39. Види проваджень цивільного судочинства.

Цивільне судочинство (цивільний процес) – це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок провадження в цивільних справах, який визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав та обов'язків і цивільних процесуальних дій, якими вони реалізуються їх суб'єктами — судом і учасниками процесу.    Відповідно до ст. 1 ЦПК завданням цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.    Законодавство про цивільне судочинство встановлює єдиний порядок розгляду цивільних справ, об'єднаних за матеріальними ознаками в три види проваджень (ч. 3 ст. 15 ЦПК):    - позовне провадження;    - наказне провадження;    - окреме провадження.    Справи позовного провадження характеризуються наявністю двох сторін з протилежними інтересами і спірністю їх майнових та особистих немайнових правовідносин, які передаються на розгляд суду.    Справи окремого провадження спрямовуються на встановлення певних обставин, наявності юридичних фактів або юридичного статусу громадян, необхідних для реалізації суб'єктивних прав.    Справи наказного провадження полягають у спрощеній процедурі розгляду ряду матеріально-правових вимог, які характеризуються явною очевидністю.

40. Наказне провадження.

Наказне провадження - один із видів проваджень цивіль­ного судочинства, у якому без розгляду справи по суті на підставі безспірних вимог та доказів, поданих заявником, ви­дається судовий наказ, згідно з яким з боржника стягуються грошові кошти, витребовується майно.

Характерні ознаки наказного провадження:

1)           об'єктом судового захисту є безспірне право та інтерес кредитора;

2)           відсутність спору про право;

3)           спеціальні суб'єкти:

-               заявник (стягувач) - особа, якій належить право вимоги та яка звертається до суду за видачею судового наказу;

-               заінтересована особа (боржник) - особа, з якої стягувач просить здійснити стягнення;

4)           особливою формою судового рішення є судовий наказ, який видається на чітко визначених законом підставах і є ви­конавчим документом;

5)           спрощене, оскільки має місце «урізана» цивільна проце­суальна форма:

-               на нього не поширюються принципи гласності, усності, безпосередності, змагальності;

-               не може бути пред'явлено зустрічний позов;

-               урізана модель стадійності цивільного процесу - немає попе­реднього судового засідання, судового розгляду справи по суті;

-               сторони не повідомляються про видачу судового наказу;

-               судовий наказ видається за відсутності сторін;

6)           документарне - видача судового наказу здійснюється лише на підставі безспірних письмових доказів, поданих заяв­ником;

7)           скорочені строки видачі судового наказу;

8)           судовий наказ скасовується тим самим судом, який його

видав без судового розгляду та виклику сторін;

9)           суд не може відмовити у видачі судового наказу при прийнятті заяви про таку видачу;

10)        судовий наказ не оскаржується у апеляційній та ка­саційній інстанціях;

Н)        у апеляційній інстанції може бути оскаржена лише відмова у прийнятті заяви про видачу судового наказу або ска­сування судового наказу (п.1 ч.1 ст. 293 ЦПК);

12) судовий наказ може бути переглянуто у зв'язку з ново­виявленими обставинами (ч. 1 ст. 361 ЦПК).

2. Процесуальний порядок видачі судового наказу

2.1.Підсудність

Заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, передбачени­ми у ст. 109 ЦПК.

Якщо боржником є фізична особа, то така заява пред'яв­ляється до суду за місцем її проживання.

Якщо місце проживання боржника невідоме, то заява про видачу судового наказу згідно з ч. 9 ст. 110 ЦПК пред'являєть­ся за місцезнаходженням майна боржника чи місцем його пе­ребування або за останнім відомим місцем проживання борж­ника чи постійного його заняття (роботи).

Заява про видачу судового наказу, де боржником є фізична особа, яка не має в Україні місця проживання, може пред'яв­лятися за місцезнаходженням його майна або за останнім ві­домим місцем його проживання чи перебування в Україні. При цьому місцезнаходження майна та останнє відоме місце проживання чи перебування відповідача мають бути в кожно­му випадку достовірно встановлені, про що заявник повинен подати суду докази.

