14. Принцип змагальності в цивільному процесі.

Звичайне класичне уявлення про суть принципу змагальності полягає у тому, що у судовому засіданні процесуальний спір ведуть між собою дві сторони — обвинувачення та захист (кримінальні правовідносини) або позивач та відповідач (цивільні правовідносини), а суд має зробити офіційні висновки щодо вагомості і об'єктивності поданих доказів та законності їх отримання, віддавши потім перевагу доказам тієї чи іншої сторони у відповідному судовому акті.  Укладачі довідкової літератури, якою користувалися вітчизняні науковці, також поділяли такий підхід, але з додатком щодо активної ролі суду в реалізації цього принципу, а звідси — і можливе коригування поведінки сторін під час процесуального змагання у судовому процесі.  Природно, що на сучасному етапі розвитку українського законодавства принцип змага­льності найбільш реалізовано у цивільному судовому процесі, де домінуюча роль держави у порівнянні з кримінальним процесом є набагато меншою, виходячи із особливостей правові­дносин між суб'єктами цивільних відносин, а не зі спрямувань держави чи суспільства. Тому цей принцип доволі легко і без особливих труднощів аналізувався в науковій та навчальній літературі радянського і пострадянського періодів. Змагальністю, за позицією проф. М.Штефана, визначається весь процес відбору (подання, витребування, залучення) фактичного ма­теріалу, необхідного для розв'язання судом справи, встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх міркувань і оспорювання доводів, міркувань та запере­чень противної сторони визначають зовнішню форму цивільного процесу, надаючи йому змагального вигляду — боротьби сторін перед судом. Отже, змагальність характеризується широкою можливістю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і викорис­товувати в доказовій діяльності передбачені ЦПК необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують[3].  Принцип змагальності ґрунтується на праві сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом у процесі — principiurn instructionis processus ad instantium partium. Необхідні судові дані про юридичні факти в справі, що становлять предмет доказування, а також докази, якими вони підтверджуються, подають насамперед сторони. Кожна з них повинна доказати (onus probandi) ті обстави­ни, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 30 ЦПК). У зв'язку з чим вони мають право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у судових засіданнях, подавати докази і брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати судові усні і письмові пояснення, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 99 ЦПК).  На відміну від принципу змагальності в зарубіжних країнах в українському цивільному судочинстві змагальність сторін доповнюється активною участю суду, яка обумовлюється обов'язком встановити об'єктивну істину в справі. Активна участь суду проявляється в оста­точному визначенні предмета доказування, збиранні за своєю ініціативою необхідних доказів та в їх дослідженні[4]. Але важко говорити у позитивному аспекті про раніш сталі уявлення щодо активної ролі суду у процесі і про те, що змагальна форма процесу забезпечується активним процесуальним становищем суду, який зобов'язаний не лише сприяти в збиранні належних доказів, а інколи і самотужки забезпечувати збір доказів для виконання вимог закону про повноту встановлення нібито дійсних обставин (ст. 30 ЦПК України). За таких умов будь-який суд або суддю можна звинуватити в упередженості і пріоритетній поведінці на користь однієї зі сторін.