45.Поняття судових доказів. Поняття засобів доказування у цивільному процесі.

Докази — це будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність оспорюваних обставин. Тобто доказом є не факт, не обставина, а фактичні дані. Факт — це явище об'єктивної соціальної дійсності. Вони існують незалежно від того, чи знають про них особи, що здійснюють судовий розгляд. Фактичні дані, тобто відомості про факт — це інформація, за допомогою якої пізнається факт, що має значення для вирішення справи.

Докази, тобто будь-які фактичні дані (інформація), можуть бути представлені у різній формі. Так, фактичні дані, що мають значення для правильного вирішення справи, можуть бути отримані (встановлені) судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Докази отримуються у встановленій процесуальним законом формі. Недотримання (порушення) форми отримання доказів обумовлює те, що вони при вирішенні судом справи до уваги братись не будуть. Крім того, докази мають відповідати певним вимогам, тобто мають бути належними та допустимими. Жоден доказ, який містить інформацію про предмет доказування (обставини спору), не має для суду наперед встановленої сили.

Отже, докази — це інформація про обставини у справі, яка одержана судом із джерел — засобів доказування. На підставі цієї інформації суд встановлює наявність або відсутність: обставин, якими сторони, а також інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги та заперечення; інших обставин, що мають значення для вирішення справи. Оскільки докази є інформацією, вони можуть бути правдивими або неправдивими. Суд, встановлюючи обставини у справі, оцінює докази, щоб визначити, які з них є правдивими, та відкинути неправдиві.

Розділ 2. Засоби доказування.

2.1. Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників як джерело доказів

Джерелом відомостей про факти і обставини, що мають значення для справи, можуть бути пояснення сторін, третіх осіб, та їх представників допитаних як свідки про відомі їм оставини, що мають значення для справи.

Будучи матеріально зацікавленими суб”єктами, ці особи можуть давати різні міркування по суті справи. Позивач, виступаючи в процесі, може, наприклад, заявити про відмову від позову або про намір укласти мирову угоду. Відповідач може повідомити суд, що він визнає позов. Третя особа може заявити самостійні вимоги щодо предета спору. Виступаючи в дебатах, сторони і інші особи можуть висловлювати думку про те, яка норма права повинна бути застосована по справі, відкидати і погоджуватися з висновками і міркуваннями інших осіб. Вказані особи, нарешті, можуть повідомляти суду різні обставини і факти, що мають значення для справи. Позивач, наприклад, може вказати на конкретні обставини (хто, де, коли), при яких йому було нанесено каліцтво, відповідач може визнати один з фактів, на які посилається позивач, і, у свою чергу, послатися на інші обставини і т.д.[7]

Таким чином, зміст пояснень сторін і інших осіб багатоманітний. Проте доказове значення для суду мають не всі пояснення сторін і інших осіб, а лише та їх частина, яка містить в собі відомості про обставини і факти, що мають значення для справи. Саме ця частина пояснень дозволяє зіставити відомості, одержані від сторін і інших осіб, з відомостями, одержаними за допомогою інших засобів доведення, і в результаті комплексної оцінки зробити висновок про наявність або відсутніснь оставин, які мають значення для вирішення справи.

Не дивлячись на суб”єктивну зацікавленість сторін, третіх осіб і інших суб”єктів, їх пояснення можуть бути використані для встановлення фактів і піддані об”єктивній перевірці. Зацікавленість сторони зобов”язала суд особливо уважно підійти до перевірки і оцінки їх пояснень (ст. 176 ЦПК України). Разом з тим пояснення сторін і інших осіб можуть дати суду важливі матеріали для визначення предмету доказування, кола доказових фактів і т.д. Навіть явно недостовірні пояснення (після встановлення їх невірогідності) можуть допомогти суду у встановленні шуканих фактів.

Особливим видом пояснень є визнання. Визнання - пояснення, в якому міститься підтвердження фактів або обставин, повідомлених протилежною стороною. Розрізняють визнання позову, правовідношення або факту. Визнання позову не є доказом, оскільки є актом розпорядження матеріальним правом (аналогічним відмові від позову). Визнання правовідношення або визнання факту повинне розглядатися як доказ, оскільки підтверджує певні факти і обставини, на які посилається інша сторона. Таке підтвердження повинне відповідати об”єктивній дійсності і може бути прийняте судом, якщо у нього немає сумнівів в тому, що визнання відповідає обставинам справи. Визнання особою факту, на який посилається інша сторона, не завжди означає визнання правовідносини[8]. Відповідач, наприклад, може визнати факт сумісного мешкання і ведення загального господарства з позивачкою до народження дитини, але не визнати своїх батьківських обов”язків, посилаючись на те, що позивачка народила дитину від іншого чоловіка. З другого боку, визнаючи правовідносини, відповідач може робити це на підставі не тих фактів, на які вказує позивач. Суд може вважати визнаний факт встановленим, якщо у нього немає сумнівів в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховання істини.

