9. Право на справедливий судовий розгляд .

Право на справедливий судовий розгляд

Сфера застосування (межі дії) ст 6. Однією з найбільш поширених помилок, яких припускаються українські заявники (в тому числі, на жаль, і професійні юрис­ти) при підготовці заяв до Європейського суду з прав людини, є хибне уявлення про універсальний характер ст. 6 ЄКПЛ. Хоча ця стаття і має назву «Право на справедливий суд» (у чинній редакції перекладу), це не означає, що вона може бути застосована до будь-якого виду судочинства. Ст. 6 не поширюється на всі без винятку судові слухання — сфера її дії чітко окреслена у першому реченні п. 1: тут ідеться лише про такий суд, «який вирішить спір щодо ... прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого ... кримінального обвинувачення».

Отже, ст. 6, з точки зору меж її дії, має дві «іпостасі»: цивільно- та криміналь­но-процесуальну.

Поняття прав та обов'язків цивільного характеру. Вже у своїх ранніх рішен­нях Суд встановив, що термін «права та обов'язки цивільного характеру» підлягає «автономному» тлумаченню самим Судом і не може розглядатися виключно в кон­тексті національного законодавства. При цьому тлумачення цього терміну посту­пово розширювалось, і деякі правовідносини, які раніше вважалися такими, що лежать поза сферою дії ст. 6, зараз впевнено відносяться Судом до явищ цивіль­но-правового характеру. Проте Суд утримався від того, щоб дати будь-яке загальне визначення цього терміну, обмежившись лише вказівками на існування суттєвих розбіжностей між сферами дії приватного й публічного права. Разом з тим, у пре­цедентному праві Суду накопичено достатньо справ, які дозволяють виділити деякі загальні принципи визначення сфери дії ст. 6.

Так, при вирішенні питання, чи належить та чи інша справа до сфери цивільно­го права в сенсі ст. 6, до уваги слід брати не формальні ознаки чи галузеву прина­лежність, а характер права (див. справу Кьоніт проти ФРН). Як ухвалив Суд у справі Рінґайзена, «характер законодавства, на підставі якого вирішується дане пи­тання (цивільне, комерційне, адміністративне та ін.), і органу, на який покладені повноваження з його вирішення (звичайний суд, адміністративний орган та ін.), не мають великого значення» (Рінгайзен проти Австрії). Відповідно, те, яким чином право або обов'язок визначені у національному законодавстві, не є вирішальним чинником. Натомість, ключовим моментом при прийнятті рішення щодо застосов­ності ст. 6 у конкретному випадку є те, чи має результат судового розгляду визна­чальне значення для приватних прав і обов'язків {X. проти Франції).

З іншого боку, Суд указав, що, незважаючи на автономний характер поняття «цивільні права й обов'язки», все-таки законодавство держави-відповідача має дея­ке значення. У справі Кьоніґа Суд заявив, що «чи буде право розглядатися як ци­вільне в сенсі Конвенції, залежить не від його юридичної кваліфікації у внутріш­ньому законодавстві, а від того, який матеріальний зміст вкладений в нього цим законодавством і які наслідки воно пов'язує з ним».

Європейський суд, починаючи вже з перших своїх рішень, виходить з того, що термін «цивільні права та обов'язки», саме завдяки включенню в текст статті слова «цивільні», відмежовує сферу застосування Конвенції від публічного права (D. J. Harris, М. О'Boyle, С. Warbrick. Law of the European Convention on Human Rights.— 1995. — P. 174). Іншими словами, поняття «цивільні права» для цілей Конвенції застосовується лише у приватноправовому контексті — як антонім пуб­лічно-правовому розумінню прав і обов'язків. Таким чином, ст. 6 не може застосо­вуватися до судових спорів, що виникають, скажімо, з виборчих прав, і, отже, Кон­венція не гарантує права на справедливий судовий розгляд справ про порушення навіть тих прав, які захищені Конвенцією, але, на думку Суду, належать до сфери публічного права (наприклад, ті ж виборчі права тощо).

