ЗМІСТ

1. Сучасні теорії перекладу:

1. Полісистемна теорія …………………………………………………

2. Маніпулістична теорія……………………………………………….

3. Скопос-теорія…………………………………………………………

2. Ставлення до оцінки цільових текстів:

1. Поняття еквівалентності та адекватності перекладу………………

2. Поняття перекладацьких норм

3. Аналіз процесу та результату перекладу («протоколи думки вголос»)…

1. Сучасні теорії перекладу

   1. Полісистемна теорія

Майкл Шаттлворт

Полісистемна теорія перекладу

Поняття полісистеми з’явилося у роботах російських літературознавців, а з середини 1970-х років зацікавило і певні групи перекладознавців. Ця теорія запропонувала загальну модель розуміння, аналізу та опису функцій та розвитку літературних систем, а її застосування у вивченні перекладної літератури — сфери, що часто залишається на периферії літературознавства, — сприяла виникненню цікавих дискусій і досліджень.

Витоки полісистемної моделі та робота Ітамара Евена-Зогара

На початку 1970-х років Ітамар Евен-Зогар, дослідник із Тель-Авіва, розробив полісистемну модель, що базувалася на його роботі в сфері єврейської літератури. Однак своїм корінням теорія сягає праць представників пізнього російського формалізму, а саме — Юрія Тинянова, Романа Якобсона і Бориса Ейхенбаума. Англомовний вступ до ідей російського формалізму пропонується в дослідженні (Matejka and Pomorska 1971).

Хоча І. Евен-Зогар багато чого взяв у формалістів, гадаю, найважливішим їхнім внеском у його теорію можна вважати поняття системи. Цей термін, якому вперше надав визначення Ю. Тинянов (Tynjanov 1929), використовувався для позначення багатошарової структури елементів, що пов’язані між собою і знаходяться у взаємодії. Це поняття виявилось достатньо гнучким, щоб його можна було застосовувати до явищ на різних рівнях, і дало змогу Ю. Тинянову розглядати не лише окремі роботи, але й цілі літературні жанри та традиції — і навіть увесь соціальний устрій — як окремі системи (чи, навіть, «системи в системах»). Більш того: в межах ширшого кола питань, які він розглядав у своїй роботі щодо процесу еволюції літератури (Tynjanov 1971), використання поняття системи дозволило розглядати цей процес як «мутацію систем» (1971:67).

Використовуючи дослідження Ю. Тинянова й інших російських формалістів, на початку 1970-х І. Евен-Зогар продовжив розвивати системний підхід більшою чи меншою мірою з того моменту, на якому формалісти закінчили своє дослідження. У той час його метою було вирішення певних проблем, пов’язаних із теорією перекладу та історичною структурою єврейської літератури. Використання ідей формалістів у цих сферах привело до формулювання теорії, яку він назвав полісистемною.

У роботах І. Евена-Зогара терміни «система» і «полісистема» є, певною мірою, синонімами. Однак другий термін був запропонований для того, аби підкреслити динамічну природу авторського розуміння «системи» і для того, щоб відокремити його від більш статичних конотацій, які термін набув у традиції, створеній Фердинандом де Сосюром. Розповідь про походження та логічне міркування щодо терміну полісистема можна знайти в (Even-Zohar 1990:9—13). Також слід зазначити, що розуміння понять система і системний, які пропонує І. Евен-Зогар, значним чином відрізняється від їх розуміння у роботах Майкла Голідея, де він говорить про функціональну — або системну — граматику, яка є теоретичною базою моделі перекладу Дж. Кетфорда (Catford 1965).