Заява про видачу судового наказу може в інтересах особи - заявника (стягувача) подаватися до суду його представником у тому разі, коли сам заявник та боржник проживають за межа­ми України (ч. 1 ст. 11 ЦПК). Для того, щоб визначитись, до якого суду України подавати таку заяву, представникові слід звернутись із клопотанням до Верховного Суду України, при визначенні такої підсудності останній постановлює ухвалу.

Застосування правил територіальної підсудності при по­данні заяви про видачу судового наказу залежить від вимоги, на підставі якої видаватиметься судовий наказ. Так, наприк­лад, коли йдеться про вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати, то у цьому випадку за аналогією може застосовуватись ч. 1 ст. 110 ЦПК, де має місце альтернативна підсудність, а саме - позови, що виникають з трудових правовідносин можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача. Тобто заява про вида­чу судового наказу на зазначену вимогу може бути подана до суду першої інстанції як за місцем проживання стягувача, так і за місцем проживання боржника. Аналогічно може подава­тися заява про видачу судового наказу на підставі аліментного договору, посвідченого нотаріально.

При поданні заяви про видачу судового наказу можливе зас­тосування договірної підсудності (ст. 112 ЦПК) чи підсудності кількох вимог, пов'язаних між собою (ст. 113 ЦПК). Наприк­лад, заява про видачу судового наказу пред'являється до двох боржників, які проживають у різних місцях, заява може пода­ватися за місцем проживання або місцезнаходженням одного із боржників за вибором стягувача. Якщо заява ґрунтується на вимозі, пов'язаній з правочином щодо нерухомого майна, може мати місце застосування виключної підсудності (ст. 114 ЦПК).

Якщо боржником є юридична особа, то заява про видачу су­дового наказу подається до суду за її місцезнаходженням.

2.2.Форма та зміст заяви про видачу судового наказу

Для видачі судового наказу до суду подається заява, форму і зміст якої передбачено ст.98 ЦПК. Така заява подається у письмовій формі. У ній повинно бути зазначено:

1)           найменування суду, в який подається заява;

2)           ім'я (найменування) заявника та боржника, а також ім'я (найменування) представника заявника, якщо заява подаєть­ся представником, їхнє місце проживання або місцезнаход­ження;

вимоги заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються;

3)           вартість майна у разі його витребування;

4)           перелік документів, що додаються до заяви.

Заява про видачу судового наказу підписується заявником. Якщо вона подається через представника, то останній повинен її підписати. Крім того, заява подається з її копіями та ко­піями доданих до неї документів відповідно до кількості борж­ників.

До заяви, яка подається представником заявника, має бути додано документ, що підтверджує його повноваження. Таким документом може бути довіреність або договір доручення. Як­що заяву про видачу судового наказу подає адвокат, то на стве­рдження своїх повноважень він може подати ордер, виданий відповідним адвокатським об'єднанням (ч. 4 ст. 42 ЦПК).

Заява повинна бути оплачена судовим збором у розмірі п'ятдесяти відсотків ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення в суд з позовом у порядку позовного про­вадження. Додатком до заяви повинні бути документи, які підтверджують сплату судового збору.

При прийнятті заяви суддя перевіряє:

-               чи відповідає заява вимогам, передбаченим ст. 98 ЦПК, щодо її змісту та форми;

-               зміст вимоги (ст. 96 ЦПК), на підставі якої має бути вида­но судовий наказ;

-               чи не вбачається із заяви та поданих документів спір про право.

Якщо заява оформлена з порушенням ст. 98 ЦПК, то до неї застосовуються положення ст. 121 ЦПК, тобто заява залиша­ється без руху та заявнику надається строк для усунення недо­ліків. У разі неусунення недоліків заява повертається стягувачеві. Повернення заяви у порядку ст. 121 ЦПК не є перешко­дою для повторного звернення з такою самою заявою після усунення її недоліків (ч. 1 ст. 101 ЦПК). Крім цієї підстави по­вернення заяви про видачу судового наказу на наказне провад­ження, поширюються підстави, передбачені у ч. 3 ст 121 ЦПК.