Як вважають автори фундаментальної праці «Європейське право у галузі прав людини», різниця між цивільними та публічними правами «не залежить ні від сер­йозності чи потенційної серйозності шкоди, завданої особі, ні від важливості полі­тичних моментів для держави. У системах цивільного права, до яких належить і українська правова система, вона випливає з фундаментальної відмінності між при­ватним правом, яке регулює права приватних осіб inter se, і публічним правом, яке регулює діяльність держави» (М Дженіс, P. Кей, Е. Бредлі. Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування. — К.,1997. — С .431). Слід, щоправда, зазначити, що питання про визначення змісту терміну «цивільні права та обов'язки» у тому значенні, в якому його застосовано у Конвенції, остаточно досі не вирішено ні в теорії, ані на практиці. Тому для правильного застосування ст. 6 слід керуватися рішеннями Суду, у яких ним зроблено окремі висновки сто­совно конкретних правовідносин.

Так, у низці рішень Суд ухвалив, що, насамперед, права й обов'язки приватних осіб у їхніх взаєминах між собою у всіх випадках підпадають під категорію прав та обов'язків цивільно-правового характеру. Права/обов'язки осіб у системі, на­приклад, майнового права, договірного права, комерційного права, зобов'язань із заподіяння шкоди, сімейного права, трудового права завжди є цивільними.

Щоправда, стосовно трудових спорів існують суттєві особливості, коли одним з суб'єктів трудового правовідношення с посадова особа. Ситуація ще більш уск­ладнюється, коли така особа обрана чи призначена на посаду. Межі цього Довідни­ка не дозволяють більш докладно розглянути ці важливі питання, тому для пояс­нення обмежимося таким прикладом. Рішення про прийнятність у справі Піткевич проти Російської Федерації (2001 р.): заявниця була звільнена з посади судді за рі­шенням кваліфікаційної колегії суддів. Рішення було підтверджено Вищою кваліфі­каційною колегією суддів. Після низки судових оскаржень остаточне рішення було прийнято Верховним Судом РФ. Заявниця скаржилася до ЄСПЛ на несправедливу процедуру звільнення її з посади, судові розгляди її скарг, посилаючись на ст. 6. Суд указав, що трудові спори між органами публічної влади й держслужбовцями, чиї функції персоніфікують діяльність даного органу, перебувають у сфері публіч­но-правових відносин і не підпадають під дію ст. 6. Судді, не будучи звичайними державними службовцями, здійснюють функцію відправлення правосуддя і в цій якості виступають носіями державної влади. Таким чином, їхні повноваження пе­ребувають у публічно-правовій сфері, і виконуючи свої обов'язки, судді діють від імені держави.

Ст. 6 також поширюється на право займатися комерційною діяльністю. У цій сфері розглянуті справи стосувалися, наприклад, таких питань, як позбавлення ресторану ліцензії на продаж алкогольних напоїв (широковідома справа Тре Тракторер проти Швеції, 1989 р.), відкликання дозволу тримати медичну клініку (вже цитована справа Кьоніт проти ФРН, 1978 р.), право займатися професійною практикою, зокрема, адвокатською (X. проти Бельгії, 1987 р.).

Ст. 6 застосовується і в сфері сімейного права. Прикладами в цій галузі можуть слугувати рішення з питань передачі дітей на державне забезпечення (Олссон про­ти Швеції, 1988 р.), усиновлення (Кіган проти Ірландії, 1994 р.), виховання при­йомних дітей (Ерікссон проти Швеції, 1989 р.) та ін.

У ранньому прецедентному праві Суд дотримувався тієї точки зору, що дія ст. 6 не поширюється на слухання, які стосуються питань соціального забезпечен­ня. Проте на даний момент можна вважати усталеною практику Суду, згідно з якою ст. 6 охоплює судові процедури щодо права на соціальне чи медичне страху­вання (Фелдбрюгге проти Нідерландів), допомоги з інвалідності (Салезі проти Іта­лії), державних пенсій (Ломбарді проти Італії) та інших аналогічних питань, ос­кільки вони, хоча і мають певне публічно-правове «забарвлення», але є невідрив­ними від приватноправового статусу людини.

