Завдання до тексту

І. Дайте відповідь на питання:

1) Розкрийте значення терміна «полісистема» за словником. До якої сфери людської діяльності вона відноситься? Порівняйте словникове тлумачення зі значенням, наданим у статті.

2) В які роки І. Евен-Зогар «підхопив» ідеї російського формалізму?

3) Для чого І. Евен-Зогар увів термін «полісистема», чим його не задовольнила «система»?

4) Що таке «полісистема» за І. Евеном-Зогаром? А що таке «літературна полісистема»? Як вона розвивається?

5) За що «змагаються» різні літературні жанри?

6) Як І. Евен-Зогар розуміє поняття «жанр»? Порівняйте його визначення з визначенням за словником.

7) Поясніть такі поняття: «легітимний», «канонізований», «елітарний», «прескриптивний», «гетерогенний».

8) До чого тяжіють «низькі» літературні жанри: до центру чи периферії? Чому?

9) Яким питанням присвячена значна частина публікацій І. Евен-Зогара?

10) З якими нормами, зазвичай, узгоджуються перекладні тексти?

11) У яких ситуаціях перекладна література може займати більше-менш центральне положення?

12) Чим диктуються способи, в які відбувається переклад?

13) Як розглядають перекладні тексти у полісистемній теорії?

14) Назвіть три відкриття, зроблені завдяки дескриптивному підходу.

15) У яких країнах підхід до аналізу перекладів, що його запропонував І. Евен-Зогар, найбільш розповсюджений?

16) Який внесок у полісистемну теорію зробив Т. Германс?

17) Які теми та питання, останнім часом, розглядались у рамках полісистемної теорії?

ІІ. Підготуйте доповідь-презентацію з використанням слайдів (5-7 хвилин на доповідь):

1) Життєвий і науковий шлях І. Евена-Зогара (5-7 слайдів).

2) Основні погляди та дослідження представників російського формалізму:

а) Юрій Тинянов (5-7 слайдів);

б) Роман Якобсон (5-7 слайдів);

в) Борис Ейхенбаум (5-7 слайдів).

Ітамар Евен-Зогар

Місце перекладної літератури в літературній полісистемі

Пам’яті видатного перекладознавця та щирого друга Джеймса Голмса

І

Незважаючи на широке визнання істориків культури тієї визначної ролі, яку переклад відіграв та відіграє у становленні національних культур, ця галузь науки поки що досліджена відносно мало. Історики літератури, як правило, згадують про переклади лише тоді, коли уникнути згадки про них стає неможливо, наприклад, коли йдеться про Середні віки або Відродження. Звичайно, можна відшукати й поодинокі посилання на окремі художні переклади й у різні інші періоди, однак до послідовного викладення історії літератури вони включаються рідко. У результаті, отримати хоч якесь уявлення про призначення перекладної літератури в цілому чи про її місце в літературному процесі практично неможливо. Більш того, відсутнє всяке розуміння можливості існування перекладної літератури як конкретної літературної системи. Адже панівним є скоріше трактування «перекладу» чи просто «перекладених творів» як індивідуального явища. То чи існує якась підстава для відмінного припущення, тобто для розгляду перекладної літератури як системи? Чи існує такого ж роду культурна і вербальна мережа відносин між перекладними творами, що здаються довільно або випадково зібраними до однієї групи, на кшталт тієї мережі, наявність якої ми охоче приписуємо літературі оригінальній? І якого ж роду відносини можуть встановлюватися поміж перекладними творами, які представляються завершеними фактами, запозиченими з інших літератур, відокремленими від оригінальних контекстів й, отже, з точки зору боротьби між центром та периферією — нейтралізовані?

Моя ж аргументація полягає в тому, що перекладні твори є дійсно взаємопов’язаними, принаймні двома способами: (а) тим, як їх джерельні тексти відбираються цільовою літературою; та (б) тим, як вони переймають конкретні норми, ставлення та настанови — коротше кажучи, тим, як вони використовують репертуар літератури — що виникає внаслідок їх відносин з іншими внутрішніми системами. Причому вони не обмежуються лише рівнем мови, а проявляються також на усіх рівнях відбору. Отже, перекладна література може мати свій власний репертуар, який до певної міри може належати лише винятково їй.