Згідно з моделлю Евена-Зогара, полісистема сприймається як різнорідна, ієрархізована сукупність (або система) систем, які вступають у взаємодію і викликають тривалий, динамічний процес еволюції в межах полісистеми, в цілому. З першої частини цього визначення виходить, що полісистеми можуть постулюватися для пояснення явищ, які існують на різних рівнях; таким чином, полісистема певної національної літератури розглядається як один елемент більшої, соціокультурної полісистеми, причому остання акумулює в собі інші полісистеми, а не лише літературну (напр., художню, релігійну чи політичну). Більш того: опинившись, таким чином, у ширшому соціокультурному контексті, «література» починає розглядатися не лише як зібрання текстів, а і ширше — як набір факторів, що регулюють створення, просування і сприйняття цих текстів. Невід’ємною частиною концепції полісистеми виступає розуміння того, що різні шари і підрозділи, з яких і складається та чи інша полісистема, постійно конкурують один із одним за домінуюче положення. Таким чином, у випадку з літературною полісистемою, існує постійне напруження між центром і периферією, де різні літературні жанри постійно змагаються за домінуюче, центральне положення. Термін жанр розуміється у найширшому сенсі й не зводиться лише до «високих», чи «канонізованих», форм, тобто «тих літературних норм і праць, <…> що вважаються легітимними з боку домінуючих кіл у межах культури, і чиї помітні продукти зберігаються суспільством і з часом стають історичною спадщиною» (Even-Zohar 1990:15). Він також включає «низькі», або «не канонізовані» жанри — «ті норми та тексти, які відкидаються цими колами як нелегітимні» (там само). Таким чином, літературна полісистема складається не лише з «шедеврів» і поважних літературних форм (напр., встановлених віршових форм), але і таких жанрів, як дитяча література, масова художня література та переклади — жоден із них ще ніколи не входив до кола інтересів літературознавства. Новий, не елітарний і не прескриптивний підхід, який став можливим завдяки відмові від суджень щодо якості твору, створив далекосяжні наслідки для галузі перекладознавства.

Хоча так звані низькі форми тяжіють до периферії, стимул, що вони його надають канонізованим формам у центрі, є одним із основних факторів, які визначають спосіб еволюціонування полісистеми. Таким чином, з точки зору І. Евена-Зогара, еволюція літератури відбувається не завдяки якійсь конкретній меті, а виникає як наслідок «неминучого змагання, що породжується станом гетерогенності» (1990:91). Ще одним аспектом цього змагання можна вважати додатковий тиск, що існує між первинними (інноваційними) та вторинними (консервативними) літературними принципами: як тільки первинна форма опиняється в центрі і набуває канонізованого статусу шляхом утримування цієї позиції впродовж певного часу, вона починає ставати все більш консервативною та негнучкою, оскільки намагається відбити напади молодших літературних ідей — тих, що тільки-но з’явилися. Однак, згодом — і неминуче — вона піддасться новішій моделі, яка з часом повністю позбавить її привілейованого положення в центрі полісистеми.

Полісистемна теорія та переклад

Хоча концепція полісистеми була створена саме для того, щоб вирішувати певні проблеми, пов’язані з вивченням перекладу, із зазначеного вище зрозуміло: в якості теорії вона пояснює системні явища набагато більш загального характеру. Однак значна частина публікацій І. Евена-Зогара присвячена розвідкам щодо ролі, яку перекладна література грає в конкретній літературній полісистемі, а також — ширшим теоретичним висновкам, які полісистемна теорія робить щодо перекладознавства, взагалі.

Розглядаючи перше питання, Евен-Зогар наполягає на необхідності визнати обмежені системні відносини між, начебто, ізольованими перекладними текстами, що існують у певній літературній полісистемі (1990:45-6). Ці відносини стосуються принципів вибору, що накладаються на майбутні переклади домінантною поетикою, а також — схильності перекладних текстів до узгодження з літературними нормами цільової системи. Встановивши системний статус перекладної літератури, І. Евен-Зогар переходить до обговорення її ролі та значення в межах літературної полісистеми.