Так, у справі, яка стосувалася питання про надання пенсії за інвалідністю, Суд зробив загальний висновок, що «...розвиток юриспруденції..., а також принцип рівності сторін є гарантією того, що в цей час діє загальне правило про те, що ст. 6 застосовується в сфері соціального страхування, включаючи навіть питання про надання соціальної допомоги» (Шулер-Цграгген проти Швейцарії, 1993 р.).

Далі: право особи на повагу до своєї репутації з боку іншої приватної особи розглядається як цивільне право (Файед проти Сполученого Королівства).

Нарешті, Суд ухвалив, що в тих випадках, коли результат слухань, в межах яких розглядаються питання конституційного або публічного права, може виявити­ся вирішальним стосовно спору щодо прав та обов'язків цивільного характеру, на зазначені слухання поширюється дія ст. 6 (Руїз-Матеос проти Іспанії).

Наведемо також декілька прикладів тих прав і обов'язків, які Суд відмовився розглядати як цивільні і, таким чином, вирішив, що ст. 6 не розповсюджується на судові процедури у національних судах, предметом яких були такі правовідносини:

загальні питання оподаткування і розмірів податкових ставок (Георгіадіс проти Греції, 1997 р.), право висуватися на державні посади (Габсбург-Лотринген проти Австрії, 1989 р.), право на одержання безкоштовної освіти (Симеон проти Сполу­ченого Королівства, 1989 р.), право на безкоштовне медичне обслуговування (Л. проти Швеції, 1978 р.), відмова у видачі паспортГ (Пелтонен проти Фінляндії, 1995 р.), надання правової допомоги в цивільних справах (X проти ФРН, 1974 р.), рішення держави виплатити компенсації жертвам стихійного лиха (Нордх та ін. проти Швеції, 1990 р.). Спори стосовно депортації з країни також, за загальним правилом, не підпадають під дію ст. 6, якщо не зачіпають інших відносин цивіль­но-правового чи кримінально-правового характеру.

Ще на одному рішенні зупинімося трохи докладніше: заявники скаржилися на порушення їхнього права на доступ до суду, оскільки вони не могли оскаржити ухвалу суду про проведення закритого слухання у справі, яку заявники хотіли ви­світлити у ЗМ1 як журналісти. Страсбурзькі органи дійшли висновку, що немає до­казів наявності в заявників «цивільного права» висвітлювати в засобах масової ін­формації розгляд кримінальної справи, і, відповідно, що їхня заява не стосується цивільних прав і обов'язків за змістом ст. 6, а отже, ця стаття незастосовна (Аткінсон, Крук і газета «Індепендент» проти Об'єднаного Королівства, 1990 р.).

Стадії процесу, до яких застосовується ст. 6. Гарантії, закріплені в ст. 6, мо­жуть застосовуватися не тільки в ході судових слухань, але також на етапах, що передують їм чи слідують за ними.

Так, якщо мова йде про кримінальні справи, дія ст. 6 поширюється й на досудові стадії («поліцейське розслідування», досудове слідство). Наприклад, у справі Імбріоша проти Швейцарії Суд ухвалив, що положення ст. 6 щодо розумного строку починає діяти з моменту пред'явлення обвинувачення, і що інші вимоги ст. 6 (в першу чергу — п. 3) також можуть бути застосовні ще до передачі справи до суду, і, отже, принцип справедливого суду може бути серйозно порушений, якщо зазна­чені гарантії не дотримуються вже на початковому етапі кримінального процесу.

Ст. 6 не надає права на апеляцію (це право стосовно кримінальних справ перед­бачено ст. 2 Протоколу 7 до Європейської конвенції), але при цьому цілком оче­видно, що ст. 6 поширюється на судову процедуру в цілому. І хоча сама ст. 6 не встановлює права на апеляцію чи касацію, проте Суд вважає, що, у тих випадках, коли в національному законодавстві право на оскарження судового рішення перед­бачено, то ці процедури підпадають під дію гарантій, закріплених у ст. 6 Конвенції (справа Делькур проти Бельгії).

