2. Переклад як регульована нормами дійсність

Переклад — це такий вид діяльності, що неодмінно включає, щонайменше, дві мови та дві культурні традиції, тобто, щонайменше, два комплекси систем норм на кожному рівні. Отже, «цінність» перекладу може бути описана як така, що має, принаймні, дві складові:

(1) Переклад є текстом в певній мові й, отже займає певне місце, або заповнює певну нішу у відповідній культурі, чи в певному її сегменту;

(2) переклад є виразником в цій мові/культурі інших мови/культури, та тексту, що вже існує якоюсь іншою мовою, належить до якоїсь іншої культури і займає у тій культурі певне місце.

Ці дві складові необхідної умови походять з двох джерел, які, хай навіть відстань між ними може істотно змінюватися, є все-таки завжди відмінними, і через те нерідко несумісними. Якби не регулятивна здатність норм, то напруженість між цими двома джерелами примусів довелося б вирішувати виключно на індивідуальній основі, без жодного чіткого критерію для оцінки. Результатом цілком могли б стати вкрай вільні версії, а це, поза сумнівом, не так. Скоріше перекладацька діяльність в межах певної культури прагне продемонструвати певні закономірності; причому одним з наслідків цього є те, що, хай навіть неможливо пояснити відхилення якимось експліцитним чином, проте ті, хто належать до даної культури, часто можуть сказати, коли перекладач не зміг дотриматися установленої практики.

Виявилось небезкорисним та плідним розглядати основний вибір, який можна зробити між вимогами двох різних джерел, як такий, що складає відправну (initial) норму. Таким чином, перекладач може піддатися впливу або джерельного тексту, з нормами, які в ньому реалізовані, або норм, що діють у цільовій культурі, чи в тому її сегменті до якого увійде кінцевий продукт. Якщо буде обрано першу лінію поведінки, то переклад прагнутиме до того,щоб підлягати нормам джерельного тексту, і через них також нормам джерельної мови та культури. Ця тенденція, яку часто характеризують як прагнення до адекватного перекладу, може цілком спричинити певні незбіжності з цільовими нормами та практикою [цільової культури], особливо тими, що лежать поза межами чисто мовних. Якщо ж, з іншого боку, буде обрана друга лінія, то буде запущена в дію і запрацює система норм цільової культури. І майже неодмінною ціною за це будуть відхилення від джерельного тексту. Отже, всякого роду строге дотримання джерельних норм визначатиме адекватність перекладу порівняно із джерельним текстом, а дотримання норм цільової культури визначає його прийнятність.

Очевидно, що навіть найбільше орієнтований на адекватність переклад міститиме трансформації джерельного тексту. У дійсності наявність змін давно вже визнано як істинно універсальну особливість перекладу. Проте, оскільки сама потреба відхилитися від структури джерельного тексту завжди могла бути реалізована більше ніж одним способом, то фактична реалізація так званих обов’язкових змін, у тій мірі, в якій це не є випадковим, і, отже, не є смаком окремої особи, вже є воістину керована нормами. Так само із усім, пов’язаним з необов’язковими змінами, які звичайно, не просто трапляються скрізь і мають схильність складати більшість у змінах в кожному акті перекладу, перетворюючи останній на сприяючий чинник закономірності, а також на її зображення в мініатюрі.

Однак, терміну «вихідна норма» не слід надавати надмірно широкого тлумачення. Вихідний характер цієї норми походить від її пріоритетного характеру порівняно з конкретними нормами, що належать до нижчих, отже, конкретніших, рівнів. Пріоритетність й послідовність, постульована тут, є переважно логічною і не обов’язково співпадає з якою-небудь «реальною», тобто хронологічною послідовністю застосування. Таким чином, це поняття перш за все створено виключно для того, щоб послужити знаряддям пояснення. Навіть якщо не можна показати ніякої тенденції на макрорівні, всякі рішення на мікрорівні все ще можна пояснити в поняттях адекватності — прийнятності. З іншого боку, у випадках, коли було здійснено загальний вибір, зовсім не обов’язково, що кожне окреме рішення на нижчому рівні буде прийматися у відповідності з ним. Так що ми все ще ведемо мову про закономірності, але не обов’язково якогось абсолютного типу. Як би там не було, а в області людської діяльності очікувати на абсолютні закономірності не реально.

Фактичні перекладацькі рішення (з результатами яких зіткнеться дослідник) обов’язково включатимуть якісь ad hoc поєднання двох крайнощів (або компроміс між ними), які передбачаються вихідною нормою. І все ж з причин теоретичного та методологічного плану здається розумнішим зберігати цю опозицію і трактувати ці два полюси як такі, що чітко визначаються в принципі. Якщо їх не вважати за такі, що мають чіткі теоретичні статуси, то як будемо розрізняти і пояснювати компромісні варіанти різного типу та різного ступеню?

І, нарешті, твердження, що переклад є у своїй основі типом діяльності, що регулюється нормами, стосується усіх видів перекладу, а не лише художнього, філософського чи релігійного, в яких досі проводилося більшість досліджень, орієнтованих на норму. Як нещодавно було заявлено і продемонстровано в надто начерновому обміні думками в журналі «Target» (M. Shlesinger, 1989; Harris, 1990), подібне можна казати навіть про синхронний переклад. Немає потреби наголошувати, що це зовсім не означає, що точно такі самі умови застосовуються до всіх видів перекладу. У дійсності, їх застосування до різних сегментів культури і є саме одним з тих аспектів, які повинні підлягати дослідженням. А в принципі, це твердження є справедливим також для будь-якого суспільства та будь-якого історичного періоду і, таким чином, пропонує модель для історично-орієнтованих досліджень, яка також братиме до уваги і порівняння.