Завдання до тексту

І. Дайте відповідь на питання:

1) Яка ситуація, на думку І. Евена-Зогара, склалася з аналізом перекладів?

2) Яким чином пов’язані перекладні твори?

3) Як І. Евен-Зогар сприймає перекладну літературу? Яке місце він відводить їй у полісистемі?

4) Від чого залежить положення перекладної літератури в полісистемі?

5) Чим визначаються принципи добору текстів для перекладу?

6) В якій ситуації перекладна література займає центральне положення?

7) Чому «юна» література не може не використовувати досвід інших літератур?

8) Які функції виконує перекладна література маленьких країн?

9) Що породжують рушійні сили полісистеми?

10) Які зразки, частіше за все, використовує перекладна література: первинні чи вторинні?

11) Яким чином перекладна література стає головним фактором консерватизму? Коли це відбувається?

12) Чи вся перекладна література має посідати або периферійне, або центральне місце в полісистемі?

13) Яким є «нормальне» положення перекладної літератури в межах літературної полісистеми?

14) В якій ситуації до перекладної літератури включають також напівпереклади та квазіпереклади?

15) Як змінюється принцип роботи перекладача в залежності від положення перекладної літератури в полісистемі?

ІІ. Підготуйте доповідь-презентацію з використанням слайдів (3-5 хвилин на доповідь, 3-5 слайдів на кожну доповідь):

1) Проаналізуйте політику видавництв:

а) «Клуб сімейного дозвілля»;

б) «Фоліо» та

в) «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Яке місце займають переклади в тій частині літературної полісистемі, що припадає на ці видавництва?

2) Проведіть аналогічний аналіз політики 1-2 видавництв країни, мова якої вивчається.

1.2. Маніпулістична теорія

Андре Лефевр

Література, порівняльна і перекладна

Як не збираюсь розповідати вам про те, як перекладати, як і не збираюсь розповідати про те, як треба розповідати іншим, як перекладати. Але спробую розповісти, чому ніхто не може вказувати вам, як перекладати, і чому це є великою перевагою для інтеграції перекладознавства у порівняльну літературу та навіть у теорію літератури.

Я не збираюсь вести мову на жодну з постійних тем: неперекладність; неперекладне; (чи то пов’язана чи не пов’язана з Geist (Духом) даної мови) еквівалентність (чи то статична, чи то динамічна; tertium comparationis між першоджерелом та перекладом; онтологічний статус перекладу в порівнянні зі статусом оригіналу; вірність та вільність; версія та адаптація, чи на якусь з інших вічних проблем, яку, можливо, забув згадати.

Про що ж, можете ви тоді запитати, у такому випадку залишається вести мову? Адже всі із щойно названих тем істотно домінували в недавніх роботах з літературного перекладу, тобто в нещодавніх наукових працях, які виявились не надто вже корисними для перекладачів-практиків, і в яких не вдалось наблизити переклад до центру порівняльної літератури чи літературної теорії. Навпаки: в них переклад відверто (і несправедливо) залишають на периферії, де, на думку багатьох науковців, так чи інакше, йому і місце.

Та все ж переклад, переклади є явищем літературного життя, вони реально існують, заперечувати це неможливо, і в еволюції та у взаємопроникненні літератур вони відіграють очевидну і важливу роль, і мають отримати належну увагу, на яку заслуговують і якої донедавна були позбавлені.

Цієї уваги вони були позбавлені через літературну критику та теоретичні погляди на літературу, що ґрунтувалися на інтерпретації. Спершу «правильна» інтерпретація тексту, а пізніше, оскільки вона все більше віддалялась від Біблійної герменевтики, що породила її, відбувається перенесення «священного» характеру Біблії на мирські тексти, «нові». «цікаві», «такі, що примушують замислитись» інтерпретації, що зараз зазвичай називають «прочитанням» тексту.

Кількість подібних прочитань така ж безмежна, як сама винахідливість людини. Вони можуть створюватись більш-менш за бажанням, або навіть через примху, їм можуть аплодувати ті, хто поділяє позицію автора (чи доцільніше було б сказати читача), та ганити ті, що її не поділяють. А як так кількість перекладів тексту, в теорії, така ж безмежна, як сама людська винахідливість, та з огляду на те, що перекладам аплодують ті, хто поділяє позицію перекладача (згадайте про прихильних до модерністської тенденції в поезії критиків та читачів відносно Паундового Проперція) та ганять ті, хто її не поділяє (згадайте про класичних філологів стосовно того ж перекладу).