Суд також ухвалив, що ст. 6 застосовна до провадження у конституційному суді, але лише у тому випадку, якщо результат подібних слухань безпосередньо й вирішальним образом торкається цивільних прав і обов'язків (справа Фарба проти Швейцарії).

Ст. 6 також охоплює процедури, які слідують після закінчення судового розгля­ду справи і постановлення судового рішення, а саме на етапі виконання рішення. У справі Хорнсбі проти Греції Суд дійшов висновку, що право на доступ до пра­восуддя, яке випливає зі ст. 6, мало б ілюзорний характер, якби національна право­ва система держави дозволяла, щоб остаточне судове рішення залишалося невико­наним і не мало б позитивного ефекту для жодної зі сторін.

«Четверта інстанція». Європейський суд неодноразово наголошував, що він не може діяти як «четверта інстанція» стосовно національних судів, адже це пору­шувало б низку принципів міжнародного права, суперечило б субсидіарному (до­датковому, допоміжному) характеру його діяльності та, зрештою, ставило б під сумнів незалежність судової влади держав — учасниць Конвенції. Крім того, Суд в жодному разі не вправі застосовувати національне право — його компетенція (юрисдикція) чітко обмежена лише застосуванням ЄКПЛ, хоча він і враховує на­ціональне законодавство при постановленні своїх рішень. Практично це означає, що Європейський суд не розглядає заяв, предметом яких є порушення норм внутрішнього права держави — відповідача (навіть дуже серйозні й численні), якщо за­явник не доведе, що ці порушення призвели також і до порушення Конвенції. Слід додати, що звернення до Європейського суду як до «четвертої інстанції» є типо­вою помилкою українських заявників.

Отже, судова влада Ради Європи не виконує функцій додаткової наглядової ін­станції відносно національної судової системи, фактично беручи на віру висновки і рішення судів держав, які, власне, оскаржуються, і не ставлячи під сумнів зібраних у ході судового розгляду фактичних даних та правильність застосування внутріш­нього законодавства, що можна було б розцінити як втручання в компетенцію на­ціональних судів. Суд наполегливо і чітко обмежує свою юрисдикцію виключно питаннями порушення прав і свобод людини, захищених Конвенцією, і ні в якому разі не буде влаштовувати повторного розгляду вже розглянутої національним су­дом справи, а лише намагатиметься з'ясувати, чи не було припущено при цьому порушень норм Конвенції.

Незалежність суду. Для України цей принцип має знаковий характер, адже правовий аналіз саме цього конвенційного принципу разом з принципом правової визначеності був покладений в основу рішення Європейського суду у справі Совтрансавто Холдинг проти України, яке призвело до докорінних змін в усій україн­ській правовій системі. У цьому рішенні Суд встановив тиск органів державної влади на судові органи з метою вплинути на результат судового процесу в госпо­дарському (на той час—арбітражному) суді та констатував наявність порушення Конвенції.

Розумний строк. Тривалість судового розгляду, як і всього процесу, має бути розумною. Втім, Суд у жодному із своїх рішень не вказав, який саме строк слід вважати розумним. І це є правильним, адже суб'єктивна оцінка терміну прова­дження залежить від занадто великої кількості факторів, аби давати уніфіковані критерії для такої оцінки. Втім, декілька загальних принципів Суд сформулював: слід враховувати лише період після набрання Конвенцією чинності для певної дер­жави; при цьому мають братися до уваги такі чинники, як складність справи, необ­хідність проведення складних і тривалих процесуальних дій, поводження влади, поведінка самого заявника, важливість результату справи для заявника та деякі інші.

Презумпція невинуватості. Суд тлумачить принцип презумпції невинуватості як фундаментальну засаду судочинства, навколо якої гуртується низка інших кри­мінально-процесуальних прав і гарантій. Більше того, існує думка, що ця презумп­ція має певне значення і у цивільному процесі. Порушення принципу презумпції невинуватості руйнує всю систему справедливого судочинства, оскільки вона, на думку Суду, «діє на всіх стадіях процесу, включаючи апеляційну, — доки постає питання про винуватість» (справа Лутц проти ФРН).

