком імовірно, вони можуть бути зовнішнім Творінням, межуючи з відомим [нашим Всесвітом], але занадто далекими, щоб досягти їх навіть за допомогою наших телескопів» [9, с. 69]. Перший текст твору Т. Райта 1750 р. залишився невідомим його першому послідовнику в космології німецькому філософу І. Канту (1724–1804), який при побудові своєї теорії ієрархічного Всесвіту посилається на працю Т. Райта: «Райт Дерхем [Т. Райт із м. Дерхем – прим. автора], з трактатом якого я познайомився в «Hamburgische freie Urtheile» у 1751 р., вперше навів мене на думку розглядати нерухомі зорі не як розсіяну без спостережного порядку купу, а як систему, що має величезну подібність з планетною; оскільки у цій системі як планети знаходяться дуже близько до однієї загальної площини, так і нерухомі зорі роз-ташовані максимально близько до певної площини, яку треба уявляти собі такою, що вона проходить крізь усе небо; найбільше скупчення зір біля цієї площини і утворює ту світлу смугу, яка носить назву Чумацького Шляху» [10, с.126]. Ознайо-мившись з ідеями Т.Райта лише в стислому їх переказі у журналі «Hamburgische freieUrtheile», І. Кант ототожнив Чумацький Шлях з ізольованою системою. Це зробле-но було вірно, але не відповідно до поглядів Т. Райта. Кожний зоряний Всесвіт має свій «божественний центр», згідно з Т. Рай-том. Як зазначає А.Й. Єремєєва, в межах релігійного світогляду було неможливо порушити рівноправність подібних центрів і тому у Т.Райта не могла виникнути думка розповсюдити ідею ієрархічної будови сві-ту планет і супутників на зоряний Всесвіт. Помилку І. Канта описав американський дослідник історії астрономії М. Хоскін у 1970 р. [8]. У працях І. Канта були відкинуті теологічні міркування щодо законів Всесвіту Т. Райта, подальший розвиток отримали ідеї кінцевої нашої зоряної системи; впорядкованості її зір і їх обертання навколо центру цього Всесвіту; множинність таких зоряних Всесвітів, спостережуваних як туманності. І.Кант продовжив розвивати другу модель зоряного Всесвіту Т.Райта,усунувши з кільця «божественний центр». Таким чином, він отримав суцільну дископодібну зоряну систему, що проявляється вкартині Чумацького Шляху. Космологічні міркування І.Канта викладенні в його праці «Загальна природна історія і теорія неба» [10]. Основу всіх його міркувань становить принцип саморуху матерії: «Елементи (частинки матерії), яким властиві сили для приведення один одного в рух, мають джерело життя в самих собі» [10, с.156]. Цей сморух виявляє себе насамперед як притягання й відштовхування. Саме наявність цих протилежностей є за І.Кантом джерелом руху матерії. Він стверджував, що одне притягання, взяте окремо, може викликати лише однобічні зміни й тіль Первісним станом природи, відповідно до поглядів І. Канта, було загальне розсіяння первинної речовини всіх небесних тіл або атомів: «всі речовини, з яких складаються небесні тіла нашої Сонячної системи, тобто всі планети й комети, були спочатку розкладені на свої первинні частинки та заповнювали весь світовий простір» [10, с.155]. Світ виник з хаосу завдяки розвитку матерії: «я вважаю, що початковим станом природи було загальне розсіяння первинної речовини всіх небесних тіл» [10, с. 122]. У просторі загальний спокій триває тільки одну мить. Матерія із самого початку прагне до формування. Розсіяні елементи з більшою густиною завдяки притяганню збирають навколо себе всю матерію з меншою густиною, самі ж вони разом з матерією, яку вони приєднали до себе, збирають у тих точках, де знаходяться, ще більш щільні частинки, а ці частинки так само збираються навколо ще більш щільних і т.д. Кінцевим результатом цієї взаємодії було б утворення різних згустків, що, завершивши своє формування, вічно знаходилися б у стані спокою і нерухомості завдяки рівності притягання. Однак природа має про запас ще інші сили, які проявляються головним чином тоді, коли матерія розкладена на дрібні частинки, завдяки їм ці частинки відштовхують одна одну і своїм опором силі притягання породжують той рух, що являє собою нібито довготривале життя природи. І.Кант вважав, що весь нескінченний Всесвіт переб уває в стані розвитку і в своїй космогонії не обмежувався розглядом еволюції Сонячної системи, а робив спробу зрозуміти її походження. Чумацький Шлях, за І. Кантом, являє собою зоряну систему, багато в чому схожу на Сонячну, що має центральне тіло, навколо якого обертаються зорі зі своїми планетними системами. Ця зоряна система сплюснута, і Сонце перебуває недалеко від її центральної площини. Подібних систем у Всесвіті величезна кількість, і вони в свою чергу можуть об’єднуватися в системи вищого порядку. Розглядаючи Чумацький Шлях як кінцеве утворення і разом з тим як ланку в просторово нескінченному Всесвіті, допускаючи існування у Всесвіті систем більшого порядку, І.Кант підійшов до ідеї структурної нескінченності Всесвіту: «Весь безмежний Всесвіт має характер системи і частини його знаходяться у вза-ємному зв’язку» [10, с. 148].Гіпотеза Канта містить дві важливі ідеї: про залежність кількості частинок у Всесвіті від їх ваги та виникнення первинних випадкових флуктуацій густини в початковому середовищі під дією негравітаційних сил та про необхідність досягнення при цьому критичної маси для початку стійкого процесу згущення. Перша ідея знайшла розвиток в працях Дж. Гамова, друга – Дж. Джінса (теорія гравітаційної нестійкості), подальше узагальнення – в працях Я.Б. Зельдовича (теорія космічних млинців).Ідеї про ієрархічну будову Всесвіту І. Канта не були розроблені для опису Всесвіту за межами Сонячної системи на конкретному астрономічному матеріалі. До кінця XVIII ст. його міркування залишалися невідомими для наукового світу. Незалежно від І.Канта німецький матматик, фізик, астроном, філософ Й. Ламберт (1728–1777) розвинув свою модель ієрархічної будови Всесвіту у праці 1761 р. «Космологічні листи про устрій Всесвіту» 13], узагальнивши відомі космологічні факти. Структура світу Ламберта виходила з ньютонівських засад математичної фізики і теорії тяжіння. Він, як і І. Кант, в «Загальній природній історії й теорії неба», вважав принципи Ньютона фундаментом космології. Й. Ламберт Перші космологічні дослідження Й. Ламберта відображені у «Фотометрії» (1749), де у розділі «Про блиск не-рухомих зір і про їх відстані» він пред-ставив Чумацький Шлях як екліптику зір, що обертаються навколо деякого загального центру. У наступній праці «Космологічні листи про устрій Всесвіту» дослідник детально побудував свою картину ієрархічного Всесвіту, яка була найбільш повна, тісно пов’язана зі спо-стереженнями, на противагу до праць його попередників. Будова Всесвіту, згідно з поглядами Й. Ламберта, являє собою ієрархічну драбину космічних систем. Сонце з оточуючими його планетами і кометами розглядається як система першого порядку. Скупчення зір, одним з яких є Сонце, утворюють систему другого порядку, побудовану за аналогією з першою: рух її тіл відбувається навколо велетенського сонця, що знаходиться в центрі системи. Чумацький Шлях як сукупність таких скупчень утворює систему третього порядку, яка в свою чергу обертається навколо над ґігантського центрального тіла. Але Чумацький Шлях не єдина система такого масштабу, далекі туманності Й. Ламберт вважав зоряними системами, аналогічними до Чумацького Шляху. Крім того, звернувши увагу на крайню видиму неоднорідність яскравості Чумацького Шляху, Й. Ламберт виділив проміжну систему між системами другого і третьго порядків – великі зоряні скупчення в самому Чумацькому Шляху. До однієї з таких проміжних систем він відносив всі спостережні із Землі зорі разом із Сонцем. Як зазначає А.Й. Єремєєва, це його твердження – «Зорі, що знаходяться поза цього Шляху, складають одну тільки систему, яка є наша», – блискуче підтвердилося відкриттям у XX ст. «Місцевої системи» зір у Галактиці [4]. Екстраполюючи свій підхід за межі спостережуваного Всесвіту, Й.Ламберт висував ідею існування і більш високих порядків космічних систем. На протилежність І. Канту, який в існуванні квазістабільних космічних систем вбачав результат тривалого космогонічного розвитку, Й. Ламберт розглядав О.Ю. стабільність космічних систем як дещо дане. В умовах порівняно широких кос-мічних зв’язків підсистеми можуть тривало існувати тільки у випадках, якщо більш широка система, що охоплює їх, відносно стабільна та не змінюється за час існування її підсистеми. З цього Й. Ламберт по окремих космічних об’єктах і системах міг робити висновки щодо структури всього Всесвіту. Згідно з його поглядами, значна маса кожної системи зосереджена в її центрі тяжіння. Таким чином, кожна система має центральне тіло, маса якого близька до маси всієї системи. Зі збільшенням розмірів системи зростає і маса відповідного центрального тіла. Вчений вважав, що при збільшенні центрального тіла можуть змінюватися його фізичні якості. Тобто центральне тіло великої системи повинно мати істотно інші фізичні властивості, ніж планета або зоря. Центральне тіло Чумацького Шляху Й. Ламберт уявляв собі деяким темним утворенням, його мінімальний діаметр він оцінював розмірами Сонячної системи (на той час 3· 109 км), а максимальний – у 18 світлових років (17·1016 км). Густина центрального тіла за Й.Ламбертом становить близько 103 г/см3. Тоді, якщо воно одно-рідне, його маса для мінімального діаметра – 1046 г, а для максимального – 2·1016г, тоб-то 1027 сонячних мас, що перевищує масу відомого нам Всесвіту в 105 разів.На відміну від І. Канта, Й. Ламберт допускав можливість існування і «порожніх» геометричних центрів обертання систем. Згідно з теоріями І.Ньютона та А. Ейнштейна такі центральні тіла Й. Ламберта були б у Всесвіті невидимими “чорними дірками”, які здатні динамічно впливати на навколишні тіла тільки своєю гравітацією. Причина цього в тому, що їх гравітаційні радіуси значно більше геометричних і світло не може вийти з них. Допускаючи існування «порожніх» геометричних центрів обертання систем, Й.Ламберт схилявся більше до ідеї «центральних сонць» і за центр нашої системи вважав туманність Оріона, прийнявши її за єдине тіло. У концепції Й. Ламберта, на відміну від концепції І. Канта, Все світ структурно не нескінченний, у ньому передбачалося існування єдиного загального нерухомого центру, навколо якого обертаються всі наявні тіла і системи. Як відмічає А.Й. Єремєєва, космологічна концепція Й. Ламберта була результатом глибоко-го логічного аналізу конкретних фактів. Незважаючи на повноту побудованої ним картини Всесвіту, він не претендував на створення закінченого вчення про будову Всесвіту. Біографи його відзначали, що він був взагалі рішучим противником створення будь-якої системи, вважаючи, що наші знання недостатні для побудови цілого [4].Ідеї Й. Ламберта були відроджені на початку ХХ ст. У 1908 р. вийшла праця шведського фізика та астронома К. Шарльє3 (1862–1934) про багатоступінчастий Всесвіт, а в 1921 р. більш докладний її варіант – “Як може бути побудований нескінченний світ” [14–17; 18, с.81]. Згідно з його поглядами, відомі нам зорі скла-дають Чумацький Шлях, або галактику І порядку G1. Скупчення Чумацьких Шля-хів утворюють галактику ІІ порядку G2. Сукупність галактик ІІ порядку складає галактику ІІІ порядку G3 і т.д. Таку побу-дову можна продовжувати нескінченно. 3 Карл Шарльє – шведський астроном. Основні роботи відносяться до небесної механіки, зоряної астрономії і космології. Він народився в Естерсунді 1 квітня 1862 р. Освіту вчений здобув в Упсальскому університеті. Протягом 1884–1887 рр. він працював асистентом в Уппсальській обсерваторії, в 1887–1888 рр. був доцентом Упсальского університету, в 1888–1890 рр. – асистент у Стокгольмській обсерваторії, в 1890–1897 рр. працював на посаді астронома-спостерігача Упсальскої обсерваторії, у 1897–1927 рр. –професором астрономії та директором обсерваторії Лундського університету. К. Шарльє помер 5 листопада 1934 р.ЕВОЛЮЦ²Я МОДЕЛЕЙ ²ªРАРХ²ЧНО¯ БУДОВИ ВСЕСВ²ТУНаука та наукознавство, 2012, № 1 117К. ШарльєДля простоти викладок К.Шарльє при-пустив, що всі галактики кулясті й зорі в них розташовані рівномірно. Розглядаючи характер руху об’єктів Gi-1 у галактиці Gi, К. Шарльє стверджував, що він відбувається по еліптичним орбітам, центри яких співпадають з центрами інерції системи Gi. Відповідно до поглядів К. Шарльє, розміри і ексцентриситети еліпсів можуть бути різними, але час обертання Т однаковий для всіх об’єктів системи і визначається як: T = 488,6 δ, де δ – густина системи. Звідси випливає, що до закінчення часу Т галактика повертається до свого початкового стану. Тобто, якщо для Чумацького Шляху Т порядку 109 років, то через мільярд років розподіл зір у ньому буде таким самим, як зараз. На підставі своєї ієрархічної моделі К. Шарльє робить висновок, що в структурно нескінченному Всесвіті фотометричний і гравітаційний парадокси усуваються, якщо відстані між рівноправними системами достатньо великі порівняно з їх розмірами і якщо безупинно зменшується середня густина космічної матерії у міру переходу до систем більш високого порядку. Математично ця умова записана К.Шарльє у вигляді: 2 1 : − > NRR iii [16, с.187]. Така залежність густини речови-ни в Метагалактиці не спостерігається.Пояснення фотометричного парадоксу К.Шарльє відкидається в сучасній космології. Нині дослідження Всесвіту засновані на космологічному принципі, згідно з яким, Всесвіт однорідний та ізотропний. Детальне математичне пояснення фотометричного парадоксу було подано В.Томсоном у 1901 р. і ґрунтуєть-ся на твердженні про скінченність часу існування Всесвіту. Оскільки (за сучас-ними даними) понад 13,75 млрд. років тому у Всесвіті не було галактик і квазарів, найбільш віддалені зорі, які ми можемо спостерігати, розташовані на від-станях близько 13 млрд. світлових років. Це усуває основну передумову фотоме-тричного парадоксу, те, що зорі розташовані на будь-яких, як завгодно великих,відстанях від нас. Всесвіт, що спостерігається на великих відстанях, настільки молодий, що зорі ще не встигли в ньому утворитися. Таки підхід не суперечить космологічному принципу, з якого ви-пливає безмежність Всесвіту: обмежений не Всесвіт, а лише та його частина, де за час приходу до нас світла встигли народитися перші зорі. Деякий (істотно менший) внесок у зменшення яскравості нічного неба дає і червоний зсув галактик [19]. У сучасній стандартній космології ієрархічна теорія лежить в основі великомасштабної структури Всесвіту – структурі розподілу матерії на найбільших спостережних масштабах. Експериментально підтверджено, що планета Земля входить до Сонячної система, остання знаходиться у складі Чумацького Шляху. Він знаходиться у скупченні галактик (Місцева група, до якої входить близько 30 галактик). Місцева група знаходиться у складі надскупчення галактик – над-О.Ю. Колтачих³наScience and Science of Science, 2012, № 1 118скупчення Діви, або Місцевого надскупчення. На масштабах порядку 300 мегапарсеків дотримання ієрархічної структури припиняється [20–22].

