Тема 2 основні напрями і показники розвитку зовнішньоекономічної діяльності в україні

1. Зовнішньоекономічна політика держави

Зовнішньоекономічна політика – це сукупність цілеспрямованих державних заходів щодо реалізації економічного потенціалу країни на зовнішньому ринку та задоволення власних потреб за рахунок товарів і послуг іноземного виробника.

Зовнішньоекономічна політика ґрунтується на теорії світової економіки, що досліджує засади зовнішньоекономічних операцій та їхній вплив на господарські події країні за кордоном. Отримані при цьому знання є основою для формулювання цілей і прийняття рішень для ефективної зовнішньоекономічної політики.

Зовнішньоекономічна політика є частиною економічної політики, що свою чергу, виступає складовою політики держави взагалі. Її цілі мають бути сумісними з цілями економічної політики і політики в цілому.

Якщо централізовано-планова модель господарювання передбачала досить жорстку ієрархічну систему регулювання економікою, тобто тільки держава могла наділити певні органи правом дієздатності на зовнішньому ринку, то ринкова модель передбачає зовсім іншу побудову системи господарювання. У даній моделі для суб’єктів господарювання немає принципової різниці, на якому ринку працювати – внутрішньому чи зовнішньому, - головне – реалізація економічних інтересів згідно з існуючим правовим полем.

При визначенні зовнішньоекономічної політики як економічної категорії слід акцентувати увагу на двох суттєвих моментах: наступальному і захисному.

Наступальна функція спрямована передусім на отримання країною порівняльних та абсолютних переваг у результаті участі у світо господарських відносинах, тобто на реалізацію економічного потенціалу країни на світовому ринку.

Захисна функція реалізується з метою формування народногосподарської структурит у відповідності до національних інтересів і цілей зовнішньоекономічної політики.

Основні причини введення і підтримання захисних заходів:

• створення системи регулювання імпорту з метою захисту вітчизняного ринку від іноземної конкуренції;

• необхідність захисту певних галузей і підприємств у період становлення нових виробництв, структурної перебудови і подолання кризових явищ;

• необхідність захисту за будь-яких обставимн певних стратегічних галузей і підприємств, які забезпечують безперервність процесу відтворення (енергетика, транспорт, зв'язок тощо) або обороноздатність країни;

• необхідність мати резерв торговельно-політичних поступок в обмін на аналогічні поступки країн-партнерів, важливих для вітчизняного експорту;

• сучасний протекціонізм здебільшого є інструментом проведення вибіркової структурної політики, ніж джерелом поповнення державного бюджету, хоча безперечно, дані фіскальні заходи відіграють значну роль у країнах, які розвиваються;

• необхідна реалізація даної функції при розв’язанні проблеми екстерналізації, тобто перекладання на інші національні господарські системи своїх проблем, витрат, складнощів. Це проявляється в тому, що економічно розвинуті країни екстерналізують свої витрати шляхом розширення зовнішньоекономічної сфери, імпорту дешевої сировини і палива, експорту готової продукції і капіталу, перенесення екологічно забруднених виробництв на територію інших країн, переважно тих, які знаходяться на світо господарській периферії.

Для України сьогодні актуальні такі цілі зовнішньоекономічної політики:

1. Інтеграція України у світове господарство і динамізація її зовнішньоекономічних зв’язків.

2. Органічне поєднання заходів щодо послідовної лібералізації сфери зовнішньоекономічних зв’язків з регулюючою роллю держави в цій сфері при переважному використанні ринкових, а не адміністративних засобів регулювання.

3. Орієнтація на цілеспрямоване формування й ефективну реалізацію експортного потенціалу країни.

4. Багатовекторність зовнішніх економічних зв’язків України. Для реалізації зазначених цілей Україні розробляється концепція довгострокової зовнішньоекономічної політики і державна програма розвитку експортного потенціалу.