Здається, що ці міркування роблять розгляд перекладної літератури не лише виправданим, але й нагальним. Бо я не бачу, яким чином наукові зусилля, що спрямовані на описання та пояснення механізму дії літературної полісистеми у синхронічному та діахронічному аспектах, здатні належно приносити успіх, якщо не визнати цього факту. Інакше кажучи, я сприймаю перекладну літературу не лише як невід’ємну систему в межах всякої літературної полісистеми, але й як найактивнішу в ній систему. Але яке місце належить їй в межах полісистемі, і яким чином це місце пов’язане з характером її повного репертуару? Було б спокусливо, виходячи з периферійного положення перекладної літератури у літературознавстві, дійти висновку, що вона посідає периферійне місце також і в літературній полісистемі, однак, жодним чином, це не так. Чи посідає перекладна література центральне становище чи периферійне, і чи пов’язане це становище з новаторським («первинним») та консервативним («вторинним») репертуаром, залежить від конкретного розкладу досліджуваної полісистеми.

ІІ

Сказати, що перекладна література може утримувати центральне місцеположення в літературній полісистемі, означає, що вона бере активну участь у формуванні центру полісистеми. За такого місця розташування вона взагалі є істотною частиною новаторських сил і, як така, певно, ототожнюється із тими значними подіями, що відбуваються в історії літератури. А це означає, що за таких обставин будь-якого чіткого розмежування між «оригінальними» та «перекладними» творами не існує, і, що часто саме чільні письменники (або представники авангарду, що ось-ось ними стануть) створюють найвизначніші та найпоцінованіші твори. Більш того, за такого стану, коли виникають нові літературні зразки, переклад, імовірно, стає одним із засобів виопрацювання нового репертуару. Завдяки іноземним творам до вітчизняної (сприймаючої) літератури запроваджуються такі ознаки, які до того в ній були відсутні (як принципи, так і складові). І вони, певно, включають не лише нові зразки дійсності, що мають прийти на зміну старим та усталеним, які більш не є результативними, але й також ціле коло інших ознак, таких як нова (поетична) мова або нові композиційні схеми та технічні прийоми. Зрозуміло, що самі принципи відбору творів до перекладу визначаються станом пануючої (внутрішньої) полісистеми: тексти обираються відповідно до їх сумісності з новими підходами та з очікувано новаторською роллю, яку вони могли б узяти на себе в межах цільової літератури.

Якими ж тоді є умови, що породжують становище такого роду? Мені здається, що можливо виокремити три основні випадки, які, по суті, є різними проявами одного й того самого закону: (а) коли полісистема іще не викристалізувалася, так би мовити, коли література є «юною» і знаходиться в процесі становлення; (б) коли певна література є або «периферійною» (в межах великої групи співвіднесених літератур) або «слабкою», або і тим, і іншим; та (в) коли в літературі спостерігаються поворотні моменти, кризи або літературний вакуум.

У першому випадку перекладна література просто задовольняє потребу молодшої літератури почати використовувати свою новостворену або обновлену мову для якомога більшої кількості видів літератури, щоб зробити її міцною як мову літературну та поставити на службу її читачеві, що лише постає. А оскільки молода література не може відразу створити тексти всіх відомих її творцям типів, то вона використовує досвід інших літератур, і перекладна література таким чином стає однією з її найважливіших систем. Те ж саме є вірним і у другому випадку, випадку з літературами, які відносно вже утвердилися, але ресурси яких обмежені і місцеположення яких у межах більшої літературної ієрархії є загалом периферійним. Унаслідок такого становища такі літератури часто не розробляють таке саме повне коло видів літературної діяльності (організованих у низку систем), яке спостерігається в сусідніх більших літературах (що в результаті може створити відчуття, що ці види діяльності необхідні). У них також може відчуватися «нестача» репертуару, що сприймається як конче необхідний при порівнянні з тією сусідньою літературою, в якій він наявний. Нестачу цю тоді можна задовольнити, цілком або частково, за рахунок літератури перекладної. Наприклад, усі види периферійної літератури можуть у таких випадках складатися з перекладних творів. Проте значно важливішим є той наслідок, що здатність таких «слабких» літератур породжувати новації часто буде меншою за таку здатність у більших та центральних літератур, унаслідок чого може встановитися відношення залежності не лише в периферійних системах, але і в самих центрах цих «слабких» літератур. (Щоб уникнути непорозуміння, мені хотілось би вказати, що ці літератури можуть посісти центральне місце шляхом, аналогічним до того шляху, який проходять периферійні системи в певних полісистемах, але тут це питання не буде обговорюватися).

