59. Право на пред’явлення позову.

Право на позов — це право на звернення до суду у визначеному процесуальному порядку за захистом порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи інтересу.

Поняття "право на позов" як одна з найскладніших у теорії цивільного процесуального права категорія розкривається фахівцями по-різному. Пояснюється це тим, що законодавство вживає терміни "право на позов", "позов" та "позовна заява" в різних значеннях, та тим, що закон не визначає зміст цих понять.

Тому одні автори (К. Юдельсон, Н. Масленнікова та інші) зазначають, що право на позов — це поняття лише процесуального права і розглядається як забезпечена законом можливість звернення до суду за захистом своїх цивільних прав. Інші процесуалісти (М. Гурвіч, В. Мусін, Н. Чечіна, Д. Чечот та інші) розглядають право на позов у процесуальному розумінні і право на позов у матеріальному розумінні. У першому випадку вони мають на увазі право на звернення до суду за судовим захистом, а у другому — це право на примусове здійснення свого матеріального права до відповідача. Третіх дослідників представляють А. Добровольський, С. Іванова, О. Мельников, Є. Пушкар, Ю. Червоний, які зазначають, що в складі права на позов поєднуються 2 правомочності: право на звернення до суду, тобто право на пред'явлення позову, і право на отримання судового захисту, тобто право на задоволення позову.

Для вирішення цього питання, незважаючи на його складність, необхідно звернутися до аналізу відповідних положень чинного законодавства, які стосуються питання щодо права на позов.

Так, норми Конституції зазначають, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55), а також те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124). Характерно, що відповідно до ст. 64 Конституції право на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод не підлягає обмеженню навіть у період надзвичайного та воєнного стану.

Крім цього, в п. І резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за зверненнями жителів міста Жовті Води зазначено, що ч. і ст. 55 Конституції треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

В окремих випадках про наявність у особи права на позов безпосередньо зазначається в нормах матеріального права. Так, відповідно до ч. 2 ст. 110 ЦК вимога про ліквідацію юридичної особи на підставах, передбачених законом, може бути пред'явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, а також учасником юридичної особи. Згідно зі ст. 225 ЦК правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Положення сімейного законодавства у певних випадках також визначають певне коло осіб, які мають право на позов. Так, на підставі ч. З ст. 128 СК позов про визнання батьківства може бути пред'явлений матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Тоді як право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав відповідно до ст. 165 СК мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла 14 років.

В свою чергу, порядок реалізації конституційного права кожної особи на позов деталізується в нормах процесуального законодавства. Наприклад, зазначається, що кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. І ст. З ЦПК), або що позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється, оформляється і передається судді в порядку черговості (ч. 1 ст. 118 ЦПК).

Право на позов є невід'ємним особистим правом кожного, а тому воно не може бути обмежене правочином. На підставі чого норми ч. З ст. З ЦПК зазначають, що відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною. Водночас, не є відмовою від права на звернення до суду, зокрема передача справи з одного суду до іншого (ст. 116 ЦПК), укладення між сторонами угоди про передачу спору на розгляд третейського суду (ст. 17 ЦПК), але крім випадків, встановлених законом, наприклад, справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду (ч. 5 ст. 235 ЦПК).

Отже, аналіз матеріального і процесуального законодавства показує, що право на позов — це єдине матеріальне і цивільне процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальну форму, які спрямовані на розв'язання усього спектру соціальних конфліктів, основою яких є спір про право, або існує інша проблема в застосуванні права. Тому в цивільному процесуальному праві не може бути самостійного права на звернення до суду, відірваного від права на позов в матеріальному розумінні. І навпаки, матеріальне право не може існувати без притаманної йому можливості бути реалізованим у примусовому порядку. Єдність матеріально-правового змісту права на позов і його процесуальної форми визначається тим, що право на позов — це право на відновлення порушеного права в певній, встановленій законом процесуальній формі, в певному процесуальному порядку, який забезпечує об'єктивність і реальність захисту.

Таким чином, право на пред'явлення позову і право на задоволення позову є складовими права на позов, яке є суб'єктивним правом позивача. В свою чергу, самостійність кожної із зазначених правомочностей передбачає можливість їх об'єднання у визначенні поняття "право на позов