Визнання, вчинене в суді, називають судовим визнанням. Воно відбувається в ході судового засідання, і особа, що посилалася на факти, визнані в засіданні, звільняється від їх доведення. Визнання, яке було зроблене до початку судового процесу або поза судом, називають позасудовим.[9] Таке визнання суд не може сприйняти безпосередньо, тому воно повинне бути доведено тією особою, яка посилається на нього. В процесі доказування позасудове визнання гратиме роль доказового факту. Розрізняють просте (без застереження) та кваліфіковане (із застереженням) визнання. Просте визнання не містить яких-небудь обмовок або умов, в кваліфікованому визнанні міститься обмовка, яка частково паралізує визнання. Так, відповідач, наприклад, визнає факт спричинення шкоди позивачу, але посилається на те, що він мав місце в результаті необережності самого потерпілого. Особа, що зробила кваліфіковане визнання, зобов”язана довести зроблену нею обмовку.

Пояснення сторін, третіх осіб і інших осіб можуть бути використані для встановлення будь-яких фактів і обставин. Яких-небудь обмежень закон не встановлює. Правило „допустимості доказів” не розповсюджується на пояснення сторін і інших осіб, що беруть участь в справі. Вони можуть бути використані і на підтвердження таких фактів, які повинні бути встановлені „певними засобами доказування”.

2.2. Показання свідків

Свідком (testis) може бути кожна особа, якій відомі які-небудь обставини, що відносяться до справи[10]. Свідок є суб”єктом цивільного процесуального правовідношення і як такий має певні процесуальні права й несе відповідні обов”язки. Від інших суб”єктів свідка відрізняють специфічні ознаки:

- свідками завжди є громадяни, причому не тільки повнолітні. Якщо суд визнає за необхідне, що як свідки можуть бути допитані малолітні, які здатні розумно сприймати факти навколишньої дійсності;

- свідки відносяться до числа юридично незацікавлених осіб. Неюридична зацікавленість (споріднені відносини, дружба, ворожнеча, залежність по службі і т.д.) не перешкоджає виступу як свідка;

- свідок є особою, що безпосередньо сприймає обставини справи. Свідчення свідків – одне з найдавніших видів засобів доказування, їх достовірність обумовлена природним прагненням людини говорити правду. Давати правдиві свідчення легше, ніж умисно спотворювати дійсність. Помилкові свідчення – це завжди „легенда”, яку потрібно вигадати, побудувати. Помилкові свідчення потрібно запам”ятати, а при необхідності повторити, не вдаючись в суперечності. Відомості, що умисно спотворюють дійсність, ніколи не можуть передбачити і відобразити всього її різноманіття. От чому свідчення свідків відносяться до числа найпоширеніших засобів доказування і, не дивлячись на можливість їх фальсифікації через випадкові або умисні причини, можуть бути достовірним засобом встановлення істини.

Свідчення на суді надає істотну допомогу правосуддю, а тому його слід розглядати як важливий обов”язок кожного громадянина. Особа, викликана як свідок, зобов”язана з”явитися в суд і дати правдиві свідчення. За відмову або ухилення від надання свідчень і за надання завідомо неправдивого свідчення свідок несе відповідальність, встановлену законом.

2.3. Письмові докази

Предмети, на яких за допомогою знаків висловлені певні думки, що містять відомості про факти і обставини, які мають значення для справи, є письмовими доказами. В законі перераховуються окремі види письмових доказів: акти, документи, довідки листи службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставнини, які мають значення для справи (ст. 64 ЦПК України). Вказаний перелік не є вичерпним, оскільки до числа письмових доказів відносяться: креслення, карти, схеми, музичні ноти і т.д. Ознаками письмового доказу є:

- наявність відповідного носія інформації (папір, магнітна стрічка, метал, дерево, картон і т.д.);

- наявність відповідного способу фіксації (букви, цифри, ноти, умовні знаки і т.д.);

- наявність відповідних думок, які знайшли віддзеркалення на носії за допомогою прийнятого виконавцем способу

За формою виконання письмові докази поділяються на прості і нотраіально посвідчені, що має значення для вирішення питання про допустимість засобів доказування у цивільно-процесуальних відносинах[11].