Судовий наказ може бути видано лише на підставі вимог, які передбачені ЦПК та іншим законом.

2.3.Вимоги, за якими може бути видано судовий наказ.

Повернення заяви про видачу судового наказу

Судовий наказ може бути видано, якщо:

заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині, вчине­ному у

1)           письмовій формі;

2)           заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не вип­лаченої працівникові суми заробітної плати;

3)           заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних за­собів боржника.

Судовий наказ може бути видано і в інших випадках, вста­новлених законом.

Отже, перелік вимог, передбачений ч. 1 ст. 96 ЦПК, не є ви­черпним. Тому при видачі судового наказу можливе застосу­вання аналогії закону. Вимоги, передбачені у Переліку доку­ментів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженому Кабінетом Міністрів України 29 червня 1999 р., можуть за аналогією застосовуватися для видачі су­дового наказу. Для підтвердження своєї думки доцільно звер­нутися до ЦПК Росії (ст. 122 ЦПК РФ). Цією статтею ЦПК РФ передбачаються вимоги, на підставі яких видаються судові на­кази:

-               вимоги ґрунтуються на нотаріально посвідченому право­чині;

-               вимоги ґрунтуються на правочині, вчиненому у письмовій формі;

-               вимога ґрунтується на вчиненому нотаріусом протесті векселя в неплатежі, неакцепті, недатуванні акцепти;

-               заявлено вимогу про стягнення аліментів на неповноліт­ніх дітей, яка не пов'язана з встановленням батьківства, оспо­рюванням батьківства (материнства) чи необхідністю притяг­нення інших заінтересованих осіб;

-               заявлено вимогу про стягнення з громадян недоїмки за по­датками, зборами чи іншими обов'язковими платежами;

-               заявлено органом внутрішніх справ, відділом судових приставів (в Україні - державних виконавців. - С.Ф.), вимогу про стягнення витрат, пов'язаних з розшуком відповідача, чи боржника і його майна, чи дитини, відібраної у боржника за рішенням суду, а також витрат, пов'язаних зі збереженням арештованого майна, вилученого у боржника, і зберіганням майна боржника, виселеного з приміщення, яке він займав.

Отже, ЦПК РФ передбачає додаткові підстави для видачі судового наказу, які не передбачено ЦПК України.

При визначенні характеру вимоги, на підставі якої ви­дається судовий наказ, необхідно встановлювати можливість підтвердження стягувачем заявленої вимоги безспірними до­казами, оскільки заявник на підставі безспірних письмових доказів зобов'язаний довести суду наявність підстав для вида­чі судового наказу. Тобто у заяві про видачу судового наказу мають бути зазначені вимоги заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються (п. З ст. 98 ЦПК), та документи, що дода­ються до заяви (п. 5 ст. 98 ЦПК). Саме такі документи й по­трібно розцінювати як письмові докази, які повинні бути без­спірними, наприклад нотаріально посвідчений договір пози­ки.

2.4.Підстави для відмови у прийнятті заяви про видачу су­дового наказу

Суддя відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового на­казу, якщо:

1)           заявлено вимогу, не передбачену ст. 96 ЦПК;

2)           із заяви і поданих документів вбачається спір про право.

Є думка російських науковців про те, що судовий наказ не

видається, якщо:

-               боржник не згоден із заявленою вимогою;

-               якщо встановлено наявність спору про право, який не­можливо вирішити на підставі поданих документів.