Принцип презумпції невинуватості має інтегруючий характер стосовно деяких інших кримінально-процесуальних прав і гарантій ст. 6 та слугує своєрідним підґрунтям для існування ще, принаймні, двох конвенційних прав — бути негайно і детально поінформованим зрозумілою мовою про характер і причини обвинувачен­ня та мати час і можливості, необхідні для підготовки захисту, що, в свою чергу, визначає принцип змагальності і принцип процесуальної рівності сторін.

У ряді своїх рішень Суд також підкреслював існування органічного зв'язку п. 2 ст. 6 з іншими нормами Конвенції—насамперед, мова йде про право на свободу вираження поглядів. Суд звернув увагу і на деякі інші аспекти взаємодії п. 2 ст. 6 Конвенції з похідними правами, які прямо не передбачені Конвенцією, але відпові­дають її меті та випливають з її' змісту (про можливість поширювального тлума­чення положень Конвенції див., наприклад, справу Гольдер проти Сполученого Ко­ролівства). У каталозі конвенційних прав матеріальна компенсація за незаконний арешт чи затримання, як захищене позовом право, згадується лише один раз      у п. 5 ст. 5; що ж до компенсації прямих витрат виправданої особи, пов'язаних із при­тягненням її до кримінальної відповідальності, то самою Конвенцією такі компен­сації не передбачаються, і судити про них можна лише виходячи з прецедентів Суду. Слід сказати, шо в цьому відношенні Суд займає доволі стриману позицію: «Не буде мати місця порушення принципу презумпції невинуватості в тому разі, коли виправдана особа буде змушена, за браком відповідного рішення суду у цьо­му питанні, сплатити гонорар адвокатові, а також втратити частину заробітку через свою участь у справі» (справа X. проти Швейцарії).

Іншими словами, Суд відмовляє виправданому у праві на відшкодування кош­тів, які він мусив витратити через притягнення його як обвинуваченого (підсудно­го). Очевидно, Суд вважає, і така позиція видається цілком справедливою, що дер­жава не повинна нести відповідальність за кримінальне переслідування особи, яка — за вироком суду — виявилася невинуватою, якщо таке переслідування відпо­відало конвенційним стандартам.

Право кожного бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього дослідники часто пов'язують з правом, передбаченим п. 2 ст. 5 Конвенції, та пра­вом, що визначається пунктом 3(е) ст. 6. При цьому, як правило, зазначається, що норма пункту 3(а) є більш широкою і, в принципі, при визнанні її порушення не­має потреби у додатковій кваліфікації цього порушення за іншими згаданими нор­мами. Зазвичай підкреслюється також зв'язок розглядуваного права і права на за­хист від обвинувачення, в першу чергу — щодо достатності часу та можливостей для підготовки захисту. На думку Суду, обов'язок негайно, докладно і в повному обсязі інформувати обвинуваченого про висунуті проти нього обвинувачення ціл­ком покладений на органи слідства, і не може вважатися, що вони виконали його, забезпечивши лише доступність інформації, але не довівши її до відома захисту (справа Маточна проти Італії).

Отже, з практики ЄСПЛ випливає, що ознайомлення сторони захисту з матеріа­лами слідства, які так чи інакше стосуються обвинувачення,—-є не тільки правом сторони захисту, але й позитивним обов'язком сторони обвинувачення. Це право доповнює наступне право, передбачене підпунктом (Ь) п. З ст. 6.

