37. Цивільна юрисдикція.

Зміст та спрямованість діяльності судової влади визначаються головним обов'язком правової держави, який полягає в утвердженні та забезпеченні прав і свобод людини (ст. З Конституції).

Захист суб'єктивних громадських прав та охоронюваних інтересів здійснюється в передбаченому законом порядку, тобто шляхом застосування належної форми, засобів та способів захисту. Під формою захисту слід розуміти комплекс внутрішніх узгоджувальних організаційних заходів із захисту суб'єктивних прав та охоронюваних інтересів1. У правовій літературі виділяють 2 основні форми захисту — юрисдикційну та неюрисдикційну.

Юрисдикцій на форма захисту — це діяльність уповноважених державою органів із захисту порушених або оспорюваних суб'єктивних прав. її суть полягає в тому, що особа, права та законні інтереси якої порушені неправомірними діями, звертається за захистом до державних чи інших органів (суду, третейського суду, вищестоячої інстанції), які уповноважені вживати необхідних заходів для відновлення порушеного права та покарання правопорушника. Одночасно слід пам'ятати, що ідея гарантованого здійснення прав, можливість їхнього відновлення саме за допомогою судового захисту додає праву судового захисту пріоритету порівняно з іншими формами захисту, які були розвинуті і закріплені в ЦК (ст.ст. 15, 16), інших законах України.

За загальною теорією права під юрисдикцією розуміється передбачена законом прерогатива державного органу (посадової особи) шляхом вирішення конкретних справ давати оцінку вчинків учасників цих справ і застосовувати заходи державного примусу2. В межах юрисдикційної форми захисту в свою чергу виокремлюють загальний та спеціальний порядок захисту порушених прав. За загальним правилом захист цивільних прав та охоронюваних законом інтересів здійснюється у судовому порядку. Відповідно до ст. З Закону "Про судоустрій і статус суддів" судову систему України складають суди загальної юрисдикції та суд конституційної юрисдикції. Захист цивільних прав та охоронюваних інтересів здійснюється у судовому порядку судами загальної юрисдикції, які в свою чергу спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (ст. 18 Закону "Про судоустрій і статус суддів").

Засобом судового захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів є позов, тобто звернена до суду вимога про відправлення правосуддя, з одного боку, та звернена до відповідача матеріально-правова вимога про виконання покладеного на нього зобов'язання або визнання наявності чи відсутності правовідносин - з іншого. Судовий порядок захисту застосовується майже в усіх випадках, крім тих, які зазначені у законі.

Спеціальним порядком захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів слід визнати адміністративний, який можуть здійснювати Президент України, органи державної влади, органи державної влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування.

Неюрисдикційна форма захисту охоплює дію осіб із захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів, які здійснюються самостійно, без звернення за допомогою до державних або інших компетентних органів, зокрема дії особи із самозахисту (ст. 20 ЦК), у стані необхідної оборони (ст. 1169 ЦК) та крайньої необхідності (ст. 1171 ЦК).

В межах визначення питань цивільної юрисдикції та підсудності розглянемо юрисдикційну форму захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів осіб. Конституція містить основні положення щодо визначення сфери судової влади та гарантує кожному судовий захист його прав і свобод, активна діяльність Конституційного Суду України, який усуває з законодавства норми, що суперечать цьому принципу, закріпила визначені Основним законом тенденції із надання судового захисту усім без винятку правам (ст.ст. 8, 29, 30—34, 55, 124 Конституції).

Відповідно до ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Ця конституційна норма отримала своє розкриття та тлумачення в декількох рішеннях Конституційного суду України.

Так, в Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 р. № 9-зп у справі за зверненнями жителів міста Жовті Води Конституційний Суд роз'яснив, що ч. 2 ст. 124 Конституції необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. В п. З Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002 у справі про досудове врегулювання спорів наголошувалось, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції треба розглядати у системному зв'язку з іншими положеннями Конституції, які передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (ч. 5 ст. 55 Конституції). Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист.

Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Згідно з п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку. Статтею 55 Конституції кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує1.

Судова юрисдикція характеризується структурно-функціональним характером судової влади і диференціює компетенцію її органів у межах їх діяльності та існуючої судової системи. Структурний характер судової влади проводиться за поділом на інстанції — першу, апеляційну та касаційну інстанції. Функціональний характер судової влади характеризується її побудовою за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності (ст. 17 Закону "Про судоустрій і статус суддів").