Основні складники зовнішньополітичної політики держави представлено на рис.1.5

Рис. 1.5. Складові ЗЕД

Зовнішньоторговельна політика – це державна політика, яка впливає на зовнішню торгівлю через податки, субсидії, прямі обмеження експортних та імпортних операцій. Об’єктом регулювання зовнішньоторговельної політики є товаропотоки між країнами. Залежно від спрямованості і товаропотоків розрізняють експортну та імпортну політику держави (рис. 1.6, 1.7)

Зовнішньоторговельна політика – це регулювання державою експортних та імпортних операцій

Експортна політика

Імпортна політика

Експортна політика	Спрямована на реалізацію економічного потенціалу країни на зовнішніх ринках
Експортний потенціал	Обсяг товарів та послуг, які національна економіка у змозі виробити й реалізувати за межами своїх кордонів без збитків для себе із максимальним прибутком
Експортно-орієнтована модель економічного розвитку	Всебічне використання світових ринків як додаткового фактора економічного зростання
Імпортна політика	Спрямована на регулювання імпорту з метою захисту вітчизняного ринку від іноземної конкуренції та задоволення власних потреб за рахунок товарів іноземного виробництва

Рис. 1.6. Характеристика видів зовнішньоторговельної політики

Рис. 1.7. Напрями іноземної політики

Політика у сфері стимулювання іноземних інвестицій – це комплекс заходів держави для залучення і використання іноземних інвестицій на території країни і регулювання вивезення інвестиції за кордон.

Цілі політики у сфері стимулювання іноземних інвестицій:

• створення конкурентного середовища;

• привнесення в країну передової технології і досвіду ринкового господарювання;

• додатковий інвестиційний капітал;

• розширення масштабів вітчизняного нагромадження за рахунок зовнішніх джерел фінансування;

• збільшення національного виробництва за рахунок іноземних вкладень;

• сприяння структурній перебудові економіки;

• створення передумов для поєднання вітчизняного й іноземного капіталу.

Валютна політика – це сукупність дій з метою підтримання економічної стабільності і створення основних засад розвитку міжнародних економічних відносин за рахунок впливу на валютний курс і на валютні відносини.

Основні складники валютної політики представлено на рис. 1.8

Рис. 1.8. Складові валютної політики

1. Дисконтна політика – це система економічних організаційних заходів щодо використання дисконтної ставки (відсотка) для регулювання руху інвестицій і збалансування платіжних зобов’язань. Орієнтована на коригування валютного курсу. Ця політика виявляється у впливі на стан грошового попиту, динаміку і рівень цін, обсяги грошової маси, міграцію короткострокових інвестицій.

2. Девізна політика – це система регулювання валютного курсу покупками і продажем валюти за допомогою валютної інтервенції та валютних обмежень.

3. Валютне субсидування – це цільова операція Центрального банку країни з купівлі-продажу іноземної валюти для обмеження динаміки курсу національної валюти за визначеними межами.

4. Диверсифікація валютних резервів – це система економічних, правових, організаційних заходів, що регламентують операції з національною й іноземною валютою, золотом.

Митно-тарифна політика – комплексна система заходів, спрямованих на забезпечення економічного суверенітету країни, охорони державних кордонів, реалізації зовнішньоекономічної стратегії через сферу митних відносин.

Основні цілі митно-тарифної політики:

• забезпечення найбільш ефективного використання інструментів митного контролю (податки, ліцензії, квоти) і регулювання товарообміну на митній території України;

• участь у реалізації торговельно-політичних завдань щодо захисту внутрішнього ринку;

• стимулювання розвитку національної економіки;

• сприяння проведенню структурної перебудови та інших завдань економічної політики України.

В економічній теорії виділяють дві основні моделі зовнішньоекономічної політики: ліберальна (вільна торгівля) і автаркія (рис 1.9).

Рис. 1.9. Моделі зовнішньоекономічної політики

До протекціоністських заходів можна віднести:

• обкладення імпорту високим митом (митна політика);

• кількісне обмеження імпорту (політика квот);

• добровільне обмеження експорту (нетарифне регулювання);

• субсидії підприємствам, що беруть участь у міжнародній конкуренції;

• складна митна процедура (бюрократичні заходи);

• жорсткі технічні і санітарні стандарти щодо імпорту;

• валютні обмеження імпорту товарів.

Серед форм протекціонізму виділяють:

• селективний протекціонізм, за якого мито спрямовується проти окремих країн або окремих товарів;

• галузевий протекціонізм, що допускає захист від іноземної конкуренції не всього національного виробництва, а його окремих галузей;

• колективний протекціонізм як політика інтеграційних угруповань, торговельних обєднань держав стосовно третіх країн;

• прихований протекціонізм, що використовує методи внутрішньої економічної політики і являє собою одночасне скорочення мита й розширення кількості нетарифних обмежень;

• монопольний протекціонізм – здійснення зовнішньоторговельних відносин з використанням обмежень, спрямованих на захист державних інтересів (домінує в країнах з централізовано-плановим управлінням).