Право мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту. Принцип рівності та змагальності сторін є універсальним принципом кримінально­го процесу. Відповідно до європейських стандартів у галузі кримінально-процесу­альної діяльності, встановлених, зокрема, рішеннями Європейського суду з прав людини, гарантії справедливого судочинства розповсюджуються і на досудові ста­дії процесу. Так, право обвинуваченого мати час і можливості, необхідні для підго­товки свого захисту, не обмежується лише межами судового розгляду справи. За­значене право тісно пов'язане з правом обвинуваченого користуватися правовою допомогою захисника, який, відповідно, також повинен мати достатньо можливос­тей для підготовки захисту. При цьому не слід забувати, що адвокат здійснює за­хист протягом всієї своєї участі у кримінальній справі незалежно від стадії проце­су, на якій він вступив до справи. Це означає, що захисник вже на досудовому слідстві користується такою гарантією, як рівність процесуальних можливостей (говорячи мовою ЄСПЛ, «рівність озброєння сторін»). У зв'язку з цим слід зазна­чити, що так зване «паралельне адвокатське розслідування» не може конкурувати з досудовим слідством як з огляду на арсенал реальних можливостей збирання дока­зів, так і з огляду на юридичну силу зібраної доказової інформації. Тому рівність і змагальність, які мають забезпечуватися протягом всього кримінального процесу, слід тлумачити не в сенсі абсолютної рівності прав слідчого та захисника, але в сенсі рівності можливостей реалізації своїх процесуальних функцій і завдань кожним з них. Кримінально-процесуальне законодавство України поки що не гарантує рівності та змагальності обвинувачення і захисту на досудовому слідстві, і лише прецедентне право ЄСПЛ визначає універсальність цього принципу як стандарт.

Вже на ранніх стадіях процесу повинно бути забезпечено право захисника мати доступ до матеріалів справи, можливо, не в повному обсязі, але в такому, який за­безпечував би захист інформацією, необхідною для ефективного здійснення його функції у кримінальному процесі. Це особливо важливо на певних критичних ета­пах слідства, наприклад, коли обирається чи змінюється запобіжний захід.

Наприклад, у справі Ламі проти Бельгії заявник скаржився, що ні він, ані його адвокат не мали доступу до матеріалів слідства, коли постанова про арешт санк­ціонувалась судом першої інстанції, а також коли він звертався до апеляційного суду.

Європейський суд, розглядаючи цю справу, вказав, що доступ до зазначених до­кументів був істотним для заявника в тій критичній стадії процесу, коли суд пер­шої інстанції мав вирішити, чи залишити пана Ламі під вартою, чи звільнити його. Такий доступ до матеріалів поліцейського провадження, зокрема, надав би можли­вість адвокатові посилатися перед судом на заяви та показання інших осіб, затри­маних разом з Ламі. Таким чином, існували істотні причини для ознайомлення з документами, що містилися у справі, аби ефективно відстоювати у суді необґрун­тованість арешту.

Право на захист. Право на захист належить до низки тих прав, які особливо прискіпливо охороняються міжнародними установами, покликаними захищати пра­ва людини. Це право є невід'ємною складовою права на справедливий суд; воно включає в себе три елементи: 1) право захищати себе особисто, 2) право користу­ватися юридичною допомогою захисника, обраного на власний розсуд, та 3) за браком достатніх коштів одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вима­гають інтереси правосуддя.

Право захищати себе особисто передбачає (чи включає у себе) і право не дава­ти свідчень проти себе. Це останнє право закріплено у Конституції України (ч. 1 ст. 63) та у КПК (п. 6 ч. 1 ст. 69-1). Крім того, КПК встановлює обов'язок відпо­відних посадових осіб роз'яснити це право перед початком допиту (ч. 4 ст. 69).

Право використовувати юридичну допомогу захисника, обраного на власний розсуд, є лише складовою частиною, одним з кількох елементів, що формують по­няття справедливого суду, яке міститься в п. 1 ст. 6. Тому, хоча відповідно до цьо­го принципу кожний, хто обвинувачується у вчиненні злочину, має право захища­ти себе особисто або використовувати юридичну допомогу, але ч. 3(с) ст. 6 не конкретизує способу реалізації цього права. Це положення залишає можливість До­говірним Сторонам самим визначати гарантії та процедури забезпечення цього пра­ва. Завдання Європейського суду зводиться, таким чином, лише до того, аби пере­свідчитися, чи є спосіб реалізації права на захист, обраний національними правови­ми системами, сумісним з вимогами принципу справедливого суду.

Більше того, Європейський суд зазначив, що спосіб, у який правила ст. 6 засто­совуються на досудовому слідстві, залежить від конкретних обставин справи, на­давши, таким чином, слідчій практиці досить широкий простір для маневру при вирішенні питання про допуск захисника до участі у слідчих діях, ознайомленні захисту з матеріалами справи тощо.

