2. Скопос і переклад

На цьому етапі потрібно підкреслити, що наступні міркування не лише вважаються діючими по відношенню до закінчених дій, таких як цілі тексти, але також мають якомога частіше застосовуватися до сегментів дій, частин текстів (щодо терміну «сегмент» (Stück) див. Vermeer 1970). Поняття скоп осу також можна вживати по відношенню до сегментів трансляту, якщо це вважається необхідним або бажаним. Це дозволяє нам констатувати, що дію, а звідси й текст, не обов’язково потрібно розглядати як неподільне ціле. (Субскопоси ми розглянемо нижче; див. також Reiss 1971 стосовно гібридних текстів).

Джерельний текст зазвичай створюється для якоїсь ситуації в джерельній культурі; через це він отримує статус «джерельного тексту», і через це ми говоримо про роль перекладача в процесі міжкультурної комунікації. Це справедливо і для джерельного тексту, який було створено конкретно з огляду на транскультурну комунікацію. У більшості випадків у автора оригіналу не вистачає необхідних знань про цільову культуру та її тексти. Якби в нього було необхідне знання, він би, звичайно, створив свій текст згідно умов цільової культури та цільовою мовою! Мова — частина культури.

Отже, не слід очікувати, що просте «транскодування» джерельного тексту, просте «переміщення» його в іншу мову приведе до виникнення корисного трансляту. (Такий погляд також підтримується результатами останніх досліджень у нейрофізіології — див., напр., Bergstrцm 1989). Як видно з його назви, джерельний текст орієнтований на джерельну культуру, і у будь-якому разі, пов'язаний із нею. У той час як цільовий текст, транслят, орієнтується на цільову культуру, і саме вона, і лише вона, визначає його адекватність. Звідси виходить, що джерельний і цільовий тексти можуть досить серйозно розходитися: не тільки у формулюванні та розповсюдженні змісту, але також у цілях, що ставляться перед кожним із них, і з огляду на те, як саме має розташовуватися цей зміст. (Звісно, можуть існувати й інші причини переробок, напр., у випадку, коли цільова культура зовсім іншим чином вербалізує те чи інше явище, як у жартах — див. Broerman 1984; до цього я звернусь трохи нижче).

Зрозуміло також, що у трансляту може бути та ж функція (скопос), що і в джерельного тексту. Але навіть у такому випадку перекладання все одно не буде простим «перекодуванням» (окрім ситуацій, коли такий вид перекладу обирається навмисно): згідно зі стандартною теорією перекладу, такого роду транслят, передусім, методологічно орієнтований на ситуацію (чи ситуації) в цільовій культурі. Транскодування, як процедура, що ретроспективно орієнтована на джерельний текст, а не перспективно — на текст цільовий, є діаметрально протилежною теорії перекладацької дії. (Однак цей погляд не виключає можливість того, що транскодування може бути припустимим скопосом перекладу, що перспективно орієнтований на цільову культуру: вирішальним критерієм завжди є скопос).

У тому розумінні, що перекладач вважає форму та функцію джерельного тексту адекватною як такою, з точки зору визначеного наперед скопосу в цільовій культурі, ми можемо говорити про ступінь «міжтекстової зв’язності» між цільовим і джерельним текстами. Отже, це поняття відноситься до відносин між транслятом і джерельним текстом, що визначаються в термінах скопосу. Наприклад, певний припустимий скопос може бути точною імітацією синтаксису джерельного тексту, хоча б з метою надання читачам цільової культури уявлення про цей синтаксис. Чи точна імітація структури джерельного тексту, у художньому перекладі, може вживатися для створення художнього тексту в цільовій культурі. Чому б ні? Головне, щоб людина знала, що саме вона робить, і розуміла наслідки своїх дій — наприклад, яке враження справить таким чином створений текст у цільовій культурі, і наскільки це враження відрізнятиметься від того, що його джерельний текст справив у джерельній культурі. <…>