49. Атмосферне зволоження . Коефіцієнт зволоження. Радіаційний індекс сухості

Вода, яка випадає на земну поверхню з хмар чи безпосередньо з повітря у рідкому чи твердому станах - це атмосферні опад Опади, що випадають з хмар, можуть бути рідкими (дощ) і твердими (сніг, крупа, град). За характером випадання вони бувають мжичка, обложні, зливові. Опади можуть випадати з хмар (дощ, сніг, град), з насиченого повітря (роса, іній, туман).

Вимірюються опади шаром води (у мм), який утворюється, якщо випавши вода не стікає і не випаровується. Для цього використовується опадомір.

В середньому за рік на Землю випадає 3 мм опадів, майже половина з них - в екваторіальних широтах. Випадають вони з дивовижною періодичністю: впродовж доби - пополудні, впродовж року - після рівнодень. У напрямку від екваторіальних широт до тропічних кількість опадів зменшусться. У помірних широтах кількість їх знову збільшується, в полярних - зменшусться, випадають вони там переважно в твердому вигляді.

Характеристики зволоження. Кількість опадів сама по собі не визначає умов зволоження. Майже однакова кількість опадів у Прикаспійській низовині і на Таймирському півострові, але в першому випадку маємо напівпустелю, а в другому - заболочену тундру. Для характеристики зволоження районів користуються коефіцієнтом зволоження або радіаційним індексом сухості.

Коефіцієнт зволоження К₃ - відношення суми опадів Р до випаровуваності Е, тобто:

Коефіцієнт зволоження показує на скільки опади відновлюють втрату вологи на випаровування. Нормальним або достатнім зволоженням вважається таке, коли К₃ знаходиться в межах 0,8-1,0. Якщо опадів більше, ніж випаровується, зволоження надмірне (К₃ > 1), якщо менше (K_з< 1) - зволоження недостатнє і грунти втрачають вологу.

Радіаційний індекс сухості К_с більш об'єктивна характеристика зволоження. Це відношення радіаційного балансу поверхні R до кількості теплоти, яка потрібна для випаровування річної суми опадів, тобто:

де L - скрита теплота пароутворення; Р - річна сума опадів. Якщо К_с менше як 0,45, теплоти не вистачає для випаровування опадів, отже, зволоження надмірне, якщо К_с знаходиться в межах 0,45-1,0 - зволоження достатнє, а від 1 до 3 — недостатнє.

Індекс сухості використовують для визначення меж природних поясів і їх поділу на природні зони, для пояснення причини повторюваності типів 

50. Сонячна система. Загальні риси

Сонячна система складається власне із Сонця, а також планет, з їхніми супутниками, комет, астероїдів, пилу, газу і дрібних частинок. За сучасними оцінками, розмір Сонячної системи складає не менше шістдесяти мільярдів кілометрів, при цьому спори між астрономами про те, до яких меж насправді простягаються межі Сонячної системи, тривають. Згідно з даними сучасної астрономії, своїм гравітаційним полем Сонце здатне утримувати тіла на гігантському відстані, яке більш ніж в 200 тисяч разів перевищує відстань від Сонця доЗемлі.  Мал. 1 Сонце порівняно з іншими планетами В даний час основною вважається гіпотеза Хайле. Він стверджує, що спочатку було іонізоване газова хмара, з якого, під дією електромагнітних сил утворилося Сонце і на певних відстанях від нього залишилися залишки цього газу. Гравітаційні сили Сонця притягували ці залишки, а магнітне поле зупиняло тяжіння, цим визначилося місце розташування планет.