Але з цією позицією погодитись важко, оскільки під час ви­рішення одноособово суддею питання про видачу судового на­казу виникнення спору про право не пов'язується із залишен­ням заяви без розгляду або закриттям провадження. Зі ст. 98 ЦПК можна встановити, що у наказному провадженні перед­бачається доведення стягувачем або його представником без­спірних вимог, оскільки йому потрібно ці вимоги обґрунтову­вати (п. 3) та при цьому посилатись на відповідний закон. Вод­ночас для боржника законом не вимагається обґрунтовувати заяву про скасування судового наказу та подавати докази на підтвердження своїх заперечень. Незалежно від наявності сумнівів у боржника у достовірності поданих стягувачем до­казів, якщо суд прийняв заяву про видачу судового наказу, він має бути виданим. Саме у цьому й виявляється спроще­ність даного провадження.

Крім того, наявність обґрунтованих на підставі закону за­перечень або існування конкретних доказів - це дійсне свід­чення виникнення спору про право, а тому така вимога при на­явності заперечень з боку боржника має розглядатись у за­гальному позовному провадженні, а не в спрощеному наказно­му.

Тому можна погодитися з позицією В.М. Аргунова, який вважає, що спір неможливо вирішити в наказному провад­женні в разі:

-               коли документів недостатньо;

-               коли існує дефект форми документів.

Щодо дефекту форми документів, то письмові докази по­винні бути безспірними та не мати неясностей, незастережених виправлень, тобто не викликати сумнівів у їх достовірно­сті.

У статті 100 ЦПК перелік підстав для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу не є вичерпним⁴. У цій нормі передбачено лише спеціальні підстави для такої відмови. Що­до загальних, то на наказне провадження за аналогією поши­рюються підстави відмови у відкритті провадження у справі, передбачені ст. 122 ЦПК.

У разі відмови у прийнятті заяви про видачу судового нака­зу з підстав, передбачених у ст. 100 ЦПК, суд постановлює ух­валу, яка за п. 1 ч. 1 ст. 293 ЦПК підлягає апеляційному ос­карженню.

3. Порядок розгляду заяви про видачу судового наказу

 

Після прийняття заяви стягувана про видачу судового на­казу суд у триденний строк повинен видати судовий наказ на підставі заявлених вимог.

Видача судового наказу проводиться без судового засідання і виклику стягувана та боржника та заслуховування їх пояс­нень, тобто у спрощеному порядку. Дослідження та оцінка до­казів у цьому виді провадження здійснюється суддею одноосо­бово та «формально», оскільки стягувачем подається лише безспірний документ, який свідчить, що боржником не вико­нано умови договору, а саме - його обов'язки. Наприклад, но­таріусом було посвідчено договір купівлі-продажу квартири, однією із умов якого передбачалося, що продавець зобов'яза­ний виселитись з проданої ним квартири у місячний строк та точно зазначалась дата виселення. Продавець у передбачений в договорі строк не виселився. Тому покупець має право звер­нутися до суду про видачу судового наказу, а на підтверджен­ня своєї вимоги він повинен подати суду нотаріально посвідче­ний договір купівлі-продажу квартири.

У наказному провадженні не розглядаються обставини, пов'язані з встановленням права (наприклад, права позико­давця і позичальника визначено договором позики), а вони стосуються лише обов'язків боржника (позичальник не повер­нув у передбачені договором строки позику - ст. 1049 ЦК), а тому докази повинні бути спрямовані на безспірне підтверд­ження розміру боргових зобов'язань (статті 1046, 1048, 1049, 1050 ЦК) та строків виконання зобов'язання.

Докази у наказному провадженні повинні подаватися за­явником відразу при зверненні до суду, оскільки у наказно­му провадженні відсутня стадія підготовки, на якій вони мо­жуть бути витребувані. Неподання доказу разом із заявою про видачу судового наказу розцінюватиметься як недолік заяви.

Особливості процесу доведення заявником своїх вимог у на­казному провадженні:

-               докази мають підтверджувати не тільки факт настання права вимоги стягувача, але і розмір обов'язків боржника;

-               відсутність їх публічного дослідження і аналізу;

-               докази, що подаються заявником, повинні бути безспірними, оскільки тільки такі докази можуть свідчити про безспірність стягнення та відсутність потреби в їх дослідженні;

-               докази мають бути лише письмові, що випливає з п. 5 ст. 98 ЦПК, за яким необхідно зазначати перелік документів, які додаються до заяви;

-               процес доказування для стягувача закінчується з прий­няттям заяви про видачу судового наказу.