Хоча може виникнути бажання — через обмежену увагу, що, за традицією, відводиться перекладній літературі більшістю гілок літературознавства, — зробити висновок, що така література неодмінно займатиме периферійне положення у полісистемі, насправді, такий висновок є помилковим. Хоча периферійне положення такої літератури є нормальним, І. Евен-Зогар визначає три групи обставин, у яких перекладна література може займати більш центральне положення (там само: 46-8). Перша з них включає ситуацію, у якій «молода» література в процесі становлення ще не кристалізувалася у полісистему. Тоді перекладна література стає однією з найважливіших систем такої літератури, оскільки література, що виникає, стежить за іншими, старшими літературами, шукаючи в них первинні, готові для вжитку моделі створення різноманітних типів текстів. Другий випадок, у якому перекладна література може займати центральне положення у певній літературній полісистемі, трапляється тоді, коли оригінальна література тієї системи є «периферійною» або «слабкою» — наприклад, коли література маленької країни опиняється в тіні літератури великої країни. Третя група ситуацій відбувається в умовах кризи; під час таких поворотних пунктів еволюції полісистеми вакуум, що виникає, коли старіші, встановлені моделі втрачають надійність, часто-густо може заповнити лише наплив нових ідей за посередництвом перекладу. Однак в інші часи перекладні твори схиляються до відображення більш консервативних, вторинних норм, і з часом стають засобом підтримки традиційних, навіть застарілих моделей. Утім, слід уточнити: незалежно від загального стану літературної полісистеми, перекладна література в її межах не обов’язково поводитиметься однаково: як і будь-яка інша літературна форма, вона має власну багатошарову полісистему.

Враховуючи той факт, що перекладна література може грати низку ролей у цільовій полісистемі — чи то пристосовуючись до вже існуючих моделей, чи то уводячи до системи нові, оригінальні елементи, — способи, в які у певній культурі відбувається переклад, завжди диктуються положенням, яке перекладна література займає в межах полісистеми. За словами І. Евена-Зогара, «переклад більше не є явищем, природа і межі якого задаються раз і назавжди; він стає діяльністю, що залежить від відносин у межах певної культурної системи» (1990:51). Цей новий погляд неминуче приводить до розширення визначення перекладу як такого. Раніше визначення створювали у дуже прескриптивний спосіб, а тексти, що не відповідали прийнятим теоретичним упередженням, часто-густо позбувалися статусу «перекладів»: їх хрестили «імітаціями», «адаптаціями» або «версіями». Робота І. Евена-Зогара, з іншого боку, припускає, що перекладознавці увесь час ставили невірні запитання, і намагається створити нове визначення самої наукової дисципліни, визнаючи, що параметри, за якими процес перекладу відбувається у певній культурі, нав’язуються моделями, які на цей час діють у межах цільової літературної полісистеми. Цей принципово не прескриптивний підхід привів до трьох дуже важливих відкриттів.

До першого можна віднести припущення, що корисніше розглядати переклад як конкретний випадок більш загального явища міжсистемного переходу. Завдяки цьому можна розглядати переклад у ширшому контексті, а особливості, характерні саме для перекладу, висвітлюються на тлі цього ширшого контексту (див. Evеn-Zohar 1990: 73-4). Два інші відкриття випливають із першого. Другий стосується нашого розуміння перекладного тексту. Замість того, щоб обмежувати розвідку природою еквівалентності, яка існує між джерельним текстом та цільовим, перекладознавець тепер може зосередитися на перекладному тексті як єдності, що самостійно існує у цільовій полісистемі. Цей новий підхід, зорієнтований на цільовий текст/культуру, що зараз майже виключно асоціюється з ім’ям Ґідеона Турі, викликав появу величезної кількості дескриптивних досліджень природи цільового тексту — наприклад, з точки зору рис, які відрізняють його від інших текстів, що виникають у межах певної полісистеми. Більш того: перекладні тексти вже не розглядаються як ізольоване явище; їх, скоріше, сприймають як прояв загальних «процедур» перекладу, що визначаються умовами, які у певний час превалюють у цільовій полісистемі (Evеn-Zohar 1990:74-5). Третє відкриття стосується, власне, цих процедур перекладу. Як тільки було встановлено, що цільовий текст не є лише результатом обирання з наборів готових мовних варіантів, а, скоріше, створюється різними типами системних примусів (що пов’язані не лише з мовною структурою, а і, наприклад, з питаннями жанру та літературних смаків), — це дало змогу запропонувати пояснення перекладацьким явищам (наприклад, появі у цільовому тексті функцій, характерних лише для джерельної системи) у межах ширшого контексту міжсистемного переносу (там само, 75-7).