Відео походження Сонячної системи

Вік Сонячної системи

Згідно сучасним уявленням, вік Сонячної системи оцінюється приблизно в 4,6 млрд років - ці результатибули побічно отримані за допомогою радіологічних методів. Після виникнення планет аналогічним способом у планет утворилися супутники.  Саме Сонце являє собою розпечену кулю діаметром 1400000 км. Воно включає в себе 99.87% всієї сонячної системи. Температура зовнішніх шарів сягає 6000 градусів, внутрішніх шарів 15 млн. градусів. Тиск всередині Сонця 15 - 200 млн. атмосфер. Відстані від планет до Сонця утворюють закономірну послідовність - проміжки між сусідніми орбітами зростають з віддаленням від Сонця. Завдяки майже круговій формі планетних орбіт і великих проміжків між ними виключена можливість тісних зближень між планетами, при яких вони могли б істотно змінювати свій рух у результаті взаємних тяжінь.

Відео Сонячна система

Сонячна система

Планети обертаються так само навколо своєї осі, причому майже у всіх планет, крім Венери й Урана, обертання відбувається в тому ж напрямку, що і їх звернення навколо Сонця. Більшість супутників обертаються навколо своїх планет у тому ж напрямку, в якому відбувається осьове обертання планети. Надзвичайно повільне обертання Венери відбувається у зворотному напрямку, а Уран обертається ніби лежачи на боці. Орбіти таких супутників зазвичай кругові й лежать поблизу площини екватора планети, утворюючи зменшену подобу планетної системи. Сонце зі всієї сонячної системою рухається в просторі щодо інших зірок у напрямку сузір'я Геркулеса зі швидкістю 20 км / сек. Сонячна система складається із Сонця і 9 планет-супутників: Меркурій, Венера , Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун і Плутон. Крім цього сонячна система має понад 1600 малих планет (астероїдів), близько 100 відомих коротко періодичних планет, більше 50 метеорних роїв. Чотири планети, найближчі до Сонця, невеликі, складаються з щільної кам'янистої речовини і металів. Планети-гіганти - Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун - набагато масивніші, складаються в основному з легких речовин і тому, незважаючи на величезний тиск у їхніх надрах, мають малу щільність. Дев'яту планету - Плутон, мабуть, не можна віднести ні до однієї з двох груп. За хімічнимскладом він близький до групи планет-гігантів, а за розмірами до земної групи. Меркурій - найближча до Сонця планета Сонячної системи. Із-за близькості до Сонцю і малих видимих розмірів Меркурій довго залишався маловивченою планетою. Супутників Меркурій не має. Венера - друга по відстані від Сонця і найближча до Землі планета Сонячної системи. Венера - найяскравіше світило на небі після Сонця і Місяця відома людям з глибокої давнини. Земля - одна з планет Сонячної системи. Подібно іншим планетам вона рухається навколо Сонця по еліптичній орбіті. Земля має природний єдиний супутник - Місяць. Марс - четверта по відстані від Сонця планета Сонячної системи. На зоряному небі вона виглядає як Немигающий точа червоного кольору, яка час від часу значно перевершує за блиском зірки першої величини. Обидва супутники Марса рухаються майже точно в площині його екватора. Розміри Фобоса складають близько 27 км, а Демосу - близько 15 км. Поверхня супутників Марса складається з дуже темних мінералів і вкрита численними кратерами. Юпітер - п'ята по відстані від Сонця і найбільша планета Сонячної системи. Юпітер, подібно до сонця, обертається не як тверде тіло - швидкість  обертання неоднакова в різних широтах. Через швидке обертання ця планета має сильне стиснення біля полюсів. Юпітер має 13 супутників. Перші 4 супутники відкриті ще Галілеєм (Іо, Європа, Ганімед, Каллісто). Сатурн - друга за величиною серед планет Сонячної системи. Сатурн оточений кільцями, які добре видно в телескоп у вигляді «вушок» з обох боків диска планети. Кільця Сатурна - одне із самих дивних і цікавих утворень у Сонячній системі. У Сатурна відомо 10 супутників. Найбільший супутник Сатурна - Титан - один з найбільших супутників в Сонячній системі за розміром і масою. Уран - сьома по порядку від Сонця планета Сонячної системи. Дуже далекий від Сонця і освітлений порівняно слабко. Однією незвичайною особливістю Урана є система оперізують кілець. Супутники Урана - Міранда, Аріель, Умбріель, Титанія і Оберлон обертаються по орбітах, площини яких практично збігаються між собою. Нептун - восьма за рахунком планета Сонячної системи. Нептун був відкритий незвичайним чином. Було відмічено, що Уран рухається не зовсім так, як йому покладається рухатися під дією притягання Сонця і відомих у той час планет. Тоді запідозрили існування ще однієї масивної планети і спробували перечислити її положення на небі. У Нептуна всього два супутники. Плутон був відкритий Клайдосом Томбо (США) в 1930 р. З 9 відомих великих планет Сонячної системи Плутон найбільш віддалений від Сонця. Супутник Плутона щодо яскравий, але розташований настільки близько до планети, що його зображення на фотознімках зливається із зображенням Плутона, лише злегка виступаючи то з однієї, то з іншого боку. Плутон складається переважно з летючих хімічних елементів і сполук, тобто приблизно такий же склад, як планети-гіганти та їх супутники. Крім них, навколо Сонця обертається велика кількість дрібніших тіл - астероїдів, комет, і просто дрібних каменів, пилу і газ

Орбіти великих планет

Якщо орбіти великих планет близькі до кругових і знаходяться приблизно в одній площині, то орбіти малих тіл вельми різноманітні і часто мають витягнуту форму - наприклад, комети, рухаючись по дуже витягнутій орбіті, зазвичай наближаються до Сонця на кілька тижнів і потім на догіе роки знову відлітають в далеке космічний простір. Велика частина астероїдів, що звертаються недалеко від Сонця, зосереджені між орбітами Марса і Юпітера, значна частина цих астероїдів вже відкрита і класифікована. Однак існує ще більш численний пояс астероїдів, який розташований за межами орбіти Нептуна. З-за великої віддаленості від Сонця і, як наслідок, малої освітленості, спостерігати астероїди в цьому поясі досить складно, і точне їхчисло невідоме.

51. Атмосферний тиск . Баричний ступінь та градієнт. Центри дії атмосфери.

Атмосфе́рний тиск — тиск, з яким атмосфера Землі діє на земну поверхню і всі предмети, що на ній розташовані.

Баричні максимуми та мінімуми, які виражені на картах середнього тиску, називаються центрами дії атмосфери. При цьому виділяються постійні й; сезонні центри. До перших відносяться екваторіальна депресія, субтропічні максимуми і субполярні депресії над океанами, полярні максимуми. До других відносяться зимові максимуми і літні мінімуми над материками у помірних широтах: Центри дії атмосфери справляють великий вплив на повітряні течії, погоду та клімат. Так, наприклад, розвиток атмосферних процесів над Європою залежить від впливу таких центрів, як постійний Азорський і сезонний Азіатський (Сибірський) максимуми, постійний Ісландський і сезонний Азіатський (Іранський) мінімуми.

Атмосферний, тиск із висотою знижується, оскільки з висотою зменшується товща повітря. Відстань у метрах, на яку необхідно піднятися, або опуститися, щоб атмосферний тиск змінився на 1 гПа, називається баричним ступенем. Баричний ступінь збільшується з висотою у зв'язку із зменшенням густини повітря. Крім того, величина баричного ступеня залежить від температури. З підвищенням температури на 1°С вона збільшується на 0,4 %. У теплому повітрі баричний ступінь більший, ніж у холодному. Тому теплі області дтмосфери у. високих шарах мають вищий тиск, ніж холодні.

Для вивчення загальної циркуляції атмосфери важливе значення має поле тиску на різних висотах у тропосфері. Для відображення поля тиску на висотах складаються: карти баричної топографії. Вони відображають. розташування у просторі тієї чи іншої ізобаричної поверхні. Назви карт пояснюються тим, що на них!.зображається рельєф; поля тиску (барична топографія). Такі карти найчастіше складаються для ізобаричної поверхні з таким тиском: 850, 700, 500, 300 гПа. Вони приблизно відповідають висотам: 1,5; 3,0; 5,0-5,5 і 9,0 км.

Рух, повітря у горизонтальному напрямі називається вітром. Основною причиною руху повітря є нерівномірний розподіл тиску, тобто баричний градієнт. Горизонтальний градієнт тиску - це зміна атмосферного тиску на одиницю відстані у напрямі найбільш швидкої його зміни, від високого тиску до низького. За одиницю приймається відстань у 100 км. Числова величина градієнта визначає падіння тиску на одиницю відстані у вказаному напрямі:

dp/dn.

З розмірності баричного градієнта випливає, що це сила, яка віднесена до одиниці об'єму. Для того щоб віднести його до одиниці маси, необхідно розділити її на густину. Числова величина сили градієнта має такий вираз:

G=1/ρ∙dp/dn (4.2)

Під дією сили баричного градієнта виникає вітер, причому чим більший баричний градієнт, тим більша швидкість вітру.

52. Землетруси. Умови виникнення та райони їх поширення

Землетру́с ( англ. earthquake, earth shock, нім. Erdbeben n, unterirdische Stöß m) — короткотривалі, раптові струси земної кори, викликані перемінним переміщенням мас гірських порід у надрах Землі, чому сприяє порушення розтяжності осередка гірських порід і виникнення сейсмічних хвиль; під час сильних землетрусів, на поверхні Землі часто виникають щілини, скиди, зсуви, цунамі; часом землетруси спричинюють великі руйнування (наприклад, 1988 року у Вірменії).

Ті місця, в яких стикаються між собою тектонічні плити (з них складається земна кора), є сейсмічно небезпечними зонами, тобто рух плит уздовж їхніх границь супроводжується землетрусами. Землетруси з особливо важкими наслідками відбуваються там, де дві тектонічні плити не просто труться одна об одну, а зіштовхуються. Це причина найбільш руйнівних землетрусів. Вчені геофізики виділили два головних сейсмопояси: Середземноморський, що охоплює південь Євразії від Португалії до Малайського архіпелагу, та Тихоокеанський, що оперезує береги Тихого океану. Вони включають молоді гірські пояси: Альпи, Апенніни, Карпати, Кавказ, Гімалаї, Крим, Кордильєри, Анди, а також рухомі зони підводних океанів, материків.