Тим більше тоді дивує, що в межах поглядів на літературу, на які я посилаюся, переклад доволі-таки послідовно плямували, та з неменшою ж послідовністю підносили критику, очевидно, через те, що переклад «не є оригіналом», тоді як критика — не що інше як оригінал, та ще через те, що в перекладі цілком відверто вбачають загрозу викривлення «священного» тексту, в той час як в критиці нічого подібного не вбачають. Та все ж, і критику, і теорію літератури можна розглядати та коментувати без перебільшень до нескінченності. Та й відіграють вони принаймні суспільно-корисну роль, сприяючи присудженню наукових ступіней, кар’єрному росту вчених, та, інколи, роблячи літературу доступнішою загальному читачеві.

Потенційно безмежна природа цих видів діяльності робить її недоступної для опису. Або, іншими словами, вони не можуть нас наблизити до відповіді на запитання: як функціонує та розвивається література. Натомість, ми зазвичай отримуємо скороминуще захоплення чимось, що стало поштовхом для написання останніх статей, в яких література розглядається на кшталт кар’єру матеріалів, які можна використати для того, щоб підперти це захоплення, а не для того, щоб ця модна вигадка пролила світло на вище поставлене запитання, яке, очевидно, турбує тих, хто вивчає та викладає літературу.

У цьому відношенні згадується «поворот» сучасних філософів чи психологів до літератури, під якою, зазвичай, розуміють всього лише декілька ретельно добраних творів і так само ретельно відірваних від їхнього соціального, економічного та історичного контексту. Ніхто не заперечуватиме права цього робити, але результати належатимуть куди-завгодно, тільки не до літературознавства.

Я цілковито певен, що ті види діяльності, на які я посилався, жодним чином не наблизять нас до відповіді, якщо ми розглядатимемо їх відносно ізольовано, як це ще має місце5 за тієї парадигми літературознавства, у якій домінує концепція інтерпретації, а не розгляду літератури, як частини системи. Літературу вже розглядали в поняттях системи й раніше і, ймовірно, вперше експліцитно це зроблено в роботах російських формалістів, особливо, у Ю. Тинянова. Пізніше, між Першою та Другою світовими війнами, цю ідею розвивав Водічка, а останніми роками нею займалися такі вчені як Танака, Славінський, Шмідт. Поняття системи імпліцитно також притаманне значній кількості марксистів, соціологічних критиків та критиків, пов’язаних з недавнім напрямом Rezeptionsästhetik. А найбільш плідне формулювання поняття системи отримало в працях Тель-Авівської школи, що склалася навколо Ітамара Евена-Зогара, чиїми слідами я йду.

Література — або дана «національна» література — це система, що укорінена в суспільному середовищі. Щоб прояснити цю думку я скористаюсь деякими поняттями, запозиченими із загальної теорії систем. Література — це вигадана система, тобто, до неї належать як тексти, так і люди, що пишуть, читають та розповсюджують ті тексти. Коли я кажу, що «література є системою», звичайно ж я маю на увазі те, що я користуюся деякими з цих концепцій як евристичними моделями, щоб зрозуміти заплутану та різноманітну групу явищ, які відносяться до терміна «література», але це зовсім не означає, що така модель існує насправді. Система використовується як карта для того, щоб зорієнтуватися на деякій території. Її не слід плутати із самою територією. Доволі-таки абстрактно визначені загальні характеристики системи потрібно застосовувати до реальних випадків достатньо гнучко. Інакше кажучи — і на це важливо вказати — «література», будь-яка література — це не просто зібрання (в більшій або меншій мірі священних) текстів, до неї також належать люди, що займаються цими текстами, котрі пишуть їх, і, створюючи новий термін, скажімо «переломлюють» їх. Обмежуючи «літературу» низкою текстів, інколи пов’язаними з біографіями їхніх авторів, порівняно легко тим, хто працює в межах домінуючої парадигми літературознавства, виділити певні тексти як «шедеври», «пророчі» та «значущі» і вивчати лише ці тексти, виключивши всі інші.

Переломлення — це будь-яких текст, створений на основі іншого з метою пристосування того чи іншого тексту до певної ідеології (Шиллер, наприклад, «als Kampfgenosse Hitlers», або Гамлет, який страждає від Едіпового комплексу) або до певної поетики (Вольтерів «Отелло» олександрійським віршем без образливого носовичка Дездемони, чи «Патроклея» Крістофера Лога), та, в більшості випадків, до ідеології та поетики одночасно. Переломлення створюється для впливу на засіб сприйняття тексту читачем.