Особливе місце серед письмових доказів займають акти. В їх числі:

- акти правосуддя (постанови, вироки, ухвали тощо);

- адміністративні акти (рішення і ухвали);

- акти цивільного стану (свідоцтва про народження, смерті, реєстрації шлюбу, розлучення і т.д.);

- акти громадських органів;

- акти господарських судів

Відмінною рисою актів є юридична сила, порядок оскарження тощо. До числа документів відносяться перш за все особисті документи громадян (паспорт, диплом, військовий квиток, трудова книжка і т.д.). В особистих документах констатуються факти, що характеризують особу громадянина, ім”я, по батькові, прізвище, час народження місце народження, соціальне положення, освіта, інші анкетні дані тощо. Особливістю цього виду письмових доказів є те, що вони, як правило, складаються на спеціально виготовлених бланках, що мають строго певні реквізити (серії, номери, друк).

Документами є також письмові носії, які засвідчують певні факти, що мають юридичне значення. До них відносяться: договори, заявки, повістки, квитанції, платіжні документи, авансові звіти, акти ревізій.

Сутність цих юридичних документів полягає у фіксації волевиявлення відповідних осіб на здійснення яких-небудь дій. Документам цього вигляду, безумовно, властива певна форма. Таким чином, юридичними документами є також носії письмової інформації, які необхідні для підтвердження юридичних фактів і складені в спеціально передбаченій законом формі[12].

Юридичні документи складають лише частину письмових доказів. Не всі письмові носії інформації призначені для встановлення юридичних фактів і не всі вони виражаються в передбаченій законом спеціальній формі. До числа доказів такого вигляду перш за все слід віднести листи ділового характеру з різних питань: повідомлення про підготовку наукової конференції, прохання про надання технічної допомоги, висновок по виконаній роботі, клопотання про надання земельної ділянки тощо. Вони можуть бути використані в суді для встановлення обставин, що мають значення для справи.

Особливий вид письмових доказів складають різні технічні носії інформації: карти, креслення, схеми, плани. Вони широко увійшли до побуту останніми роками, у зв”язку з упровадженням різних автоматизованих систем. Специфічний спосіб фіксації фактів обумовлює і особливі способи сприйняття відомостей, які поміщені на технічних носіях. Якщо юридичний документ (договір, рахунок, квитанція і т.п.) може бути сприйнятий звичайним способом, тобто безпосередньо прочитаний, то технічний носій інформації у багатьох випадках вимагає розшифровки за допомогою спеціаліста.

З погляду достовірності жодному з видів доказів закон не дозволяє віддати яку-небудь перевагу. В той же час у письмових доказів є ряд позитивних якостей: будучи сформульовані і зафіксовані на папері або на іншому носії, вони більш стійкі і визначені, ніж свідчення свідків. Свідок може змінити свідчення, забути або, навпаки, пригадати які-небудь обставини справи.

2.4. Речові докази

Предмети, які завдяки своїм властивостям, якості, зовнішньому вигляду, місцезнаходженню можуть містити інформацію про обставини, які мають значення для справи, називаються речовими доказами (ч.1 ст. 65 ЦПК України).

Так, наприклад, по справі про розподіл майна померлого художника як речові докази може фігурувати збір картин, що належали спадкоємцю. В справі про відшкодування шкоди, заподіяної умисним пошкодженням майна, речовими доказами можуть бути побутові предмети, пошкоджені відповідачем (пальто, телевізор, осколки фарфорового посуду і ін.). По справі про стягнення боргу речовим доказом є, наприклад, розписка із слідами виправлень. Як речові докази можуть фігурувати також фотографії, зліпки, відтиснення[13]. Так, наприклад, по справі про розподіл будинку як речові докази використовувалися фотографії будинку до перебудови. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи (ч.2 ст.65 ЦПК України).

З наведених прикладів ми бачимо, що речові докази достатньо різноманітні. Це може бути спірна річ по віндикаційному позову, предмет договору побутового підряду, підроблений документ, пошкоджене майно. Будь-який предмет, якщо тільки залишені на ньому сліди, його зовнішній вигляд, а в деяких випадках сам факт знаходження предмету у визначеному місці здатні підтвердити обставини, що мають значення для справи, може зіграти роль речового доказу.

Речові докази подаються в суд сторонами й іншими особами, що беруть участь в справі, а також можуть бути витребувані судом за своєю ініціативою. Якщо речові докази знаходяться у інших осіб, ці особи зобов”язані передати їх в суд по його вимозі. Речові докази зберігаються в справі або по особливому опису здаються в камеру речових доказів суду. Якщо як речові докази фігурують продукти або інші речі, що піддаються швидкому псуванню, суд зобов”язаний негайно їх оглянути, після чого вони повертаються тим особам, від яких були одержані, або передаються організаціям, які можуть використовувати їх за призначенням[14]. В останньому випадку власнику речей згодом повинні бути повернені предмети того ж роду і якості або їх вартість за державними цінами на момент повернення. Після вступу в силу рішення суду речові докази повертаються особам, від яких були одержані, або передаються особам, за якими суд визнав право на ці речі.