53 Антропогений вплив на географічну оболонку

Антропогенні чинники, тобто. результати діяльності, що призводять зміну довкілля так можна трактувати лише на рівні регіону, країни чи глобальному рівні.

Антропогенное забруднення атмосфери призводить до глобальному зміни. Загрязнения атмосфери вступають у вигляді аерозолів і газоподібних речовин. Найбільшу небезпеку становлять газоподібні речовини, долю яких припадає близько 80% всіх викидів. Насамперед — це сполуки сірки, вуглецю, азоту. Вуглекислий газ сам не уїдливий, але з його накопиченням пов'язана небезпека такого глобального процесу як «парниковий ефект». Наслідок бачимо по потеплінню клімату Землі.

З потраплянням у атмосферу сполук сірки та азоту пов'язано випадання кислотних дощів. Двуокись сірки і окисли азоту повітря поєднано з аналітичними парами води, потім із дощами випадають на грішну землю фактично на вигляді розбавлених сірчаної і азотної кислот. Такі опади різко порушують кислотність грунту, сприяють загибелі рослин i висихання лісів, особливо хвойних. Потрапляючи у річки і озера гнітюче діють на флору і фауну, нерідко наводячи до повному винищенню біологічного життя — від риб до мікроорганізмів. Відстань між місцем освіти кислотних осадів та місцем їх випадання їх може становити тисячі кілометрів.

Оскільки ці негативні впливу глобального масштабу поглиблюються процесами опустынивания і вирубки лісів. Головний чинник опустынивания — це діяльність самої людини. Серед антропогенних причин — це надлишковий випас худоби, вирубування лісів, надмірна і неправильна експлуатація земель. Вчені підрахували, що це загальна площа антропогенних пустель перевищила площа природних. Саме тому спустелення належать до числу глобальних процесів.

Тепер на приклади антропогенного на рівні нашої країни. Росія займає одне з перших місць у світі з запасам прісної води. І враховуючи, що загальні ресурси прісної води сягають від загального обсягу гідросфери Землі всього 2-2,5%, можна зрозуміти яким багатством ми маємо. Главною небезпеку обману цих ресурсів представляє забруднення гідросфери. Основні запаси прісної води зосереджено озерах, площа яких у країні більше території Великобританії. Лише у Байкалі перебуває 20% світових запасів прісної води.

Існує три виду забруднення водного середовища: фізичне (передусім теплове), хімічне і біологічне. Хімічні забруднення творяться у результаті влучення різних хімічних речовин і сполук. До біологічним загрязнениям ставляться передусім мікроорганізми. У водну середу він потрапляє разом із стоками хімічної промисловості та целюлозно-паперової промисловості. Від таких забруднень постраждала і Байкал, і Волга, і з великі та малі річки Росії. Отруєння рік і морів відходами промисловості, сільського господарства наводять ще лише до біді — зменшенню надходження у морську воду кисню як наслідок отруєння морської води сірководнем. Прикладом може бути Чорне море. У Чорному морі існує усталений режим обміну поверхні і є глибинних вод, який перешкоджає проникненню завглибшки кисню. У результаті глибині накопичується сірководень. Останнім часом ситуація у Чорному морі різко погіршилася але тільки через поступового порушення рівноваги між сірководневими і кисневими водами, йде порушення гідрологічного режиму після будівництва гребель на річках, які впадають у Чорне море, і через забруднення прибережних вод відходами в промисловості й стічними водами.

Гостро постають проблеми хімічного забруднення водойм, рік і озер в Мордовії. Однією з найяскравіших прикладів — скидання в водостоки і водойми важких металів, серед яких ти по-особливому небезпечний свинець (антропогенні вступу в 17 разів перевищує природні) і ртуть. Джерелами цих забруднень з'явилися шкідливі виробництва светотехнической промисловості. У недавньому минулому важкими металами було отруєно водойму північ від Саранска під назвою Саранское море.

Не обминула Мордовию і спільне лихо — чорнобильська аварія. Через війну багато районів постраждали від радіоізотопного забруднення земель. І цього антропогенного впливу будуть позначатися ще сотні років.

АНТРОПОГЕННОЕ ВОЗДЕЙСТВИЕ НА ГЕОГРАФИЧЕСКУЮ ОБОЛОЧКУ ЗЕМЛІ

На початку сучасності у взаємодії природи й суспільства настала нова ера. Вплив суспільства до географічну середу, антропогенний вплив, різко зросла. Це спричинило перетворенню природних ландшафтів в антропогенні, і навіть до виникнення глобальних проблем екології, тобто. проблем я не знають кордонів. Чорнобильська трагедія поставила під загрозу всю Східну і Північну Європу. Викиди відходів впливають на глобальне потепління, озонові діри загрожують життя, відбувається міграція і мутація тварин.

Ступінь впливу суспільства до географічну оболонку залежить від рівня індустріалізації суспільства. Сьогодні вироблення близько 60% суші займають антропогенні ландшафти. До таких ландшафтам ставляться міста, села, лінії зв'язку, дороги, промислові і сільськогосподарські центри. Вісім найрозвиненіших країн споживають понад половина природних ресурсів Землі та викидають у повітря 2/5 забруднень. Причому Росія, чий валовий дохід дешевший за американський удвадцятеро, споживає ресурсів лише 2 рази менше навіть викидає отруйних речовин приблизно стільки ж.

Ці глобальні проблеми екології змушують всі країни об'єднати зусилля з вирішення. Ці дві проблеми розглядалися й у липні 1997 року в зустрічі президентів провідною індустріальної «вісімки» в Денвері. «Вісімка» вирішила активніше боротися з ефектом і глобального потепління і до 2000 року зменшити кількість шкідливих викидів у повітря на 15%. Але це ще розв'язання всіх проблем, і полягала основна робота ще й доведеться як найрозвиненішим країнам, а й тим, що зараз бурхливо розвиваються.

1. Результати антропогенного впливу

Нині наслідки антропогенного на географічну середу різноманітні і усі вони контролюються людиною, чимало їх виявляються пізніше. Розберемо основні їх.

1.Изменение клімату (геофізики) Землі з урахуванням посилення тепличного ефекту, викидів метану та інших газів, аерозолів, радіоактивних газів, зміни концентрації озону.

2.Ослабление озонового екрана, освіту великий «озонової діри» над Антарктидою і «малих дір» решті регіонів.

3.Загрязнение найближчого космічного простору й його засмічування.

4.Загрязнение атмосфери отруйними і шкідливими речовинами з наступним випаданням кислотних дощів і руйнацією озонового шару, у якому беруть участь фреони, NO2, водяну пару та інші газові домішки.

5.Загрязнение океану, поховання ньому отруйних та радіоактивних речовин, насичення його вод вуглекислим газом з атмосфери, забруднення нафтопродуктами, важкими металами, сложноорганическими сполуками, розрив нормальної екологічної зв'язок між океаном і водами суші через будівництво гребель та інших гідроспоруд.

6.Истощение і забруднення поверхневих вод суші та підземних вод, порушення балансу між поверхневими і підземними водами.

7.Радиоактивное забруднення локальних ділянок та деяких регіонів, у зв'язку з чорнобильської аварією, експлуатацією атомних пристроїв і атомними випробуваннями.

8.Продолжающееся накопичення лежить на поверхні суші отруйних та радіоактивних речовин, побутового сміття й управління промислових відходів (особливо неразлагающихся пластмас), виникнення у яких вторинних хімічних реакцій із заснуванням токсичних речовин.

9.Опустынивание планети, розширення вже існуючих пустель і навіть поглиблення самого процесу опустынивания.

10.Сокращение площ тропічних і північних лісів, що призводить до зменшення кількості кисню і навіть зникнення видів тварин та рослин.

11.Нарушение регіонального та глобальної екологічної рівноваги внаслідок перелічених вище процесів, внаслідок чого постають незаповнені екологічні ніші, які заповнюються небажаними організмами — шкідниками, паразитами, збудниками нових хвороб рослин, тварин і людини. Мабуть, так з'явився хтось і поширюється вірусу імунодефіциту людини — ВІЛ, викликає невиліковне захворювання — СНІД, і збудників лейкозів худоби і коров'ячого сказу.

12.Абсолютное перенаселення Землі та відносне регіональне демографічний переуплотнение.

13.Ухудшение середовища життя жінок у містах і сільській місцевості, збільшення шумового забруднення, стресів, забруднення повітря і грунтів, зорова агресія висотних будинків культури та самого антропогенного ландшафту, напруга темпу життя жінок у місті й втрата соціальних перетинів поміж людьми, виникнення «психологічної втоми».

Оскільки у світі стало глобально цілісним фізично, політично й економічно, але з соціально, зберігається загроза воєнних конфліктів, які погіршують екологічні проблеми. Наприклад, криза Перській затоці показав, що країни готові забути про глобальних загрозах екологічних катастроф під час вирішення приватних проблем.

2. Антропогенное забруднення атмосфери

Людська діяльність призводить до того, що забруднення вступають у атмосферу переважно у два види — як аерозолів (зважених частинок) і газоподібних речовин.

Головні джерела аерозолів — промисловість будівельних матеріалів, виробництво цементу, відкритий видобуток вугілля й руд, чорна металургія інші галузі. Загальна кількість аерозолів антропогенного походження, що у атмосферу протягом року становить 60 млн. тонн. Це кілька разів меншою обсягу забруднень природного походження (пилові бурі, вулкани).