Оскільки периферійні літератури в Західній півкулі частіше схильні, аніж не схильні, ототожнюватися з літературами менших народів, наскільки б відразливою нам не здавалася така думка, у нас немає іншого вибору, як визнати, що в межах групи співвідносних національних літератур, таких як літератури Європи, ієрархічні відносини встановилися в цих літературах від самого їх встановлення. У межах цієї (макро-) полісистеми деякі літератури посідають периферійне місце, що лише означає, що вони значною мірою творяться за зразками літератури зовнішньої. Для таких літератур перекладна література не лише становить основний канал, яким до них потрапляє модний репертуар, але також і джерело перегрупування та джерело постачання альтернативи. Отже, у той час як багатші та сильніші літератури можуть мати можливість вибору, запозичуючи нововведення з якоїсь периферії у своїх власних межах, «слабші» літератури у таких ситуаціях часто покладаються лише на імпорт.

Рушійні сили полісистеми породжують поворотні пункти, тобто історичні моменти, коли сталі зразки більш не є для молодшого покоління надійними. У такі моменти перекладна література може посісти центральне місцеположення навіть у центральних літературах. Це є тим вірніше, коли в поворотний момент жодна з наявних складових у вітчизняному асортименті не сприймається як прийнятна, унаслідок чого утворюється в літературі «вакуум». За такого вакууму іноземним зразкам просочуватися легко, і отже, перекладна література може посісти центральне місцеположення. Звичайно, у випадку із «слабшими» літературами чи літературами, що знаходяться у стані постійного занепаду (брак літературних творів, що існує в сусідній чи доступній чужій літературі), такий стан є ще більш показовим.

ІІІ

Твердження, що перекладна література може посідати місце на периферії, означає, що в полісистемі вона становить периферійну систему, здебільшого використовуючи вторинні зразки. За таких обставин вона не має впливу на основні процеси і створюється за зразками згідно з нормами, що вже вкорінені і стали загальноприйнятними завдяки панівному на цей час типу в цільовій літературі. У цьому випадку перекладна література стає основним чинником консерватизму. У той час як сучасна оригінальна література, можливо, продовжує розробляти нові норми та зразки, перекладна література твердо тримається норм, що, або нещодавно або вже давно, відкинуті створеним заново центром. І нею втрачено уже позитивний взаємозв’язок з оригінальною творчістю.

Тут проявляється надзвичайно цікавий парадокс: переклад, завдяки якому до літератури можуть запроваджуватися нові думки, нові види літератури, нові характеристики, стає засобом збереження традиційних смаків. Ця розбіжність між оригінальною центральною літературою та літературою перекладною могла б еволюціонувати численними шляхами, наприклад, коли перекладна література, зайнявши центральне місце та запровадивши нові види, незабаром потому втрачає контакт з оригінальною вітчизняною літературою, що продовжує змінюватися, й, отже, стає чинником збереження репертуару незмінним. Таким чином, література, що ймовірно постала як революційний тип, може далі скніти як закостеніла system d’antan, яку нерідко фанатично будуть захищати проти навіть найменших змін творці вторинних зразків.

Умови, які уможливлюють цей другий стан, є, звичайно, діаметрально протилежними до тих, що підняли перекладну літературу до центральної системи: або в полісистемі відсутні значні зміни або ці зміни не є дійовими через утручання міжлітературних зв’язків, які матеріалізуються у формі перекладів.

IV

Гіпотеза, що перекладна література може бути або центральною системою або периферійною, не означає, що вона завжди є повністю першою, чи другою. Перекладна література як система є сама розшарованою, і з точки зору полісистемного аналізу часто саме з вигідної позиції центрального шару спостерігаються всі відносини в системі. А це означає, що в той час як одна частина перекладної літератури може посідати центральне місце, інша може залишатися цілком периферійною. В аналізі я вказав на тісний взаємозв'язок між літературними контактами та статусом перекладної літератури. Це мені здається основним ключем до цього важливого питання. Коли в наявності інтенсивне перехрещення, то саме частина перекладної літератури, що походить із значної літератури, вочевидь і посідає центральне місце. Наприклад, в полісистемі літератури на івриті в період між двома світовими війнами література в перекладі з російської, безсумнівно, посідала центральне становище, тоді як твори, перекладені з англійської, німецької, польської та інших мов, безперечно, були периферійними. Більш того: оскільки основні та найбільш новаторські норми створювалися перекладами з російської, то інші перекладні літератури пристали до зразків та норм, виопрацьованих цими перекладами.