Переломлення можуть набувати багатьох форм. Згадайте, як кожен з нас стикається з класичним твором рідної літератури. Спочатку ми маємо справу з коміксом, потім йде адаптований для дітей текст, пізніше — уривок в шкільних та університетських антологіях, потім — екранізація твору, і на сам кінець — телесеріал. Зарубіжна класична література «привласнюється» аналогічним чином, але в цьому випадку необхідно додати ще й переклад як одну з форм переломлення серед багатьох інших. В обох випадках ми маємо також у нашому розпорядженні історію літератури (переважно це короткий виклад змісту плюс інтерпретація) та критичні статті в майже необмеженій пропозиції.

Переломлення створюються за певних обмежень, як ідеологічних (в найширшому значенні цього слова), так і поетики. Але чому? Тому, що в літературній системі є як механізм контролю, так і домінуючий «код», які визначають, що є прийнятним, а що ні. Деякі люди в літературній системі виступають як покровителі. Це можуть бути окремі особи (на думку спадають Меценат, Людовик XIV, китайські та японські імператори) або інститути (римсько-католицька або протестантська церкви, фашистська або комуністична партії). Покровительство складається щонайменше з трьох компонентів: ідеологічного, економічного (зо забезпечую засоби існування автора), та статусного (що гарантує авторові певний статус у суспільстві). Інколи, як, наприклад, в Англії епохи Тюдорів, статус вважався важливішим за гроші: письменники віддавали перевагу розповсюдженню рукописів при дворі, ніж публікації для «продажу на вулиці»,

Більшість відомих нам літературних систем функціонують за відносно недиференційованого покровительства протягом найбільшого періоду свого існування. А й справді доволі-таки протвережує, якщо подумати, що більшість текстів, проголошених «класикою», створювалися саме за таких обставин. Інакше кажучи, покровитель до того, що він має можливість надавати гроші та статус, репрезентує також і панівну ідеологію. Відносно диференційоване покровительство розпочинається із зародженням в Західній Європі Просвітництва, та набирає більших обертів, коли держава перетворюється на ліберально-капіталістичне суспільство. В цей час дозволяється співіснування різноманітних ідеологій, за умови, що вони безпосередньо не загрожуватимуть основам суспільства та змагатимуться за домінування в межах, які дозволені державою, що може накладати на деяку тематику (наприклад, секс) відносно довготривалу заборону. Все більшого значення набувають економічні міркування (стимул до отримання прибутку), а статус не надається вже більше якоюсь одною особою, чи якимось одним інститутом. Три компоненти, з яких складається покровительство, вже не зосереджується в одних і тих самих руках, з’являється можливість різноманітних змін.

Як автори оригіналів, так і автори переломлених (або вторинних) творів діють в умовах одних і тих самих обмежень, що їх накладають як покровительство, так і поетика. З історичної точки зору (а слід наголосити, що і конфігурації покровительства, і поетика ні в якому разі не є сутностями незмінними та непорушними, а є сутностями історичними, змінними) поетика — це кодифікація (приведення в систему) панівної практики на етапі формування системи, як явна, так і, як у випадку з китайською та японською системами, через використання взірцевих зразків зібраних в антології. Тому наслідування, як основна концепція Західної системи, базується, в першу чергу, на драмі, а порівняна відсутність цієї концепції в усіх інших системах, ґрунтується, головним чином, на ліриці.