Набагато велику небезпеку представляють газоподібні речовини, долю яких доводиться 80-90% всіх антропогенних викидів. Це сполуки вуглецю, сірки й азоту. Соединения вуглецю, передусім вуглекислий газ сам не уїдливий, але з накопиченням його пов'язана небезпека такого глобального процесу як «парниковий ефект». З іншого боку викидається чадний газ, переважно двигунами внутрішнього згоряння.

Соединения азоту представлені отруйними газами — окисом і перекисом азоту. Вони як і утворюються під час роботи двигунів внутрішнього згоряння, під час роботи теплоелектростанцій, під час спалювання твердих відходів.

Найбільшу небезпеку становлять собою забруднення атмосфери сполуками сірки, і сірчистим газом. Соединения сірки викидаються у повітря під час спалювання вугільного палива, нафти і газу, і навіть при виплавці кольорових металів та у виробництві сірчаної кислоти. Антропогенное забруднення сірої вдвічі перевершує природне. Найбільших концентрацій сірчистий газ сягає на північ півкулі, особливо над територією США, зарубіжної Європи, європейській частині Росії, України. У південній півкулі вона нижча.

З потраплянням у атмосферу сполук сірки та азоту безпосередньо пов'язаний випадання кислотних дощів. Механізм їх знань дуже проста. Двуокись сірки і окисли азоту повітря поєднано з аналітичними парами води. Потім разом із дощами, туманами вони випадають на грішну землю як розбавлених сірчаної і азотної кислот. Такі опади різко порушують норми кислотності грунту, погіршують водообмін рослин, сприяють висиханню лісів, особливо хвойних. Потрапляючи у річки і озера, вони пригнічують їх флору і фауну, нерідко наводячи до повному винищенню біологічного життя — від риб до мікроорганізмів. Великої шкоди кислотні дощі завдають і присвячених різним конструкціям (мостам, пам'яткам тощо.).

Головні регіони поширення кислотних опадів на світі — США, зарубіжна Європа, Росія та країн СНД. Однак у останнім часом вони в промислових районах Японії, Китаю, Бразилії.

Відстань між районами освіти і районами випадання кислотних опадів може становити тисяч кілометрів. Наприклад, головні винуватці кислотних опадів на Скандинавії — промислові райони Великобританії, Бельгії й ФРН.

Учені й інженери дійшли висновку: головна колія попередження забруднення атмосфери має полягати в поступове скороченні шкідливих викидів, ліквідації їх джерел. Тому необхідний заборона використання высокосернистых вугілля, нафти і палива.

54.Рівннини рельєф . Поняття «рівнина» . Морфологічні та генетичні типи рівнин . Плоскогір'я та плато

Рівнина́ — форма рельєфу, при якій поверхня землі в межах видимого горизонту є рівною або слабко хвилястою. Висоти сусідніх точок мало відрізняються одна від одної — коливання висот до 200 м. Рівнини — один з найважливіших елементів рельєфу суходолу та дна океану і моря.

Рівнини можуть бути як низовинами, так і високими плоскогір'ями. Більшість рівнин похилена в якийсь бік (до 5°).

За походженням рівнини розрізняються:

1) первісні;

2) акумулятивні або насипні:

а) алювіальні,

б) озерні, які утворилися на місці спущених озер,

в) рівнини, що утворилися продуктами вивітрювання,

г) флювіогляціальні (льодовиково-річкові), здебільшого конуси виносу льодовикових гір;

3) вулканічні (лавові) плато;

4) кінцеві, або залишкові, рівнини, пенеплен.

Відповідно до морфології поверхні розрізняють: плоскі, ступінчасті (у тому числі терасовані), хвилясті, горбисті, пасмові рівнини тощо.

За переважною дією видів екзогенних процесів виділяють денудаційні та акумулятивні рівнини (річкові, дельтові, морські, льодовикові, водно-льодовикові та складного генезису).

Рівнинний рельєф – це рельєф, який характеризується невеликими коливаннями висот до 200 м. Такі види рельєфу розрізняють за висотою по відношенню до рівня моря, загальною формою поверхні, розчленуванням, походженням.

Розрізняють такі види рівнин по відношенню до рівня моря: негативні (западини) – нижче рівня моря; низинні в межах 0 – 200 м вище рівня моря; підвищені висотою від рівня моря 200 – 500 м і нагорні висотою більше 500 м над рівнем моря.

55 Вітер та його характеристика. Повітряні маси . Процес трансформації повітряних мас

Ві́тер — великомасштабний потік газів. На Землі вітер є потоком повітря, що рухається переважно в горизонтальному напрямку, на інших планетах він є потоком властивих цим планетам атмосферних газів іншого складу. Найсильніші вітри на планетах Сонячної системи спостерігаються на Нептуні та Сатурні. Сонячний вітер в космосі є потоком розріджених газів від зірки, такої як Сонце, а планетарний вітер є потоком газів, що відповідає за дегазацію планетарної атмосфери у космос. Вітри, як правило, класифікують за просторовим масштабом, швидкістю, типами сил що їх викликають, місцями існування та ефектом на навколишнє середовище.

У метеорології вітри перш за все класифікують у залежності від їхньої сили, тривалості та напрямку, з якого дме вітер. Так, короткі (кілька секунд) та сильні вітри називаються поривами. Сильні вітри проміжної тривалості (близько 1 хвилини) називаються шквалами. Назви триваліших вітрів варіюють залежно від сили, зокрема такими назвами є бриз, буря, шторм, ураган, тайфун. Тривалість вітру також дуже варіює: деякі грози можуть тривати кілька хвилин, бриз, що залежить від різниці нагріву особливостей рельєфу протягом доби, триває кілька годин, глобальні вітри, викликані сезонними коливаннями температури — мусони — тривають кілька місяців, тоді як глобальні вітри, викликані різницею температури на різних широтах та силами Коріоліса — пасати — дмуть постійно.

Вітри можуть впливати і на формування рельєфу, викликаючі такі еолові процеси як формування родючих ґрунтів (наприклад, лесу) або ерозію. Вони також можуть переносити пил з пустель на великі відстані. Вітри розносять насіння рослин та допомогають руху літаючих тварин, що призводить до поширення видів на нові території. Пов'язані з вітром погодні явища різноманітним чином впливають на живу природу.

Повітряні маси - окремі великі об`єми повітря, які має певні загальні властивості (температуру, вологість прозорість) і який рухається як одне ціле. Але всередині цього об`єму вітри можуть бути різними. Властивості повітряної маси визначаються районами їх формування. Вона набуває від поверхні, над якою вона формується чи затримується. Повітряні маси мають різні властивості. Наприклад повітря Арктики має низькі, а повітря тропіків високі температури у всі пори року, повітря північної Атлантики істотно від повітря материка Євразії. Горизонтальні розміри повітряних масс величезні. Виділяють такі головні (зональні) типи повітряних мас, які формуються в областях з різним атмосферним тиском: арктичні(антарктичні), помірні (полярні), тропічні і екваторіальні. Зональні повітряні маси поділяються на морські і континентальні - в злежності від характеру підстилаючої поверхні в районі їх формування.

Трансформація повітряних мас

При переміщенні повітряна маса починає змінювати свої властивості - вони вже будуть залежати не тільки від властивостей вогнища формування, а й від властивостей сусідніх повітряних мас, від властивостей підстилаючої поверхні, над якою проходить повітряна маса, а також від тривалості часу, що пройшов з моменту утворення повітряної маси. Ці впливи можуть викликати зміни в змісті вологи в повітрі, а також зміна температури повітря в результаті вивільнення прихованої теплоти або теплообміну з поверхнею, що підстилає.

Процес зміни властивостей повітряної маси називається трансформацією або еволюцією. Трансформація, пов'язана з рухом повітряної маси, називається динамічною. Швидкості переміщення повітряної маси на різних висотах будуть різними, наявність зсуву швидкостей викликає турбулентний перемішування. Якщо нижні шари повітря нагріваються, то виникає нестійкість і розвивається конвективне перемішування. Зазвичай процес трансформації повітряної маси триває від 3 до 7 діб. Ознакою його закінчення є припинення істотних змін температури повітря з кожним днем ​​як поблизу земної поверхні, так і на висотах.

56. Географічна оболонка та її межі. Закономірності географічної оболонки

Географічна оболонка — це комплексна оболонка Землі, в якій стикаються, взаємопроникають і взаємодіють чотири природні земні оболонки (геосфери). Тобто вона охоплює верхню частину літосфери, нижню частину атмосфери, усю гідросферу і всю біосферу. За верхню межу географічної оболонки, переважно, приймають озоновий екран, нижче якого існує життя і протікають кліматоутворюючі процеси. Нижню межу географічної оболонки на суходолі найчастіше проводять на глибині близько 1000 м. В океані нижньою межею географічної оболонки є його дно. Загальна потужність цієї складної комплексної оболонки за таким підходом становить 30—40 км. За протяжністю вона збігається з межами біосфери в широкому розумінні слова.

Однак, з іншого погляду, нижню межу географічної оболонки потрібно проводити по нижній межі літосфери, оскільки процеси, що в ній відбуваються, формують зовнішній вигляд планети (розподіл суходолу і води, рельєф твердої поверхні).

Усі речовини географічної оболонки перебувають у постійному кругообігу. Вода, що випарувалася з океанів, переноситься повітряними масами на суходіл, випадає у вигляді опадів і знову повертається в океан річками та підземними водами. Так замикається кругообіг води в природі. Біологічний кругообіг полягає у перетворенні рослинами неорганічних речовин літосфери на органічні, з яких складається тіло живих організмів. З їх відмиранням органічні речовини знову повертаються у земну кору і перетворюються на неорганічні. Часто кругообіги речовини супроводжуються кругообігами енергії.

Найскладніші взаємодії відбуваються у географічній оболонці в зоні контакту геосфер.

