Вступ
Немовля вступає у великий світ як біологічний організм і його основною турботою в цей момент є власний фізичний комфорт. Через деякий час дитина стає людською істотою з комплексом установок і цінностей, з симпатіями і антипатіями, цілями і намірами, шаблонами поведінки і відповідальністю, а також з неповторно індивідуальним баченням світу. Людина досягає цього стану за допомогою процесу, який ми називаємо соціалізацією. У ході якого індивід перетворюється на людську особистість.
На самому початку життєвого шляху людина не має свого власного «Я». Вона просто продовжує життя ембріона, як частини материнського тіла. Навіть розрізнення фізичних меж власного тіла від решти всього світу є результатом досить тривалого, послідовного вивчення дитиною навколишнього середовища і подальшого відкриття того, що шум і рух навколо його ліжечка належать іншому світу, а не є частиною його власного тіла, як, наприклад, пальці або руки.
Відокремлення особистості спочатку від фізичного світу, а потім від соціального - досить складний процес, який триває все життя. Дитина вчиться встановлювати відмінності між іншими людьми по іменах. Він усвідомлює, що чоловік - це тато, жінка - це мама. У віці близько півтора років дитина починає використовувати поняття «Я», усвідомлюючи при цьому, що він стає окремим людською істотою. Продовжуючи накопичувати соціальний досвід, дитина формує образи різних особистостей і в тому числі образ власного «Я». Все подальше формування людини як особистості - це побудова власного «Я» на основі постійного зіставлення себе з іншими особистостями. Таким чином, здійснюється поступове створення особистості з унікальними внутрішніми якостями і одночасно з сприйнятими загальними для її соціального оточення якостями, які осягаються через групове спілкування, груповий досвід.
У своїй книзі «Серце віддаю дітям» В. О. Сухомлинський пише: «Виключно важливу роль у формуванні людської особистості відіграють роки дитинства, дошкільний і молодший шкільний вік» [8, с. 25]. Але на сучасному етапі розвитку суспільства у більшості дітей немає щасливого дитинства, що дає помітний відбиток на подальше формування особистості. Про це свідчить і актуальність висвітлюваної теми.
Метою реферату є вивчення впливу сім’ї як провідного компонента системи соціалізації особистості.
Для реалізації поставленої мети необхідно виконати такі завдання:
Проаналізувати літературу із запропонованої теми.
Вивчити основні аспекти сім’ї.
Розглянути проблеми та розвиток сучасного стану становлення сім’.ї
Поняття сім’ї
Сім’я – це соціальна група, яка складається із чоловіка та жінки, котрі перебувають у шлюбі, їх дітей та інших осіб, поєднаних родинними зв’язкими з подружжям, кровних родичів і здійснює і здійснює свою життєдіяльність на основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності, виховання дітей [1, с. 181].
Сім'я є складне соціальне утворення й тому багатозначне: з одного боку, поняття соціального інституту розкриває значення сім'ї у широкій соціальній перспективі у взаємозв'язку з іншими суспільними інститути і з соціальними процесами зміни, розвитку, модернізації; з іншого боку, розуміння сім'ї як малої соціальної групи сфокусовано на закономірності становлення, функціонування та розпаду сім'ї як автономної цілісності.
Розмежування особливостей сім'ї як інституту та як групи дозволяє розглядати здійснення посередницької ролі, як кажуть, на макро - і мікрорівнях аналізу.
Під час вивчення сім'ї як соціально-психологічної групи взаємозв'язок особи й суспільства розглядається лише на рівні первинних, міжособистісних відносин. Проведені у межах такого підходу емпіричні дослідження стосунків у сім'ї концентруються на взаємодію членів сім'ї у різних соціальних і сімейних ситуаціях, на організації сімейного життя і чинниках стійкості сім'ї як групи.
Найбільшою мірою розвитку цієї традиції сприяли погляди Еге Берджесса на сім'ю як "єдність взаємодіючих особистостей". Вивчення сім'ї як соціального інституту, у її розвитку показало від наголосом на еволюцію, походження сім'ї, крім інтересу у сфері функцій. Натомість, інституціонально-функціональний підхід, що досліджує чинники ефективного виконання сімейних функцій, неминуче перетинається з мікроаналізом сімейної життєдіяльності, що дозволяє бачити що з різноманіття результатів сімейної поведінки складаються зміни сім'ї.
У працях вітчизняної й зарубіжної соціології постійно чиняться спроби перекинути "місток" між макро – і мікросоціологією сім'ї, поєднати підходи до своєї сім'ї як до інституту як і до групи. Це не означає розчинення соціологічного підходу в психологічному: йдеться про створення наукових моделей, що дозволяють лише на рівні суспільства відстежити соціально значущі плоди індивідуальної і сімейної поведінки, з другого боку, лише на рівні родини й особи встановити соціальну детермінованість ціннісних орієнтації, установок, мотивів і безкомпромісність дій.
Серед соціологів, які намагалися поєднати "макроаналіз" і "мікроаналіз" сім'ї, треба назвати передусім Т.Парсонса і Ко. Девіса.
Стабільність сім'ї залежить й від зовнішніх, соціокультурних впливів, і внутрішніх взаємодій. Слід уникати однобічності кожного з цих двох підходів і еклектичної сполучуваності їх. Відповідно за Парсонсом сім'я не протистоїть суспільству, вона підсистема, забезпечує стабільність соціуму загалом завдяки встановленню "інструментальних" стосунки з іншими соціальними підсистемами і структурами, і навіть "експресивних" відносин всередині самої сім'ї, завдяки збереженню рівноваги в міжособистісної динаміки, збереженню інтегративних тенденцій.
На думку До. Дейвіса, причини слід шукати у зміні системи цінностей і соціальних норм шлюбу й сім'ї, а чи не в заміні жорсткого зовнішнього тиску, примусу до сімейного життя, внутрішніми силами збереження шлюбно-сімейної згуртованості – слід вбачати витоки сімейних змін[4, с. 25].
Отже, сім’я на сучасному розвитку суспільства знаходиться на хиткому порозі розвитку, адже змінюються цінності, немає чіткого визначення самого тлумачення поняття «сім’я» тощо.