2.5. Висновки експертів

В процесі дослідження доказів і встановлення обставин, які мають значення для справи, суд може зіштовхнутися з необхідністю отримання відомостей про факти і обставини від кваліфікованих фахівців. Встановлення відсотка втрати працездатності, ступеня зношення пошкодженої автомашини, наявності плагіату в музичному творі або підробки в представлених документах тощо можуть бути найбільш достовірно здійснені експертом, фахівцем в тій галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла, знання якої необхідне в даній конкретній справі.

Експерт є суб”єктом цивільного процесуального правовідношення і відповідно до закону має певні процесуальні права і несе процесуальні обов”язки.Висновок експерта – один з видів засобів доказування. Експертиза - процес експертного дослідження експертами поданих на вимогу суду певних об”єктів[15]. В історії цивільного процесу, а також в різних діючих процесуальних системах висновку експерта надавалося різне значення. В дореволюційній Росії експертиза розглядалася як спосіб перевірки доказів, а роль експерта зводилася деякими ученими до ролі „збільшувального скла в руках судді”. В англосаксонських країнах експерти розглядаються як свідки особливого роду. Вони, як правило, залучаються до справи самими сторонами[16]. У Франції експертиза є самостійним видом засобів доказування, причому вибір експертів наданий суду. В нашому цивільному процесі висновок експерта має значення самостійного виду засобів доказування. Висновок експерта важливий для суду перш за все як джерело, що містить аналіз і оцінку фахівцем фактів і обставин, що мають значення для справи. Проведення експертизи, звичайно, пов”язано з перевіркою доказів. Проте експерт не тільки перевіряє факти і докази, але і дає їм оцінку, повідомляє суду наукові, технічні або інші спеціальні відомості про відповідні обставини, розширюючи тим самим предмет судового пізнання.

Залежно від об”єкту, що підлягає дослідженню, і змісту питань, для вирішення яких необхідні спеціальні пізнання, в цивільному процесі застосовується декілька видів експертиз: медична, психіатрична, хімічна, технічна, криміналістична, бухгалтерська, почеркознавча та ін.

Суб”єктом експертизи є призначений судом експерт, тобто особа, що володіє спеціальними знаннями в галузі науки, техніки, мистецтва. Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України "Про судову експертизу”, і внесена до державного реєстру атестованих судових експертів (ч.2. ст. 53 ЦПК України).

У разі потреби, коли належне з”ясуванню питання відноситься до декількох областей знань, може бути призначено декількох експертів і проведена комплексна експертиза. При призначенні декількох експертів вони мають право радитися між собою і надавати один висновок. Для впорядкування і належного науково-технічного оснащення експертиз, що проводяться, в країні створені спецільні експертні установи. Також може бути призначена комісійна експертиза, яка проводиться не менш як двома експертами одного напряму знань.

Об'єкт експертизи – це перелік питань, по яких потрібен висновок. Ці питання формулюються судом з урахуванням думки осіб, що беруть участь в справі. Суд може поставити перед експертом будь-які питання: оцінки фактичних обставин справи, причин їх походження, наявності або відсутності зв”язків між фактами, наукових даних в певній галузі знань і т.д.[17] У визначенні суду про призначення експертизи питання повинні бути сформульовані чітко і не торкатися правової оцінки обставин справи. Неправильним є таке питання: „Чи є громадянин Н. недієздатним?”

Питання про недієздатність може вирішити тільки суд, а перед експертом повинен бути поставлено питання: „Чи може пан Н. розуміти значення своїх дій або керувати ними?”

Предметом експертного дослідження є речі, на яких залишилися сліди, зразки товару, стан здоров”я особи, історія його хвороби тощо.[18]

Експерт володіє широкими процесуальними правами: він може знайомитися зі всіма матеріалами справи, просити суд про надання додаткових матеріалів. В судовому засіданні експерт має право задавати питання особам, що беруть участь в справі, і свідкам. Експерт має право відмовитися від дачі висновку, якщо надані йому для дослідження матеріали виявляться недостатніми або він зіткнеться з питанням, по якому не володіє необхідними спеціальними знаннями. Експерт має право на винагороду за свою працю.

Експерт зобов”язаний з”явитися по виклику суду, провести дослідження і дати об”єктивний і обгрунтований висновок з поставлених питань. За відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов”язків або за надання завідомо неправдивого висновку експерт несе відповідальність, встановлену законом (ч.13. ст.53 ЦПК Укараїни).