У результаті цих взаємодій сформувалися ділянки земної поверхні, які дуже відрізняються за своїм зовнішнім виглядом та характером протікання фізико-географічних процесів у них. їх називають природними територіальними комплексами (ПТК). Поняття ПТК є одним із найважливіших у фізичній географії. Під ним розуміють закономірне поєднання природних компонентів, що перебувають у складній взаємодії і утворюють єдину систему.

До основних компонентів природи належать гірські породи, повітря, води, рослинний і тваринний світ.

Географічна оболонка має чітко виражені закономірності. До найважливіших серед них належать: цілісність, ритмічність розвитку, широтна зональність та висотна поясність.

Цілісність географічної оболонки полягає в існуванні тісних взаємозв'язків між компонентами природи, що її складають. Зміна будь-якого одного компонента неминуче призводить до зміни інших, а також географічної оболонки в цілому. Цілісність властива всім природним комплексам. Проявлення цієї закономірності забезпечується постійним існуванням системи кругообігів речовини й енергії в географічній оболонці.

Ритмічність розвитку означає, що для географічної оболонки властивою є повторюваність у часі тих чи інших природних явищ. У природі існують ритми різної тривалості — добовий, річний, багаторічний, віковий.

Ритмічність не означає абсолютне повторення процесів, а передбачає певні відхилення від попереднього стану і поступовий розвиток.

Планетарною географічною закономірністю є широтна зональність — закономірна зміна природних компонентів і природних комплексів у напрямку від екватора до полюсів. Зональність найчіткіше виражена у процесах кліматоутворення, характері водних мас океану, розподілі вод суходолу, поширенні рослинності, тваринного світу та ґрунтів.

57 Загальна циркуляція атмосфери. Атмосферні фронти. Циклони та антициклони, стадії їх розвитку

Поняття про загальну циркуляцію. У повітряному океані постійно відбувається рух: урагани, шторми, смерчі, пилові бурі, снігові заметілі... Ці грізні явища іноді завдають людям значної шкоди, а то й сіють смерть.

Загальною циркуляцією атмосфери називають систему крупномасштабних повітряних течій на Землі, тобто таких течій, які за своїми розмірами відповідають великим частинам материків та океанів. Від загальної циркуляції атмосфери відрізняють місцеві циркуляції. Це бризи на узбережжях морів і океанів, гірсько-долинні вітри, льодовикові вітри та ін. Місцеві циркуляції часом і в окремих районах накладаються на течії загальної циркуляції.

Атмосферні фронти - це проміжні, перехідні зони між повітряними масами в тропосфері. Зона атмосферних фронтів дуже вузька в порівнянні з поділюваними нею повітряними масами, тому її приблизно розглядають, як поверхню розділу двох повітряних мас різної температури і називають фронтальною поверхнею. По тій же причині на синоптичних картах атмосферні фронти зображують у виді лінії (лінія фронту). Якби повітряні маси були нерухомі, поверхня атмосферного фронту була б горизонтальною, з холодним повітрям внизу і теплим над ним, але оскільки обидві маси рухаються, вона розташовується похило до земної поверхні, причому холодне повітря лежить у вигляді дуже положистого клина під теплим. 

Циклонами називають висхідні вихори з замкнутою областю низького тиску в центрі та системою вітрів, що дмуть від периферії до центра проти годинникової стрілки в Північній півкулі і за годинниковою стрілкою - у Південній. Вони мають приземний центр, куди повітря стікається, і висотний центр звідки повітря витікає. Уявна лінія, що з'єднує ці центри називається просторовою віссю циклону. В початковій стадії циклону вона дуже нахилена, а в кінцевій стадії - вертикальна.

В циркуляції атмосфери найважливіша роль належить циклонам та антициклонам, що У розвитку циклонів виділяють три стадії: зародження, найбі­льшого розвитку і заповнення (мал. 39). У початковій стадії різниця тиску між центром і периферією циклону складає 5-Ю мб. Рух повіт­ря спрямовується до центру. В тиловій частині формується холодний фронт, в передній частині - теплий фронт. Між фронтами утворюється сектор теплого повітря.

У другій стадії циклон набуває найбільшого розвитку. Різниця тиску між центром і периферією досягає 20-30 мб. Вихор охоплює всю товщу тропосфери, а фронти досягають максимального розвитку. В передній частині циклону формуються потужні хмари теплого фронту, з обложними опади, в тиловій частині формуються купчасті хмари холодного фронту з інтенсивними зливовими опадами. Холодний фронт наздоганяє теплий і починається поступове їх злиття (оклюзія). Сектор теплого повітря звужується.

У третій стадії відбувається повне злиття фронтів і заповненій циклону холодним повітрям, яке, при піднятті угору, ще більше охолоджується, а хмарні системи при цьому зникають.

Часто на периферії старих циклонів зароджуються нові. їх може бути багато. Така послідовна і взаємозв'язана група циклом називається серією. Проходження однієї циклонічної серії через якусь місцевість може тривати 12-15 діб. Розміри позатропічних циклонів можуть досягати від 300 до 1000 км. висота — від 2-х до 20-ти км, швидкість руху 30-40 км/год.

Антициклони. Антициклони - низхідні атмосферні вихори з високим тиском у центрі і циркуляцією повітря від центра до периферії за годинниковою стрілкою у Північній півкулі і проти годинникової стрілки - у Південній. Розвиток антициклону починається з утворення приземної області високого тиску під областю стікання повітря до центра у високій тропосфері.

У розвитку антициклонів виділяють три стадії: молодого антициклону, найбільшого розвитку і стадії руйнування. В першій стадії молодий антициклон є порівняно невеликим низхідним вихором. Він охоплює повітря до висоти 2 км. У другій стадії в

антициклон втягуються високі шари тропосфери до висоти 8-12 км третій стадії антициклон стає нерухомим, притік повітря вгорі і його опускання в центрі припиняються.

58. Гірський рельєф . Поняття про основні складові форми рельєфу гір. Класифікація гір за висотою та походженням

Гірський рельєф Це крупні форми рельєфу висотою більше 200 м (гори, хребти та пониження у вигляді долин, западин, котловин).

Гори за походженням підрозділяються на:

тектонічні – результат тектонічних зрушень земної кори за тектонічними циклами (Байкальський, Каледонський, Герцинський, альпійський);

вулканічні – результат вулканічних вивержень;

ерозійні – результат розчленування стародавніх акумулятивних рівнин внаслідок їх підняття.

За абсолютною висотою гори бувають:

1) низькі (до 1 км);

2) середньовисотні (від 1 до 2 км);

3) високі (понад 2 км).

Найвища частина хребта — гребінь. Зниження між двома гірськими хребтами — гірська долина. Найвищі частини гір — вершини, шпилясті вершини — піки. Скупчення гір — гірська країна.

59. Поняття про біосферу. Роль живої речовини в природі за В. І. Вернадським

Біосфера - область існування живих організмів на Землі. До поняття "біосфера" (від грецького bios - життя і sphairo - сфера, куля) близько підійшов видатний французький біолог Жан-Батіст Ламарк (1802). Але сам термін "біосфера" вперше застосував австрійський геолог Е.Зюсс (1875). Він виділив біосферу як окрему оболонку Землі, охоплену життям, яка включає частини атмосфери, гідросфери й літосфери.

Межі біосфери співпадають з межами поширення живих організмів. Верхня межа біосфери сягає 85 км над поверхнею Землі. На таких висотах у стратосфері під час запусків геофізичних ракет у пробах повітря виявлені спори мікроорганізмів. Нижня межа біосфери сягає глибин літосфери, де температура становить 100°С. У геологічно молодих складчастих областях це приблизно 1,5 - 2 км, а в кристалічних щитах - 7 - 8 км.

.І.Вернадський один з перших усвідомив величезний перетворюючий вплив живих організмів на всі три зовнішні оболонки Землі в планетарному масштабі, тісну взаємодію і взаємозалежність усіх форм життя. Це дало йому поштовх до створення всеохоплюючої теорії біосфери, тобто тієї частини зовнішніх оболонок нашої планети, яка безпосередньо пов'язана з існуванням життя на Землі. В.І.Вернадський (1934) дав таке визначення біосфери: "біосфера являє собою оболонку життя - область існування живої речовини".

Робота живої речовини в біосфері досить різноманітна. За Вернадським, робота живої речовини в біосфері може проявлятися у двох основних формах: а) хімічній (біохімічній) — I рід геологічної діяльності; б) механічній — II рід транспортної діяльності.

Для розуміння тієї роботи, яку здійснює жива речовина в біосфері дуже важливими є три основні положення, які В. І. Вернадський назвав біогеохімічними принципами:

1. Біогенна міграція атомів хімічних елементів в біосфері завжди прагне до максимального свого прояву.

2. Еволюція видів у ході геологічного часу, що призводить до створення стійких в біосфері форм життя, йде в напрямі, що підсилює біогенну міграцію атомів.

3. Жива речовина перебуває в безперервному хімічному обміні з космічним середовищем, що його оточує, створюється і підтримується на нашій планеті променистою енергією Сонця.

Жива речовина охоплює і перебудовує всі хімічні процеси біосфери. Жива речовина є найпотужнішою геологічною силою, що зростає з ходом часу. Віддаючи належне пам'яті великого основоположника вчення про біосферу, наступне узагальнення О. І. Перельман запропонував назвати «законом Вернадського»:

« «Міграція хімічних елементів на земній поверхні і в біосфері в цілому здійснюється або за безпосередньої участі живої речовини (біогенна міграція) або ж вона протікає в середовищі, геохімічні особливості якого (О2, СО2, H2 S і т. д.) переважно зумовлені живою речовиною як тією, що в даний час населяє дану систему, так і тією, що діяла на Землі протягом всієї геологічної історії».

60. Погода. Елементи погоди . Класифікація погод . Служба погоди . Передбачення погоди.