Покровителі рідко нав’язують ідеологію чи поетику самотужки. Це завдання авторів вторинних текстів: учителів, критиків, учених, від Querelle des Ancienes et des Modernes до книжкової рецензії та напису на задній сторінці обкладинки, чи лекції та виступу на ток-шоу. Переломлення зміцнюють панівне становище окремої поетики і сприяють подальшій канонізації певних письменників та творів, зразкових в межах цієї поетики. Коли поетика стає панівною, вона неодмінно виявляє на систему консервативний вплив, часто ще надовго залишаючись існувати після зникнення форми покровительства, що її виплекало (грецький поліс, двір китайського чи японського імператорів, султана). Мабуть, найбільш очевидним прикладом такого довговічного існування є живучість жанрів та форм, які виникли у стародавні часи, і часто пережили ті поетики, що їх породили, і були підхоплені знову їхніми наступниками, часто в незмінному вигляді, як у випадку з японською танкою, чи через змішання та пристосування, як це трапилось із сонетом. Отже, можна сказати, що поетика має як інвентар (жанр, героїв, види), так і функціональний компонент, який більш тісно пов'язаний з ідеологією, а тому відносно більш схильний до змін, тоді як інвентарний компонент, в цілому, підкоряється змінам менше. Після змін в системі покровительства або в сприянні конкуруючих груп покровителів у відносно диференційованій системі, переломлення сприяють поваленню пануючої поетики та становленню іншої, а також канонізації нових письменників та творів. І в цій боротьбі двома найвпливовішими видами переломлень (вторинних текстів) стають критика та переклад, так як саме вони відіграють найважливішу роль у навчанні літературі.

Таким чином, переломлення не є «нейтральним, об’єктивним, загальноприйнятним» описом (у випадку з критикою) чи передачею (у випадку з перекладом), у що хотіли б нас заставити повірити їхні прибічники (та в чому бажали б порушити впевненість їхні опоненти). Інакше кажучи, коли нас вперше знайомлять з рідною літературою в школі, то навчають читати та «переживати» її через переломлення певної ідеології та певної поетики. Так, німецьким школярам в період між 1933 та 1945 рр. розповідали, що Loreley Г. Гейне — це «анонімна балада», а британські студенти, що вивчали в університетах англійську літературу, залишалися в масі своїй необізнаними з «Улісом» Джойса. Дійсно, повалення канонізованих письменників мало радикальний характер: їхні книжки спалювали, так само як і книжки авторів, що писали під новим покровительством, вилучалися з публічних бібліотек після 1945 р.

Зрозуміло, що кожна форма покровительства, кожна поетика намагатиметься заявити себе «вічною» чи «неминучою», навіть якщо, насправді, вони обмежені часом. Так, зараз ми є свідками занепаду та падіння поетики, що переважно базується на романтизмі, і панує протягом останніх 180 років.

Переломлення є частиною боротьби між домінуючим покровительством і поетикою з одного боку та претендентами на і позиції з іншого. На даному етапі важливо пам’ятати про те, що вищезазначені обмеження не діють механічно, і що автори оригіналів та автори вторинних творів «усвідомлюють» ці обмеження, і що вони можуть, теоретично, виробляти власну стратегію відносно них, що вона варіюється від захопленого або невдоволеного визнанням до категоричної відмови, що є початком намагань знищення джерела утисків. Не можна забувати й про те, що автори вторинних текстів — живі люди, і за своєю сутністю схильні до певних форм унікальної поведінки, що переходять межі всіх категорій, системних чи ні.

Переломлення (і давайте повернемося до тієї форми переломлення, яку ми розглядали на початку: перекладу) неможливо адекватно описати, якщо той, хто намагається їх описати, є частиною, і продовжує нею бути, літературної системи і лише цієї системи. Якщо ця людина віддає перевагу існуючій поетиці та/або ідеології, то вона, скоріше всього, стане засуджувати або славити згідно з цією поетикою та цією ідеологією, дієво сприяючи, таким чином, зростанню нескінченної спіралі, про яку йшлося на початку статті, і яка, насправді, не визнає будь-якого просування в жодному напрямку.

Для того щоб описати літературу, механізм її функціонування, значення перекладу (як однієї з багатьох форм переломлення) для літератури, спостерігач має обрати свою точку спостереження поза межами літературної системи і, описуючи її, не намагаючись на неї вплинути, та в межах наукової системи, а не ідеології — лише для того, щоб переконатися, що і наукова система також має своє покровительство, і що наукові формулювання мають певну змінну в ході історії «поетику», яка варіюється від дисципліни до дисципліни. І йому самому належить приймати рішення, виробляючи, наскільки це можливо, свою стратегію на тлі цих обмежень.