4. Судовий наказ, його зміст, законна сила. Скасування судового наказу

Судовий наказ є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги (ст. 95 ЦПК). Він є різновидом судового рішення та підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання су­дових рішень у порядку, встановленому законом.

Судовий наказ слід також розцінювати як виконавчий до­кумент, оскільки за ч. 2 ст. 103 ЦПК він повинен відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження». Так, у ст. 19 Закону «Про виконавче провадження» судовий наказ віднесено до ви­конавчих документів.

Особливість судового наказу полягає у його подвійності: з одного боку, він є судовим рішенням, а з іншого - виконавчим документом. Така подвійна його природа є винятком із загаль­ного правила та зумовлена необхідністю захисту безспірних прав стягувача у спрощеному порядку на підставі безспірних доказів. Відповідно до принципу рівності сторін боржнику та­кож законом гарантується захист його прав шляхом спроще­ної процедури скасування судового наказу.

Судовий наказ має меншу юридичну силу ніж судове рішення, оскільки при його видачі наявна «урізана» модель цивільної процесуальної форми, він може бути скасованим тим самим судом, що його постановив (ст. 106 ЦПК), він не ос­каржується у апеляційній та касаційній інстанціях.

Зміст судового наказу та його законна сила

У судовому наказі зазначається:

1)           дата видачі наказу;

2)           найменування суду, прізвище та ініціали судді, який ви­дав судовий наказ;

3)           ім'я (найменування) стягувача і боржника, їх місце про­живання або місцезнаходження;

4)           посилання на закон, на підставі якого підлягають задово­ленню заявлені вимоги;

5)           сума грошових коштів, які підлягають стягненню, а та­кож розрахунковий рахунок боржника (юридичної особи) в установі банку, з якого повинні бути стягнуті грошові кошти, якщо такий повідомлений заявником, яке майно присуджено та його вартість;

6)           сума судових витрат, що сплачена заявником і підлягає стягненню на його користь з боржника.

Із змісту судового наказу вбачається, що він, на відміну від судового рішення, не має усіх складових мотивувальної части­ни, яка характерна для судового рішення (п. 3 ч. 1 ст. 215 ЦПК), тобто у ньому судом не аналізуються факти, якими об­ґрунтовується вимога, докази-документи, подані на підтверд­ження обставин, якими обґрунтовуються вимоги заявника, а лише має місце посилання на закон, на підставі якого підляга­ють задоволенню заявлені вимоги (п. 4).

Оскільки судовий наказ повинен відповідати вимогам, які пред'являються до виконавчих документів, то, крім поло­жень, передбачених у ст. 103 ЦПК, він може мати свої особли­вості. Наприклад, коли йдеться про видачу судового наказу на підставі нотаріально посвідченого аліментного договору про стягнення з боржника аліментів, то потрібно мати на увазі, що аліменти - це періодичні платежі, що стягуються до повноліт­тя дитини або до 21 року, якщо дитина навчається. Тому у су­довому наказі має зазначатися: дата та місце народження боржника, місце його роботи, оскільки такі дані можуть пот­ребуватися у разі оголошення розшуку боржника. Також ма­ють бути зазначені ім'я та дата народження кожної дитини, розмір аліментів, які стягуються на утримання дітей, та тер­мін, до якого ці аліменти повинні стягуватися. Щодо п. 5 ч. 1 ст. 105 ЦПК, де йдеться про видачу судового наказу на підставі вимоги про стягнення з боржника грошових коштів, то треба зазначати їх суму, яка підлягає стягненню, розрахункові ра­хунки боржника - юридичної особи. Але якщо, наприклад, йдеться про повернення суми позики за договором, то, крім суми позики, договором може передбачатись сплата процентів за ст. 1048 ЦК, а за ст. 1050 ЦК - сплата неустойки позичальником за порушення умов договору. Тому якщо такі положення мають місце у договорі, то вони повинні бути включені до судового наказу.