Подальший розвиток

<…> У межах теорії були також представлені інші концепції системи, що доповнюють існуючу модель: так, А. Лефевр (1983b: 194) пропонує додати поняття полярності, періодичності та патронажу. Низка науковців ставить під сумнів необхідність розрізняння між первинним/вторинним текстом (Lefevere 1983b: 194; Gentzler 1993:122). Е. Гентцлер також вважає, що вплив російського формалізму є занадто сильним, і що полісистемна теорія має звільнитися від деяких обмежувальних понять (1993:122-3). Однак вплив міркувань І. Евена-Зогара є досить значним, і новий підхід, що він його запропонував, особливо розповсюджений у науковців Ізраїлю, Бельгії та Нідерландів. Мабуть, найбільш значуще розширення моделі присутнє в роботі Ґ. Турі (Toury 1980a), де зміцнюється підхід І. Евена-Зогара, зосереджений на меті перекладу, а також вводиться та розвивається поняття норм перекладу — факторів і примусів, які надають форму типовим перекладацьким технологіям у певній культурі (продовження цієї роботи див. у Toury 1995). Збірка Т. Германса (Hermans 1985а), у яку ввійшла низка статей — більшою мірою, дескриптивного характеру — різних науковців, є ще одним важливим проявом цього підходу, що, зокрема, робить внесок у поняття перекладу як маніпулювання культурою. У своїй пізнішій роботі (1999) Т. Германс зазначає: полісистемний підхід здатен вмістити «низку текстів, які, за традицією, ігноруються», що дозволяє розмістити переклад у межах ширшого контексту історії культури (1999:118). Однак у тій самій роботі автор розглядає низку обмежень полісистемної теорії (там само: 118-119). По-перше, він висвітлює небезпеку деперсоналізації. Цей підхід, заснований лише на аналізі тексту, не бере до уваги окремих людей, чи груп людей, чи навіть організацій — це говорить про небажання займатися головними причинами явищ, якими цей підхід переймається. Т. Германс також характеризує протиставлення «первинного / вторинного» як «пророцтво, що збувається само собою», оскільки, на відміну від інших протиставлень, воно не обов’язково виводиться із тверджень, які походять зсередини самої системи, що формує предмет вивчення, а ретроспективно нав’язується дослідником. Нарешті, він зазначає таке: вивчення проблем, які виникають у реальному житті, відкриває явища, які є занадто «амбівалентними, гібридними, нестабільними, мобільними, частково збіжними та зламаними» для бінарної логіки полісистеми.

Полісистемна теорія надала теоретичне оформлення для численних кейс-стаді, зосереджених на різних видах перекладацької діяльності у межах широкого кола мовних, культурних та історичних контекстів. Сюди входять: зображення Ірландії у фінській реалістичній драмі (Aaltonen 1996); адаптація, написання сценарію та діалогів у британському кіно «Нової хвилі» (Remael 2000); англомовний переклад творів Андре Мальро (Fawcett 2001); французький екзистенціалізм у єврейсько-американській літературі після Другої світової війни (Codde 2003); переклад Шекспірівської «Бурі» німецькою та японською мовами (von Schwerin­High 2004); перекладна дитяча література (Thomson 2005).

Полісистемна теорія, як чітко заявляють І. Евен-Зогар та інші науковці, є не заповненим, герметично закритим пакунком, а, скоріше, відправною точкою для подальшої роботи. Якщо розглядати її саме з такої перспективи, скоріше за все, вона і далі стимулюватиме здійснення плідних досліджень — як теоретичного, так і дескриптивного характеру. Хоча теорія, багато в чому, залишається «в процесі розробки», відкритою для подальших модифікацій та удосконалення, внесок полісистемної теорії до нашого розуміння природи та ролі перекладу залишається значним і дуже впливовим.

Переклад А.О. Івахненко