Суд також неодноразово вказував, що національні закони можуть передбачати певні наслідки поведінки обвинуваченого на досудовому слідстві, які відігравати­муть вирішальну роль для перспектив захисту в майбутньому. Отже, хоча ст. 6 і вимагає, щоб обвинувачений міг скористатися допомогою юриста на початкових стадіях поліцейського розслідування, однак це право може бути певною мірою об­межено за наявності достатніх для цього підстав. Питання, чи обмеження цього права є таким, що порушує принцип справедливого суду, вирішується Судом у кожному окремому випадку, виходячи з конкретних матеріалів і обставин справи.

Право на безоплатну правову допомогу виникає, згідно з Конвенцією, за двох умов: 1) особа не має достатньо коштів для оплати юридичної допомоги захисника та 2) одержання такої допомоги вимагають інтереси правосуддя.

Підвалини розвитку практики Суду щодо права на безоплатну правову допомо­гу були закладені ще у ранньому його рішенні у справі Ейрі проти Ірландії. У цьому класичному рішенні Суд зазначав, що навіть у тих випадках, коли націо­нальне законодавство не передбачає у тих чи інших випадках надання правової до­помоги безоплатно, держава зобов'язана робити це, якщо цього вимагають принци­пи та інтереси справедливого правосуддя (конкретно йшлося про доступ до суду). Таким чином, сфера дії цієї суто кримінально-процесуальної гарантії була значно розширена, і, як засвідчила практика, це створило певні ускладнення не тільки для національних правоохоронних систем, але й для самого Суду. Справа в тім, що до сього часу економіка жодної європейської країни не в змозі забезпечити безоплат­ного доступу до правової допомоги усім бажаючим, отже, держави повинні вста­новлювати більш-менш вузькі критерії такого доступу. І тут виявляється, що якщо подібні критерії є вужчими, ніж ті, про які йшлося у справі Ейрі, виникає конфлікт між національним регулюванням цього питання і нормою Конвенції (в усякому ви­падку, як її тлумачить Суд). З іншого боку, цілком зрозуміло, що від держави не можна вимагати неможливого — надавати безоплатну правову допомогу кожного разу, коли «цього вимагають інтереси правосуддя».

Право допитувати свідків або вимагати їх виклику і допиту. Суд обстоює позицію, згідно з якою право на виклик і допит свідків не є абсолютним: ст. 6 Конвенції не вимагає присутності і допиту всіх свідків зі сторони обвинуваченого, її головною метою, як це випливає зі слів «на тих самих умовах», є у даному ви­падку повна «рівність сторін». За цієї умови стаття надає компетентним державним органам право вирішувати питання, які саме показання свідків є необхідними у да­ній справі, аби забезпечити справедливий судовий розгляд — головну вимогу ст. 6 (справа Енгель та інші проти Нідерландів).

Національним судам, таким чином, надаються широкі дискреційні повноважен­ня для вирішення питання про необхідність допиту того чи іншого свідка — міри­лом правомірності тут вважаються загальні принципи, викладені у п. 1 ст. 6. Якщо національний суд дотримується інтересів справедливого правосуддя та забезпечує дієве змагання сторін, Конвенція жодним чином не вимагатиме від нього, аби він викликав будь-яких свідків, в тому числі другорядних чи таких, що завідомо не во­лодіють релевантною інформацією. В одному із своїх рішень Суд саме й зазначив, що він готовий визнати порушення п. 3(d) лише за виключних обставин (справа Брікмон проти Бельгії). Такі «виключні обставини», на думку Суду, очевидно, склалися у справі Унтерпертингера. У цій справі поліція взяла показання у дружи­ни та падчерки обвинуваченого у зв'язку з інцидентами, які мали місце поміж ними. Ці свідчення фактично лягли в основу обвинувачення. «Виключним» тут було те, що дружина Унтерпертингера допитувалась спочатку як підозрювана, а згодом як позивачка (потерпіла), а його падчерка — як «особа, причетна до злочи­ну». Це дало їм змогу відмовитись давати показання у суді, що позбавило заявника можливості допитати їх чи навіть домагатися їхнього допиту стосовно попередніх показань. Але «свідок» для цілей п. 3(d) — поняття автономне, і з огляду на це. Суд зробив висновок, що заявник не здійснив свого права на справедливий судо­вий розгляд, і таким чином мало місце порушення п.1 ст. 6, взятого разом з п. З (d) цієї статті (справа Унтерпертингер проти Австрії).

