Аутоімунні реакції

    Як відомо, імунна система забезпечує гомеостаз організму. Але в деяких ситуаціях імунологічні реакції сприяють сенсибілізації організму до власних тканин і обумовлюють розвиток патологіч ного процесу. Аутоімунний процес - це такий стан, при якому з'являються антитіла або сенсибілізовані лімфоцити до антигенів власних тканин. Наявність аутоантитіл не завжди є свідченням патології. Аутоантитіла можна виявити у здорових осіб, наприклад, проти ядер клітин епітелію щитовидної залози, міоглобіну, тиреоглобуліну, клітин гладкої мускулатури та інші. Кількість аутоантитіл підвищується з віком, причому в жінок у більшій мірі, ніж у чоловіків. Існує думка, що синтез аутоантитіл у невеликих кількостях до різноманітних антигенів організму є нормальним процесом, необхідним для транспорту і елімінації макромолекул, що виникають при руйнуванні і відмиранні клітин.

    Аутоімунними захворюваннями вважаються такі патологічні процеси, при яких аутоімунні реакції відіграють основну патогенетичну роль.     У відповідності з теорією Бернета, в період ембріогенезу всі клони імунокомпетентних клітин, які могли б реагувати з антигенами власних тканин елімінуються, а тому імунна відповідь на антигени власного організму відсутня. Крім тих випадків, коли антигени не контактували з імунокомпетентними клітинами (кришталик ока, тканина щитовидної залози, сперматозоїди та інші). Таким чином, вже в процесі формування імунної системи розвивається здатність організму відрізняти "своє" від "чужого". Згідно з клонально-селекційною теорією аутоімунітет є наслідком порушення толерантності до аутоантигенів. Стан толерантності в організмі підтримується різними механізмами, включаючи супресорні впливи та антидіотипні антитіла. При ваді імунної системи процеси саморозпізнавання значною мірою порушуються. Серед факторів, що сприяють розвитку аутоімунітету, велику роль надають вірусним інфекціям і спадковості. Визнання вірусної етіології деяких аутоімунних захворювань виникає із того, що збудник змінює рецепторний апарат клітин господаря і модифікує антигени клітинних мембран. Антивірусні антитіла часто перехресно реагують з антигенами господаря, стимулюють синтез антиідіотипних антитіл, що взаємодіють з цими антигенами. Важливе значення мають генетичні фактори. До аутоімунних захворювань відносять аутоімунну тромбоцитопенію, системний червоний вовчак, які асоціюються з певними локусами головного комплексу гістосумісності.

У відповідності до гіпотези "заборонених клонів" допускається можливість появи генетично змінених лімфоцитів, що здатні реагувати на різноманітні антигени тканин з появою аутоантитіл або сенсибілізованих лімфоцитів, які деструктивно впливають на відповідні тканини організму.

Однією з причин появи аутоантитіл є можливість поліклональної активації В-лімфоцитів. Встановлено, що ряд мітогенів викликає проліферацію і диференціацію всіх В-клонів. Такими провокуючими факторами можуть бути як інфекційні, так і інші екзогенні впливи.

Велику роль у виникненні аутоімунних захворювань відіграє порушення імунорегуляції: первинні дефекти В-клітин, дефіцит супресорної активності, підвищена активність Т-хелперів або комбінація цих вад. Експериментальні дослідження показали, що стимуляція аутореактивних клонів - це результат значної активації Т-хелперів. З іншого боку, при зниженні функції супресорів В-клітини починають реагувати на тканинні антигени синтезом аутоантитіл, які обумовлюють розвиток аутоімунної хвороби. Імунодефіцит супресорів спостерігається при системному червоному вовчаку, тиреоїдиті Хашимото, ревматоїдному артриті. Зниження супресорної активності може бути зумовлене вродженим дефектом вилочкової залози або виникає під впливом токсичних, вірусних та інших факторів.

Існують прямі докази того, що ідіотипна сітка імунної системи може бути причиною синтезу патологічних аутоантитіл. Їх продукція пов'язана з виникненням антиідіотипних антитіл до вірусних антитіл. При цьому антиідіотипні антитіла реагують з рецепторами до вірусів, що розміщені на клітинах.

У звичайних умовах всі власні антигени організму мають свій "внутрішній образ" у вигляді відповідного ідіотипу. Внутрішні образи власних антигенів нездатні викликати імунної реакції, але мутації можуть обумовити їх перехід в імуногенну форму і таким чином стимулювати аутоімунні пошкодження.

Залежно від локалізації патологічного процесу аутоімунні захворювання поділяють на органоспецифічні і неорганоспецифічні.

При органоспецифічних виявляють аутоантитіла специфічні до антигену відповідного органу. До таких захворювань відносять аутоімунні хвороби крові, щитовидної залози, поліендокри нопатії, ураження центральної нервової системи та очей.

Патологічний процес у даному випадку можна відтворити експериментально, вводячи тваринам цей антиген разом з ад'ювантом Фрейнда.

Для всіх цих захворювань характерне деструктивне ураження певного органа, зумовлене імунною клітинною відповіддю (в основному аутореактивними Т-лімфоцитами).

До неорганоспецифічних системних захворювань відносять системний червоний вовчак, псоріаз, хвороби сполучної тканини. У цих хворих виробляються аутоантитіла до різних клітинних і позаклітинних структур (ядер, мітохондрій тощо). Тканинні пошкодження часто розвиваються внаслідок утворення імунних комплексів.

Критерії підтвердження аутоімунної патології:

1. наявність аутоантигенів;

2. наявність відповідних аутоантитіл або сенсибілізованих лімфоцитів;

3. пасивний перебіг захворювання.

   Приклади основних аутоімунних захворювань і патогенетич них факторів ілюструє подана таблиця.

Таблиця 9

Аутоімунні хвороби, їх патогенетичні чинники та аутоімунні фактори.

Хвороба	Чинник	Аутоімунний фактор
Тромбоцитопенічна пурпура	Комплекс гаптен-тромбоцит	Ig G
Ревмокардит	Білок М стрептокока А	Ig G, Ig M
Гломерулонефрит	Ліпопротеїн стрептокока А	Ig G, Ig M
Ревматоїдний артрит	Ушкоджений Ig G	Ig M
Міастенія гравіс	Рецептор ацетилхоліну	Ig G
Розсіяний склероз	Міеліновий білок	Ig G
Системний вовчак	ДНК, РНК, нук-леопротеїни	Ig G
Пемфігус вульгарний	Антигени шкіри	Ig G
Аутоімунна гемолітична анемія	Rh, I та інші антигени еритроцитів	Ig G Ig M
Злоякісна анемія	Внутрішній фактор	Ig G
Тиреоїдит Хашимото	Тиреоглобулін	Ig G, Т-лімфоцити
Алергічний енцефаломієліт	Перехресно реагуючий міелін	Т-лімфоцити
Симпатична офтальмія	Райдужна оболонка	Т-лімфоцити
Сперматоцитопенія	Сперматоцит	Т-лімфоцити

   

Таким чином, аутоімунні захворювання супроводжуються утворенням аутоантитіл, імунних комплексів, функціональною недостатністю супресорних механізмів, порушенням функції комплемента, генетичними вадами. У діагностиці аутоімунної патології велике значення має співвідношення Т-хелперів і супресорн их клітин.