Переклади, таким чином, не повинні більше розглядатися як справа словника + граматики + поденної праці, чи генія. Переклади також не слід аналізувати ізольовано, як від іншого з основних видів переломлення, критики (те, що друкують та видають як «переклад», часто є поєднанням першого та другого, де критика відіграє роль «передмови»), так і від поетики, домінуючої чи альтернативної, того часу, коли створювався переклад. Слід розкривати ідеологічні обмеження та обмеження з боку поетики, за яких створювалися переклади, слід описувати стратегії, вироблені перекладачем щодо цих обмежень: чи використовував перекладач свій переклад, щоб прилаштувати працю зарубіжного письменника до вітчизняної системи, як такої, чи до конкуруючої поетики та/або ідеології. З якими, інакше кажучи, намірами перекладач запроваджує елементи зарубіжної культури до вітчизняної системи? У такому разі, еквівалентність, вірність, вільність і тому подібне будуть розглядатись як функції пристосованої до певних обмежень стратегії, а не як незаперечні вимоги, які слід чи не слід нав’язувати чи поважати. І тоді стане зрозумілим, що «зоряні» часи перекладу мають місце всякий раз тоді, коди одна література визнає іншу більш престижною (Німеччина/Франція сімнадцятого століття) та намагається наслідувати її. Ми побачимо, що, коли літератури переконані у своїй власній вищості, то вони потребують перекладу менше. Ми також побачимо, що переклади часто використовуються (згадайте імажистів) для того, щоб кинути виклик домінуючій поетиці певного періоду та певної системи, особливо за умови, коли альтернативна поетика не може скористатися власними творами для досягнення цієї мети, бо ці твори ще не написані. А у крайніх випадках, там, де панівна поетика надзвичайно стійка, заради певного простору для маневру й оригінальні твори будуть видаватися за переклади (згадаймо, наприклад, Макферсонівського Оссіана).

Також ми побачимо, що не завжди зрештою тріумфує геній (можливо, через якийсь загадковий принцип осмосу), та що геніальний зарубіжний письменник до вітчизняної системи запроваджується з великими зусиллями, долаючи шалений опір, шляхом різного роду компромісів, і що йому, щоб ствердитися в цій цільовій системі, не кажучи вже про канонізацію, може знадобитися досить-таки тривалий час. І запроваджується він, якщо споглядати з вигідної точки зору його власної літератури, шляхом численних помилкових тлумачень та перекручувань; звідси й перестережні вигуки обурення та цькування, за якими цілком та повністю упускається з уваги той факт, що всі ці помилкові тлумачення та перекручування є переважно функцією відносин бідності, вищості, відносної рівності між двома літературами у даний період. Те, що саме таким є стан справ, можна легко проілюструвати на такому негативному прикладі як ігнорування Західною системою геніальних письменників, що належать до мусульманської системи. У цьому випадку істотно більше перекладів здійснено із, скажімо, китайської чи японської мов.

Зрозуміло, що таке дослідження не підштовхне мене до вимоги «кращих» перекладів письменників, що належать до цієї системи, бо тепер слово «кращий» — пусте слово, так само як слова «добрий» та «поганий» стосовно перекладу. Перекладачі роблять помилки лише на рівні мови. Все інше — справа стратегії. Перекладачів можна навчити мовам та дати певне розуміння механізмів функціонування літератури. Решту їм на власний розсуд: вони можуть поміщати свої переклади в межах літературної системи та, таким чином, намагатися вплинути на неї, чи створювати переклади, що ніколи не позбавляться поетики свого часу, але використовувати ці переклади неупередженим чином, щоб зробити зарубіжний твір доступним заради нього самого, чи як евристичний засіб вивчення літератури у всіх її проявах.

Ми побачимо, що стратегія відіграє дуже важливу роль у розвитку літератури: не лише за рахунок запровадження нових текстів, авторів та засобів (згадайте Йоганна Генріха Фосса та його гекзаметр у німецькій літературі), й за рахунок запровадження їх як частини ширшої схеми впливу на розвиток літератури (просто згадайте переклади із західної на незахідну систему, починаючи з 1850 року). Вибачте за те, що я вирішив закінчити статтю не традиційним та безглуздим закликом краще перекладати, а закликом краще вивчати (і я усвідомлюю, які обмеження існують, коли пишу ці слова) переклади, як один з елементів, що наблизить нас до відповіді на запитання як функціонує література.

Я також усвідомлюю, що саме це питання багатьом може здатися сумнівним, бо саме таким чином формалізм і бреше, і хіба література не повинна передавати повідомлення, давати знання, ділитися досвідом? Звичайно, все це вірно, і хотілось би закінчити (дійсно закінчити на цей раз) зустрічним питанням: чи не пізнаємо ми краще і чи не оцінимо ми краще, що воно діється, коли також знатимемо, як воно діється.

Переклад І. Заярнюк та О.А. Кальниченка