Пого́да — стан нижнього шару атмосфери в даній місцевості в наш час[Коли?] або протягом тривалого часу (година, доба, декада, місяць). Характеризується рядом метеорологічних елементів (вітер, температура, тиск, вологість, видимість та ін.). Класифікація погоди

Для комплексного і синоптичного методів кліматологічних досліджень на

основі взаємозв'язку між метеоелементами виділяють три групи погоди: А -

класи безморозних погод; Б - класи перехідних погод; В.- класи морозних

погод. Серед безморозних погод розрізняють 8 класів:І - засушлива суховійна погода / t > 22 °С, відносна вологість нижче40%/; 2 - сонячна жарка, помірно-засушлива погода / t > 22 °С, відноснавологість 40 - 60%/; 3 - малохмарна, тепла, помірно - волога, без

опадів; 4 - хмарна вдень, тепла волога погода, без опадів або з опадами;

5 - хмарна вночі, сонячна вдень, тепла, волога погода, також без опадів

або з опадами; 6 - хмарна вдень і вночі, без істотних опадів, тепла або

прохолодна; 7 - похмура вдень і вночі, з опадами - дощова погода; 8 -

волога тропічна погода з температурою вище за 22 °С і відносною

вологістю понад 80%. Погоди з переходом протягом доби температури

повітря через 0 °С бувають: хмарна вдень, з вітром або без вітру, з

опадами або без опадів, погода 9 класу; ясна вдень, без опадів, погода

10 класу. До групи морозних погод належать класи: 11 - слабо і помірно

морозна з температурами від 0 до -12,4 °С; 12 - значно морозна з

температурами від -12,5 до -22,4 °С; 13 – сильно морозна /від -22.5 до

-32.4 °С/; 14 - жорстоко морозна /від -32,5 до -42,4 °С/: 15 - крайньо

морозна з температурами нижче -42,5 °С.

Крім наведеної класифікації погод за елементами, є генетична

класифікація. Залежно від циркуляційних процесів виділяють наступні

генетичні типи погод: внутрішньомасові - залежать від конвекції,

інверсії температури, підстеляючої поверхні; фронтальні - пов'язані з

підняттям повітря на атмосферних фронтах, утворенням хмар, опадів,

вітрів; циклонічні й антициклонічні погоди. Наприклад. 1 – 3 . а

також 13 - 15 класи погоди пов'язані з стійкими антициклонами, 6 і 7

класи-це фронтальні погоди, 8 клас - внутрішньомасова. Оскільки циклони

залежать від атмосферних фронтів, то фронтальна погода, як правило,

буває циклонічною, а антициклональна здебільшого внутрішньомасовою

Спостереження за елементами погоди проводяться синхронно на

метеостанціях всього світу через кожних три години за гринвіцьким часом.

Результати спостережень передаються телеграфом, телефоном або за

допомогою радіозв'язку в організації Служби погоди для складання

синоптичних карт. Служба погоди виникла в зв'язку з потребою в

своєчасній інформації населення, адміністративних і господарських

установ про стан погоди, її зміни і передбачення умов погоди на

майбутній час. Служба погоди складається з сітки синоптичних станцій і

центрально-республіканських, обласних, портових та інших бюро погоди.

Погода та її передбачення - Прогнози погоди надають критичну інформацію про майбутню погоду.

59. Рельєф створений постійними та тимчасовими водотоками. Поняття ерозія

Флювіальний рельєф – сукупність форм, створених постійними і тимчасовими водотоками, яка може відтворювати єдиний генетичний ряд [¹], починаючись з лощини стоку ^[2]. Флювіальний рельєф визначається наявністю деревоподібних систем русел і вододілів, котрі організують поверхневий стік, надаючи йому впорядкованості. Замість довільного переміщення води на схилі на стадії доруслового (струменевого) процесу, що характеризується зміною положення і напряму руху води й продуктів денудації, водостоки надають процесові все більшої впорядкованості. Завдяки цьому, зменшується число ступенів свободи у русі речовини до 1 (повністю детермінований рух). Це призводить до декількох наслідків. 

Еро́зія (від лат. виривати), (нім. Erosion; англ. Erosion; фр. Érosion; рос. Эрозия) — процеси руйнування:

Руйнування ґрунту або гірських порід водним потоком, повітрям (вітром), льодом. Ерозія — один з головних чинників формування рельєфу земної поверхні. Частина процесу денудації. Розрізняють схилову й руслову ерозії. В результаті ерозії утворюються яри, балки, річкові долини тощо. Крім Землі, явища ерозії спостерігаються й на інших планетах Сонячної системи, зокрема на Марсі.

61. Ландшафтна сфера. Просторова будова ланшафних систем

Ландшафтна сфера, ландшафтна оболонка, центральний, приземний шар географічної оболонки, що знаходиться в зоні безпосереднього контакту, взаємного проникнення і активного енерго-масообміну літосфери, атмосфери та гідросфери, шар найвищої концентрації життя на Землі – її біологічний фокус.

Термін запропонований географом Ю. К. Єфремовим (1950) як сфера, що охоплює природні та антропогенні ландшафти і саме людство в биосоциальном аспекті. 

Ландшафт (від нім. land — земля, schaft — суфікс, що виражає взаємозв’язок, взаємозалеж­ність) – це конкретна територія, яка має єдиний геологічний фундамент (місцева геологічна структура), один тип рельєфу (одна морфоскульптура), однаковий клімат, зональний тип ґрунтів і рослинності (у межах однієї природної зони), специфічний набір урочищ та місцевостей.

Загалом закономірності просторово-часової організації ландшафтних систем є сукупністю взаємопов'язаних явищ, яка забезпечує стійку тенденцію і напрямок просторово-часового функціонування ландшафтних систем. До основних закономірностей належать (Петлін 1998): "принцип" необхідної гомогенності - ступінь внутрішньосистемної однорідності показників повинна бути вищою від їх однорідності у поєднаних системах; "принцип" стабільного співвідношення внутрішніх структурних складових - співвідношення між площами внутрішньосистемних структурних утворень у межах систем одного виду за нормальних ритмів функціонування є величиною сталою; "принцип" демократичності контролюючого механізму довкілля - останнє не задає конкретного фізіономічного стану системам, а тільки ставить вимогу щодо спрямованості, інтенсивності та якості речовинно-енергетичного обміну між ним і системою; "принцип" сусідства - в одновидових ландшафтних систем існує близький набір навколишніх ландшафтних комплексів, який виконує спрямовано контролюючу і формуючу роль щодо властивостей структурних елементів цих систем; "принцип" гармонійної вбудованості - внаслідок якісного розвитку системи на її місці виникає тільки таке територіальне утворення, яке забезпечує гармонійне співіснування ландшафтних систем у певному місці ландшафтної сфери тощо. До цього виду закономірностей належать також механізм самоорганізації ландшафтних систем, механізми виникнення симетрії і дисиметрії, механізми дії додатніх і від'ємних зворотніх зв'язків і т.д.

62.Клімат. Клімотоутворюючі чинники . Кліматичні пояси . Понятя місцевий клімат , мікроклімат. Вплив людини на клімат

Клімат - це багаторічний режим погоди, властивий певній місцевості. Клімат формується під впливом трьох найважливіших чинників: - надходження на Землю сонячної радіації, кількість якої визначається кутом падіння сонячних променів, що залежить від широти місця; - атмосферної циркуляції - закономірного переміщення повітряних мас, в процесі якого здійснюється перенос тепла і вологи; - характеру підступаючої земної поверхні - рельєфу. Клімат закономірно змінюється в широтному напрямі - від екватора до полюсів. На Землі виділяються 13 кліматичних поясів. Головна ознака поясу - переважання тих чи інших типів повітряних мас. Основних поясів сім: - екваторіальний (панують екваторіальні повітряні маси (ПМ) - жаркі і вологі); - два тропічних (тропічні ЇІМ - жаркі і сухі); - два помірних (помірні ПМ - помірно теплі і помірно вологі); - арктичний (арктичні ПМ - холодні і сухі); - антарктичний (антарктичні ЇІМ - дуже холодні і сухі). Оскільки по сезонах пояси тисків і повітряних мас переміщаються слідом за Сонцем то на північ (з березня по вересень), то на південь (з вересня по березень) від екватора, на Землі виникли перехідні кліматичні пояси, їх шість: - два субекваторіальних (влітку панують екваторіальні ПМ, взимку - тропічні); - два субтропічних (влітку - тропічні ПМ, взимку - помірні); - субарктичний (влітку - помірні ПМ, взимку - арктичні); - субантарктичний (влітку - помірні ПМ, взимку - антарктичні). Всередині кліматичних поясів виділяються кліматичні області - території з певним типом клімату.

Місце́вий клі́мат, мезоклімат, клімат порівняно невеликих територій, достатньо однорідних за природними умовами (наприклад, певного лісового масиву, морського побережжя, ділянки річкової долини, міжгірської улоговини, невеликого міста або міського району і т.п.).

За масштабом поширення займає проміжне положення між макрокліматом і мікрокліматом.

Мікроклі́мат (від мікро... і клімат) — клімат приземного шару повітря, обумовлений мікромасштабними відмінностями земної поверхні усередині місцевого клімату. Наприклад, в місцевому кліматі лісового масиву розрізняють мікроклімат лісових полян, узлісь тощо; в місцевому кліматі міста — мікроклімат площ, провулків, скверів, дворів і ін. Фітоклімат — атмосферні умови в середовищі поширення рослин: в травостої, в кронах дерев тощо.