Той історичний матеріал, який поки що проаналізовано в поняттях функціонування полісистем, є надто обмеженим, щоб дозволити зробити якісь далекосяжні висновки про можливості перекладної літератури посідати певне місце. Проте дослідження, що були виконані на цих теренах різними вченими, так само як і мої власні, вказують на те, що «нормальне» місцеположення, яке прагне посідати перекладна література, це не периферія. Це має, загалом, співпадати з теоретичними міркуваннями. Можливо припустити, що на значному проміжку жодна система не може залишатися у постійному стані слабкості, «поворотного моменту» чи «кризи», хоча не слід виключати можливості, що певні полісистеми можуть зберігати такі стани протягом цілком тривалого часу. Більш того, не всі полісистеми однаково структуровані, та й культури, в дійсності, істотно різняться. Наприклад, зрозуміло, що французька система культури, природно включаючи французьку літературу, є значно жорсткішою, ніж більшість інших систем. А це, в поєднанні з тривалим традиційно центральним місцеположенням французької літератури в європейському контексті (або в межах європейської макрополісистеми), призводить до того, що французька перекладна література посідає надзвичайно периферійне місце. Становище англо-американської літератури є приблизно таким же, у той час як, здається, російська, німецька та скандинавські у цьому відношенні продемонструють відмінні зразки стосунків.

V

Які ж наслідки та позиція, яку посідає перекладна література, може мати для норм перекладу, перекладацької діяльності та політики перекладу? Як мною зазначалося вище, відмінність між перекладним твором та оригінальним з огляду на стан літератури є функцією того місця, яке в даний момент посідає перекладна література. Коли вона обіймає центральне місцеположення, то межі ці будуть розпливчастими таким чином, що сама категорія «перекладні твори», імовірно, пошириться і також на напівпереклади та на квазіпереклади. На мою думку, з точки зору теорії перекладу такий шлях є більш адекватним способом розгляду таких явищ, аніж відхиляння їх на основі статичних та неісторичних концепцій перекладу. Оскільки діяльність перекладачів, коли ця література посідає центральне місце, задіяна в процесі творення нових первинних моделей, то основним клопотом перекладача тут є не просто пошук у вітчизняному репертуарі готових зразків, відповідно до яких слід передавати джерельні тексти. Натомість у таких випадках він ладен порушувати вітчизняні конвенції. І за таких умов імовірність того, що переклад буде ближчим до першоджерела з огляду на адекватність (інакше кажучи, відтворення домінантних текстуальних зв’язків оригіналу), виявиться більшою, ніж у противному разі. Звичайно, з точки зору цільової культури перейняти перекладацькі норми можуть протягом певного часу здаватися надто чужоземними та революційними, і якщо в літературній боротьби ця нова тенденція зазнає поразки, то переклади, які було виконано у відповідності з її концепціями та смаками, так ніколи по-справжньому і не отримають поширення. Але якщо нова тенденція бере гору, то репертуар (код) перекладної літератури може збагачуватися і стане гнучкішим. Періоди великих змін у вітчизняній системі є, по суті, єдиними, коли перекладач готовий вийти далеко за межі можливостей вибору, що їх йому пропонує усталений вітчизняний репертуар, і він прагне спробувати інший підхід до творення тексту. Давайте не забувати, що за усталених умов елементи, яких бракує у цільовій літературі, можуть залишитися такими, що не передаються, якщо стан полісистеми не допускає новаторства. Проте процес розкриття системи поступово зближує певні літератури і, в решті-решт, уможливлює ситуацію, коли постулати адекватності (перекладу) та реальні випадки еквівалентності можуть збігатися відносно значною мірою. Таким самим і є випадок з європейськими літературами, хоча в деяких із них механізм відторгнення виявився настільки міцним, що зміни, про які я веду мову, відбуваються у досить-таки обмеженому масштабі.

Природно, що коли перекладна література посідає периферійне місце, то механізм її дії буде зовсім іншим. У цьому випадку основні зусилля перекладача мають бути спрямовані на пошук найкращих готових вторинних зразків для іноземного тексту, і в результаті часто отримуємо неадекватний переклад чи (як я вважав би за краще висловитися) більше розходження між досягнутою еквівалентністю та постульованою адекватністю.

Інакше кажучи, не лише суспільно-літературний статус перекладу залежить від його місцеположення в полісистемі, а й сама практика перекладу також істотно підпорядковується цій позиції. Та й навіть відповідь на питання «що таке перекладний твір?» неможна дати апріорно з позицій неісторичного позаконтекстного ідеалізованого стану; вона має визначатися, спираючись на процеси, які обумовлюють дану полісистему. А при аналізі перекладу з наших позицій він більше не буде явищем, чий характер та межі є даними раз і назавжди, а буде діяльністю, що залежить від відносин в межах певної культурної системи.

Переклад О.А. Кальниченка