Важливою особливістю застосування п. (d) є те, що дія цього пункту, за загаль­ним правилом, не розповсюджується на досудові стадії процесу (Harris D. J., OBoyle M., Warbrick С. Op. cit. — P. 266.). Так, дана норма не вимагає, аби слід­чий забезпечував присутність обвинуваченого чи його захисника на допитах свід­ків, так само і відмова слідчого у клопотанні захисту про виклик і допит як свідка певної особи як така не складає порушення п. 3(d). Втім, роблячи такі висновки. Суд підкреслював, що задля забезпечення гарантій, передбачених п. 3(d), сторона захисту повинна мати право і можливість допитувати у судовому засіданні тих свідків, які допитувалися протягом досудового слідства (див.: Кан проти Австрії Адольф проти Австрії та ін.).

Право отримувати безоплатну допомогу перекладача. Підпункт (е) п. З ст. 6 Конвенції не дав значної практики. Це не може не викликати подиву, адже у бага­томовній Європі питання про лінгвістичну толерантність поставало доволі часто навіть на рівні урядів. Втім, Європейський суд обмежився лише кількома рішення­ми, які так чи інакше торкаються мовної проблеми.

Справа Людіке, Белкасем і Коч проти ФРН була зведена Судом до мовної проб­леми, хоча заявники ставили питання про порушення їх прав у значно ширшому контексті — їх турбувала не тільки і не стільки необхідність сплати незначних сум за переклад процесуальних документів, скільки дискримінаційний підхід до них як до іноземців, що, на їхню думку, порушувало їх права, передбачені ст. 14 Конвен­ції. Втім, Європейський суд у своєму рішенні в цій справі дійшов висновку, що у конкретних обставинах справи немає необхідності розглядати її на підставі ст. 14. Для її вирішення цілком достатньо п. З (е) ст. 6. Для того, щоб забезпечити право на справедливий судовий розгляд, п. З (е) ст. 6 має на меті перешкодити будь-яко­му нерівному становищу між обвинуваченим, який не володіє мовою, що викорис­товується у суді, і обвинуваченим, який розуміє цю мову і розмовляє нею; правило п. 3(е) має розглядатися як спеціальна норма по відношенню до загальної норми, визначеної у п. 1 ст. 6 та ст. 14, взятих разом. Відповідно, не вимагається застосу­вання обох цих статей.

Отже, слід, очевидно, визнати за правило, що мовна проблема у межах кримі­нального судочинства має вважатися суто кримінально-процесуальною проблемою, а скарги щодо дискримінації з приводу не володіння мовою судочинства — такими, що поглинаються п. 3(е) ст. 6 (можливо, за певних умов, взятої разом із п. 1 ст. 6) і не потребують окремої кваліфікації за ст. 14 Конвенції.

З урахуванням цільової аудиторії цього Довідника, не можна обминути увагою рішення у справі Каиасинські проти Австрії, особливістю якої було те, що функ­ції перекладача виконував адвокат заявника, хоча у судовому засіданні брав участь і «ординарний» перекладач. Теодор Камасинський, громадянин США, висунув у своїй заяві Суду цілу низку претензій на адресу австрійської влади. Якщо підсуму­вати, заявник ставив питання про те, що оскільки не всі процесуальні документи були повністю і письмово перекладені для нього його адвокатом (який був дипло­мованим перекладачем з англійської), були порушені його права, передбачені пп. (а), (с) та (е) п. З ст. 6.

Отже, мовне питання «синтезувало» навколо себе комплекс інших конвенційних прав, створивши цілісну проблему. На думку Суду, сутність цієї проблеми поляга­ла, фактично, у визначенні обсягу тієї інформації, яка підтягає перекладу, аби за­безпечити обвинуваченому (підсудному) ефективне право на справедливе судочин­ство.