3.2. Поняття перекладацьких норм

Ґідеон Турі

Природа та роль норм в перекладі

Фрагмент

Як високо не оцінювали б лінгвістику, лінгвістику тексту, контрактивну текстологію чи прагматику та їхню пояснювальну силу стосовно явища перекладу, діяльність перекладача не можна звести до простого породження висловлювань, що вважалися б «перекладом» в межах будь-якої з цих дисциплін. Перекладацьку діяльність швидше слід розглядати як таку, що має культурне значення. Отже, перекладацька справа це насамперед відігравання певної суспільної ролі, тобто, здійснення функції, назначеної певним суспільством — стосовно цього виду діяльності, її практиків та/або результатів — таким чином, який вважається відповідним до його [суспільства] власних умов. Передумовою того, аби в межах певного культурного середовища стати перекладачем, є опанування комплексом норм для визначення відповідності цьому роду діяльності та успішного лавірування між тими чинниками, що стоять цій діяльності на заваді.

Досі процес того, як двомовна особа досягає визнання як перекладач, майже не вивчався <…> У даному розділі мова йтиме про природу самих набутих норм та про їх роль у спрямовуванні перекладацької діяльності в релевантних у соціокультурному плані обставинах. Потому стисло розглянемо перекладацькі норми як непрямий предмет перекладознавства, що його необхідно реконструювати та вивчати межах такого роду моделі, яку ми зараз саме накреслюємо. А оскільки перекладацькі норми можуть бути строго застосовані лише із сприймаючого боку, то їх установлення не лише виправдовується підходом, що орієнтований на цільову культуру, але й має розглядатися як саме її зображення в мініатюрі (epitome).

1. Правила, норми та відхилення (ідіосинкразія)

У своєму соціокультурному вимірі переклад може бути описаний як такий, що підлягає примусам кількох типів і різного ступеня. Вони виходять далеко за межі джерельного тексту, відмінностей між мовними системами,традицій побудови текстів, чи навіть можливостей та обмежень пізнавального апарату перекладача як необхідного посередника. Насправді, саме культурні чинники впливають на саме пізнання чи навіть видозмінюють його. Принаймні, перекладачі, що діють за різних умов (наприклад, перекладають тексти різного виду й/або для різних аудиторій), часто застосовують різні стратегії, і в решті-решт створюють відчутно відмінні продукти. Очевидно, тут відбуваються певні зміни, але я сумніваюся, що вони стосуються самого пізнавального апарату як такого.

З точки зору їх сили примуси соціокультурного характеру описуються вздовж шкали між двома крайнощами: загальними, відносно абсолютними правилами, з одного боку, та особливостями індивідуального смаку (індивідуальними ідіосинкразіями), з другого. Між цими двома полюсами знаходиться обширна середня територія, яку займають між особисті чинники, що, зазвичай, називаються нормами. Самі норми утворюють вздовж шкали ранґований континуум: деякі з норм — сильніші й, отже, ближче до правил та законів, інші — слабші, і, отже, наближаються до смаків. Межа між різними тисками примусів, таким чином, дифузна, розмита. Усі поняття, включаючи саме ранґування, також є відносними. Отже, те, що є просто улюбленим способом поведінки в межах гетерогенної групи, може цілком набути більш зобов’язуючої сили в межах (більш однорідної) її частини, як точки зору акторів (напр., перекладачів серед творців текстів взагалі), так і типів діяльності (напр., усний переклад або юридичний переклад серед перекладу загалом).

Уздовж часової осі кожен тип примусу може поширюватися на сусідні ділянки, і часто дійсно поширюється, завдяки процесам піднесення та занепаду. Отже, прості примхи можуть стати модними і набувати все більш нормативного характеру, а норми можуть набути такої ваговитості та чинності, що для всіх практичних цілей, вони стають настільки обов’язковими як є обов’язковими правила та закони; або ж, звичайно, може бути і навпаки. Зміни чинності та сили часто мають бути пов’язані із зміною статусу в суспільстві. Фактично вони завжди можуть бути описані у зв’язку з поняттям норм, особливо, оскільки з розвитком процесу вони, ймовірно, повністю переткнуть свою сферу, тобто дійсно перетворяться на норми. Інші два типи примусів можна навіть визначити заново через норми: закони, як «об’єктивніші норми», смаки, як «суб’єктивніші» [або: не настільки міжособисті] норми.

Соціологи та соціальні психологи давно вже розглядають норми як переклад загальних цінностей або ідей, які поділяються спільнотою стосовно того ще є правильним, а що неправильним, адекватним та неадекватним, інструкції для діяльності, що є прийнятними для певних ситуацій і застосовуються в них, конкретизуючи, що приписано чинити, а що забороняється, так само як і те, що є допустимим і що дозволяється в певному вимірі діяльності (знаменитий «квадрат нормативності», який нещодавно було розроблено стосовно перекладу у праці Де Ґіста (De Geest 1992: 38-40)). Член суспільства опановує нормами під час своєї соціалізації; норми завжди передбачають міри впливу — реалізовані або потенційні, негативні чи позитивні. У суспільстві норми також слугують критеріями, згідно з якими оцінюються реальні зразки діяльності. Очевидно, існує сенс припускати існування норм лише в ситуаціях, що допускають різного роду дії, за додаткової умови, що вибір між ними буде невипадковим¹. Через те, що норма дійсно дієва і результативна, то можна визначити діяльності закономірності в рекурентних ситуаціях одного й того самого типу, що також робить закономірності основним джерелом усякого вивчення норм.

Тоді центральне місце норм є не стільки метафора для описання їхнього місцезнаходження <…> скільки сама їх сутність. Норми — це ключове поняття та місце зосередження всяких спроб пояснити суспільну закономірність діяльності, бо їхнє існування та широке коло ситуацій, в яких вони застосовуються (із підпорядкуванням, як це передбачається), є основними чинниками, що забезпечують встановлення та підтримання суспільного ладу. Це є також справедливим і стосовно культур, чи будь-яких систем, що їх складають, які, в решті-решт, є суспільними інститутами ipso facto. Звичайно, завжди можлива також поведінка, яка не відповідає панівним нормам. Тим більше, що «невідповідність нормі в конкретних випадках не робить цю норму нечинною» (Hermans, 1991:162). Водночас, зазвичай доведеться і сплачувати певну ціну за вибірна користь усякого роду відхилення від нормативної поведінки.

Про що треба пам’ятати, коли приступаєш до вивчення поведінки, що регулюється нормами, так це про те, що не існує необхідної тотожності між самими нормами та їх словесним формулюванням. Вербальне їх вираження звичайно відбиває усвідомлення існування норм, як і їхнє відповідне значення. Проте ці формулювання також передбачають й інші інтереси, зокрема бажання заправляти дійсністю, тобто радше диктувати норми, аніж тлумачити їх. Отже, формулювання норм прагнуть до тенденційності і до них завжди слід ставитися з певною долею скепсису.