2. Державний спосіб регулювання трудових відносин.

Державне регулювання трудових відносин включає в себе такі аспекти, як взаємодія держави з роботодавцями та працівниками, регулювання мінімальної оплати праці, його нормативів, умов і тривалості, допомога у працевлаштуванні молоді, захист прав жінок, осіб пенсійного віку, представників етнічних меншин, державне страхування на випадок безробіття.

Держава як регулятор трудових відносин є своєрідним «гарантом», який захищає людину від свавілля роботодавців, дає можливість відстоювати свою гідність та інтереси.

Господарська влада приватного власника об'єктивно здатна чинити свавілля і приносити інтереси людей у жертву прибутку. Економічно суспільство в цьому зацікавлена, але ще більше вона зацікавлена в тому, щоб враховувався людський чинник, забуття якого здатне привести до великих соціальних потрясінь (трудових конфліктів, масового невдоволення).

Будучи в юридично рівному положенні з роботодавцем, працівник фактично є більш слабкою стороною трудових відносин, багато в чому залежить від роботодавця, що дає йому можливість нав'язувати працівникові свою волю. Реально протистояти цьому працівники можуть, лише об'єднавшись у профспілку. Однак і він сам по собі не може забезпечити принцип рівноправності, тому вирішальну роль тут відіграє державне законодавче регулювання, що містить механізми захисту прав сторін трудового договору при реальному їх виконанні.

Також необхідно пам'ятати, що саме по собі наявність належним чином підготовленого закону недостатньо, щоб помітно вплинути на громадську свідомість. Хороший закон може просто не застосовуватиметься, і не діяти ефективно (у сучасних умовах масові порушення прав працівників пов'язані часто не з відсутністю законодавчих актів, а з простим невиконанням закону).

Зростаюче значення державної політики у сфері праці обумовлено низкою чинників економічного, науково-технологічного, соціального характеру. Серед них - уповільнення зростання числа високооплачуваних робочих місць із повним робочим часом, поширення нових форм часткової, тимчасової зайнятості, які сприяють нестійкості доходів і ризику опинитися за межею бідності і в період трудової активності, і після виходу на пенсію.

3. Договірний спосіб регулювання трудових відносин.

Договірне регулювання у трудовому праві здійснюється за допомогою системи договорів, які, залежно від їх суб’єктів, можна поділити на колективні та індивідуальні (трудові) договори. У науці трудового права колективний договір розглядається як локальний нормативний акт, які містить правові норми, спрямовані на регулювання соціально-трудових відносин. Колективний договір, виконуючи цю функцію, поліпшує норми законів і підзаконних актів, заповнює прогалини у законодавстві, орієнтує законодавця на удосконалення і упорядкування норм трудового права.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про колективні договори і угоди” колективний договір укладаються на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників або уповноважених ними органів. Зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції. Саме в ньому знаходять вираження результати захисту сторонами свої інтересів, взаємних поступок.

Договору як регулятору правовідносин і як загально-правовому засобу (незалежно від галузевої належності) притаманні такі характеристики:

1. Договір є засобом узгодженої організації суспільних відносин (на відміну від актів застосування права). Кожен договір є угодою сторін. Саме це надає відносинам договірного характеру.

2. Він завжди має взаємний характер на відміну від односторонніх угод.

3. Для того, аби договір як засіб правового регулювання міг бути реалізованим, необхідна наявність рівності його суб’єктів. Ця рівність має формальний юридичний характер, адже в дійсності, особливо за використання найманої праці, сторони фактично є нерівними.

4. Неодмінним атрибутом договору, що випливає з попередньої ознаки, є самостійність договірних суб’єктів у виборі контрагента.

5. Створюючи договірні відносини, сторони добровільно приймають на себе зобов’язання.

6. Будь-який договір є юридичним фактом, тобто правомірною дією, спрямованою на досягнення певних правових наслідків.