Судовий наказ складається і підписується суддею у двох примірниках. Після видачі судового наказу суд невідкладно надсилає його копію боржникові рекомендованим листом із повідомленням. Одночасно з копією судового наказу боржникові надсилається копія заяви стягувача з копіями доданих до неї документів та роз'яснюється його право в разі заперечення проти вимог стягувача протягом десяти днів з дня отримання судового наказу подати заяву про його скасування. Зміст і форму такої заяви у ЦПК не передбачено.

У заяві слід зазначити: найменування суду, до якого подається заява, ім'я (найменування) особи-боржника, яка подає таку заяву, її місце проживання або місцезнаходження, ім'я (найменування) стягувача, місце його проживання, дату видачі судового наказу, який підлягає скасуванню, заперечення проти вимог стягувача (ч. 2 ст. 104 ЦПК), на підтвердження яких повинні подаватися безспірні докази (аналогія з п. 2 ст. 100 ЦПК, хоча така вимога не є обов'язковою), клопотання про скасування судового наказу, підпис боржника та дату подання заяви. Якщо така заява подається представником, він повинен її підписати та додати до неї документ, який стверджує його повноваження.

У разі ненадходження заяви від боржника протягом трьох днів після закінчення строку на її подання та за наявності даних про отримання боржником копії наказу останній набирає законної сили.

Один примірник залишається у справі, а другий скріплюється печаткою суду і після набрання ним законної сили видається стягувану для пред'явленняя останнім до виконання.

Скасування судового наказу

Скасування судового наказу як одного із видів судового рішення тим судом, який його видав, є винятком із загального правила, оскільки згідно з ч. 2 ст. 218 ЦПК після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення.

Цей виняток зумовлений природою на­казного провадження, його спрощеним порядком, та тим, що судовий наказ є «половинчастим» рішенням, оскільки він та­кож є і виконавчим документом.

Заява боржника про скасування судового наказу, яка пода­на в строк, встановлений ст. 105 ЦПК, розглядається судом протягом п'яти днів з дня її надходження без судового розгля­ду і виклику сторін. Якщо заяву боржника про скасування су­дового наказу подано після закінчення строку, встановленого ч.2 ст. 104 ЦПК, вона залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку подання цієї заяви.

Про скасування судового наказу суд постановлює ухвалу, у якій роз'яснює, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті в позовному провадженні з додержанням загаль­них правил щодо пред'явлення позову.

При скасуванні судового наказу копії ухвал надсилаються стягувачеві та боржникові не пізніше трьох днів після її поста­новления для інформації та подальшого вирішення стягува­чем питання про можливість звернення до суду за вирішенням спору про право.

Не можна погодитися з вченими, які вважають, якщо боржник не подасть суду жодних доказів того, що вимоги стя­гувача до нього мають спірний характер, суд повинен відмови­ти у скасуванні судового наказу, про що постановити ухвалу, яка оскаржується у апеляційному порядку (п. 1 ч. 1 ст. 293 ЦПК). На нашу думку, суд не може відмовити у скасуванні судового наказу, він його у будь-якому разі має скасувати, ос­кільки у наказному провадженні суд не наділений правом роз­глядати по суті заперечення боржника проти видачі судового наказу та оцінювати подані ним докази, оскільки у наказному провадженні відсутня стадія судового розгляду, тут має відмінний від скасування судового рішення спрощений поря­док скасування судового наказу. Крім того, у п. 1 ч. 1 ст. 293 ЦПК йдеться не про оскарження у апеляційному порядку ух­вали про відмову у скасуванні судового наказу, а про ухвалу у відмові прийняття заяви про видачу судового наказу чи у відмові прийняття заяви про скасування судового наказу.