Вплив людини на клімат початок проявлятися кілька тисяч років тому у зв’язку з розвитком землеробства. У багатьох районах для обробки землі знищувалася лісова рослинність, що приводило до збільшення швидкості вітру в земної поверхні, деякій зміні режиму температури й вологості нижнього шару повітря, а також до зміни режиму вологості ґрунту, випару й річкового стоку. У порівняно сухих областях знищення лісів часто супроводжується посиленням курних бур і руйнуванням ґрунтового покриву, що помітно змінюють природної умови на цих територіях

Разом із цим знищення лісів навіть на великих просторах впливає на метеорологічні процеси великого масштабу. Зменшення шорсткості земної поверхні й деяка зміна випару на звільнені від лісів територіях трохи змінює режим опадів, хоча така зміна порівняно невелика, якщо ліси заміняються іншими видами рослинності

Більше істотний вплив на опади може зробити повне знищення рослинного покриву на деякій території, що неодноразово відбувалося в минулому в результаті господарської діяльності людини. 

Оскільки земна поверхня без рослинного покриву сильно нагрівається сонячною радіацією, відносна вологість повітря на ній падає, що підвищує рівень конденсації й може зменшувати кількість опадів, що випадають. Імовірно, саме цим можна пояснити випадки непоновлення природної рослинності в сухих районах після її знищення людиною

Інший шлях впливу діяльності людини на клімат пов’язаний із застосуванням штучного зрошення. У посушливих районах зрошення використовується протягом багатьох тисячоріч, починаючи з епохи найдавніших цивілізацій, що виникли в долині Нила й межиріччя Тигру й Ефрата.

Застосування зрошення різко змінює мікроклімат зрошуваних полів. Через незначне збільшення витрати тепла на випар знижується температура земної поверхні, що приводить до зниження температури й підвищенню відносної вологості нижнього шару повітря. Проте така зміна метеорологічного режиму швидко загасає за межами зрошуваних полів, тому зрошення приводить тільки до змін місцевого клімату й мало впливає на метеорологічні процеси великого масштабу

Сучасні впливи людини на клімат можна розділити на дві групи, з якої до першого ставляться спрямовані впливи на гідрометеорологічний режим, а до другого – впливу, що є побічними наслідками господарської діяльності людини Механізм впливу на клімат полягає в так званому парниковому ефекті. У той час як для короткохвильової сонячної радіації прозорий, що йде від земної поверхні довгохвильову радіацію цей газ поглинає й перевипромінює поглинену енергію в усіх напрямках. Внаслідок цього ефекту збільшення концентрації атмосферного приводить до нагрівання поверхні Землі й нижньої атмосфери. Триваючий ріст концентрації в атмосфері може привести до зміни глобального клімату, тому прогноз майбутніх концентрацій вуглекислого газу є важливим завданням

63. Динаміка океанічних вод. Хвилі і течії та їх характеристика

Величезне значення для формування клімату та інших екологічних факторів має динаміка величезної маси океанічних вод, що постійно рухаються під впливом неоднакової інтенсивності сонячного прогрівання поверхні на різних широтах. Океанічні води відіграють основну роль у кругообігу води на планеті. Океан - важлива "фабрика" погода на планеті та основний стабілізатор середньої температури Земної Кулі. Світовий океан виконує й шиту роботу в біосфері. У холодних областях вода поглинає вуглекислий газ з атмосфери, а в теплих — йде його виділення. У цілому Світовий океан дуже важливий для планетарного обміну речовин та обміну енергією.

За приблизними оцінками, загальна енергетична потужність хвиль Світового океану 900 млрд кВт. Енергетичний потенціал припливів ще вищий — 1,2 трлн кВт. Великий енергетичний потенціал течій помітний спостерігачу за динамікою океанічних вод в цілому: приведення в стан руху надзвичайно великих мас води на відстані у тисячі кілометрів в досить щільному середовищі (>1 г/см³). Велика кількість енергії переходить у кінетичну і потрапляє в атмосферу, викликаючи активну аеральну динаміку, перенесення вологи в повітрі, а також впливає на виникнення мусонів та різноманітних погодних явищ. Надлишок цієї енергії може перебувати у вільному стані в межах географічної оболонки.

хвиля — зміна стану середовища (збурення), яке поширюється в просторі й переносить енергію.[1]

Морські течії — поступальні рухи водних мас в певному напрямку на великі відстані в океанах і морях, обумовлені вітром, гравітаційними причинами, різною щільністю води[1].

За температурними умовами розрізняють[1]:

теплі течії мають температуру води вищу за температуру навколишніх вод, здебільшого мають напрям від екватора до полюсів. Значно пом'якшують клімат прилеглої акваторії. Наприклад, Північно-Атлантична течія суттєво підвищує середні температури та зменшує їхні амплітуди на узбережжі Скандинавського півострову (Середньорічна температура повітря узбережжя Норвегії дорівнює середньорічній температурі в Одесі).

холодні течії мають температуру води нижчу за температуру навколишніх вод, здебільшого мають напрям від вищих широт до нижчих. Значно погіршують клімат навколишніх акваторій, знижуючи середньорічні температури повітря, підвищуючи посушливість. Холодні течії поблизу західних узбереж материків у тропічній зоні утворюють пустелі: Бенгельська течія і пустеля Наміб, Перуанська течія та пустеля Атакама.

нейтральні течії несуть води з температурою навколишніх вод.

В залежності від розміщення в товщі океанських вод розрізняють[1]:

поверхневі течії,

глибинні течії,

придонні течії.

64 Географічне середовище і географічна оболонка. Охорона природи та її сучасний зміст

Географі́чна оболо́нка— верхня комплексна оболонка Землі, що утворилася внаслідок взаємопроникнення і складної взаємодії окремих геосфер — літосфери, гідросфери, атмосфери і біосфери[1].

Географі́чне середо́вище — частина земного простору, з яким людське суспільство перебуває в наш час у безпосередній взаємодії, тобто воно пов'язане з процесом життєдіяльності людей. Частина географічної оболонки, включена в сферу людської діяльності і складова необхідна умова існування суспільства.

Географічне середовище робить значний вплив на розвиток суспільства, це регіональна характеристика природного середовища, в якому розвивається конкретне суспільство, держава.

Охоро́на приро́ди (рос. охрана природы; англ. nature protection, nature conservation; нім. Naturschutz m) — комплекс заходів із збереження, раціонального використання і відновлення природних ресурсів Землі. Етика, наука, і дії, спрямовані на захист природного навколишнього середовища від забруднення, посиленої експлуатації й іншого шкідливого впливу життєдіяльності людини. Включає правові, технологічні, природничо-наукові, економічні, громадсько-політичні заходи міжнародного, державного, регіонального і локально-адміністративного рівня.

На сучасному етапі розвитку світового господарства традиційні уявлення про взаємозалежність екології та економіки зазнають суттєвих змін. На зміну широко розповсюдженій думці про існування оберненої залежності між рівнем захисту навколишнього середовища і темпами економічного зростання приходить переконання про можливу їхню сумісність. Останнім часом все більше посилюється критика традиційного підходу до захисту навколишнього середовища, сформульованого ще в 70-ті роки, який грунтувався на принципі "команд і контролю", ростуть сумніви з приводу ефективності його застосування до складних сучасних умов. Ведеться пошук більш гнучких і оптимальних підходів до взаємоузгодженого вирішення екологічних та економічних проблем, але при цьому ставка робиться не на заборону, а на частіше використання економічних стимулів і ринкових принципів. Це стосується, зокрема, усунення ринкових бар'єрів та ситуацій, які сприяють неефективному використанню ресурсів, і економічної діяльності, деструктивної з точки зору захисту навколишнього середовища; введення "екологічних податків" за можливості ринкового обміну економічними пільгами, пов'язаного з проведенням природоохоронних заходів тощо. У рамках ООН країни, що розвиваються, проводять наполегливу лінію на те, щоб:

1. Індустріально розвинуті держави виділяли їм на цілі екологічно чистого розвитку нові фінансові ресурси додатково до тих, які традиційно поступають каналами двосторонньої і багатосторонньої урядової допомоги на цілі розвитку.

2. Надання вказаних ресурсів не повинно супроводжуватись будь-якими умовами у відношенні до змін в економічній і природоохоронній національній політиці країн-одержувачів із "третього світу".

Останнім часом західні країни практично визнали свою особливу відповідальність за забруднення навколишнього середовища і необхідності надання допомоги в цих питаннях країнам, що розвиваються. 

65. Понятя про гідросферу. Обєм і структура гідросфери. Кругообіг води на землі та його значення для географічної оболонки

Гідросфера, або водяна оболонка Землі,— це її моря й океани, крижані шапки приполярних районів, ріки, озера й підземні води.

блакитний колір Світового океану, що вкриває 71 % поверхні нашої планети; морська вода — найпоширеніша на Землі речовина.  Запаси води на Землі величезні—1,46·10 9 км³, тобто 0,025% усієї маси Землі. Проте абсолютна більшість цієї колосальної маси — це гірко-солона морська вода, непридатна для пиття та технологічного використання. Прісна вода на планеті становить лише 2 % від її загальної кількості, причому 85 % її зосереджено в льодовикових щитах Гренландії й Антарктиди, айсбергах і гірських льодовиках. Лише близько 1 % прісної води — це річки, прісноводні озера й деяка частина підземних вод; саме ці джерела й використовуються людством для своїх потреб. 

Кругоо́біг води́ — безперервний процес обертання води на земній кулі, що відбувається під впливом сонячної радіації і дії сили тяжіння.

Розрізняють декілька видів вологообігу в природі.

Великий, або світовий, кругообіг — водяна пара, що утворилася над поверхнею океанів, переноситься вітрами на материки, випадає там у вигляді атмосферних опадів і повертається в океан у вигляді стоку. У процесі вологообігу змінюється якість води: при випаровуванні солона морська вода перетворюється в прісну, а забруднена — очищається.

Малий, або океанічний, кругообіг — водяна пара, що утворилася над поверхнею океану, сконденсується і випадає у вигляді опадів знову в океан.

Внутрішньоконтинентальний кругообіг — вода, що випарувалась над поверхнею суходолу, знову випадає на суходіл у вигляді атмосферних опадів.

Зрештою, опади в процесі руху знову досягають Світового океану.