Действия восставших

Ополчение Наливайко быстро увеличивалось: отовсюду собирались отряды украинских селян, бежавших от притеснений господ. Наливайко напал на город Луцк, где были сторонники и слуги епископа Кирилла Терлецкого, наиболее видного деятеля унии. Истребляя шляхтичей, ксендзов и отщепенцев православия, Наливайко из Волыни двинулся в Белоруссию, где ограбил Могилёв. Из Речицы Наливайко послал письмо к королю Сигизмунду III с просьбой отвести казакам свободную землю между реками Бугом и Днестром ниже Брацлава, за что казаки обяжутся помогать Речи Посполитой в войнах с соседними странами. Восстание принимало опасные для королевства размеры. Король вынужден был вызвать войско из Молдавии и поручил коронному гетману Жолкевскому подавить мятеж, охвативший Белоруссию и южные воеводства. Наливайко ушёл на юг, где поднялось также восстание под предводительством избранного нереестровыми казаками в гетманы Лободы, и под Трипольем он соединился с последним, причём главное начальство над казачьими силами перешло к Лободе. Ввиду того, что польские войска всё усиливались, казакам пришлось отступить на левый берег Днепра. В мае 1596 года они были осаждены неприятелем близ города Лубны, на урочище Солонице. Казаки оградились возами в четыре ряда и больше двух недель выдерживали осаду поляков, окруживших табор с трёх сторон (с четвертой стороны было болото). Открылся недостаток в пище и воде, наступили внутренние раздоры.

После длительных переговоров казаки выдали шляхте Северина Наливайко, но категорически отказались выдать других своих товарищей и заявили, что будут обороняться до последней капли крови. «Обороняйтесь», отвечал предводитель польского войска Жолкевский, и в этот же момент поляки с оружием в руках бросились на козацкий табор. Козаки, не успели ни взяться за оружие, ни построиться в ряды, и пустились в рассыпную. Поляки разбили их немилосердно, и в короткое время так много иссекли, что трупы лежали на трупах более, чем на милю расстояния.

Казнь

7 (17) июля 1595 казаки предали Наливайко и других начальников Жолкевскому, думая тем спасти свою жизнь. Наливайко отрубили голову во время сейма в Варшаве, тело четвертовали и каждую отсеченную часть развесили по разным местам. Впоследствии между украинцами сложилось предание, попавшее и на страницы малороссийских летописей, будто бы Наливайко был сожжен живым в медной кобыле или в медном воле в Варшаве по приказу самого короля.

Памятник во Львове Памятник в Москве.

Федоров Іван (бл. 1525-1583) засновник книгодрукування в Україні Народився близько 1525 року в Москві. До 1553 року був дияконом у московській церкві Миколи Гостунського. 1551 року московський цар Іван Грозний і Стоглавий Собор, спираючись на думку просвітителя Максима Грека, вирішили з метою уникнення помилок у церковних книгах переписувачами запровадити друкування книг на взірець тих, що виходили у Греції, Італії. Близько 1552 року в Москві запроваджено друкарський верстат і літери, привезені із західноруських земель, і під керівництвом данського місіонера-протестанта Місінгейма та за допомогою диякона Івана Федорова, його підмайстрів Петра Мстиславця та Маруші Нефедьєва розпочато друкарську справу. 1564 року вийшла перша книга московського друку за участю Івана Федорова та Петра Мстиславця — «Апостол». Після смерті московського митрополита Макарія, протектора друкарської справи, почалися конфлікти між конкурентами, переписувачами книг і новозаснованою друкарнею, що переросли у ворожнечу, яка закінчилася вигнанням друкарів з Москви. Іван Федоров та Петро Мстиславець опинилися у Литві. На початку 1566 року вигнанці звернулися до гетьмана Великого князівства Литовського Григорія Ходкевича, мецената й просвітителя, який планував заснувати друкарню в Заблудові, з проханням прийняти їх. Іван Федоров і Петро Мстиславець закладають друкарню в Заблудові. 1568 року вийшло «Заблудівське Євангеліє», пізніше «Псалтир» та «Часословець». 1570 року друкування книг у Заблудові припинилося у зв’язку з хворобою Ходкевича та погіршенням його фінансових справ. 1569 року Заблудів залишив Мстиславець. 1572 року Іван Федоров переїжджає до Львова, де з допомогою духівництва, міщан та ремісників закладає нову друкарню. 25 лютого 1573 року друкар Іван Федоров почав друкувати першу відому нам друковану книгу в Україні — «Апостол». 15 лютого 1574 року «Апостол» побачив світ. Того року вийшов також «Буквар», перший навчальний посібник з граматики старослов’янської мови. Через деякий час Івана Федорова запрошує до себе князь Костянтин Острозький і з 1575 року він перебуває у нього на службі з метою видати слов’янську Біблію. Деякий час, з 1575 по 1576 рік, Федоров був управителем Дерманського монастиря поблизу Острога. 1676 року провадить підготовчі видавничі роботи, бере участь у діяльності вченого гуртка, до якого належали Герасим Смотрицький, Даміян Наливайко, Василь Суразький, які, ймовірно, допомагали Федорову готувати книги до друку. 12 липня 1580 року в Острозькій друкарні Іван Федоров надрукував «Острозьку біблію», наклад якої вийшов 12 серпня 1581 року. У 1583 році Федоров повернувся до Львова, заклав нову друкарню, але за браком коштів так і не зміг почати роботи. Щоб добути кошти, на замовлення короля Стефана Баторія відливає гармати. Того року князь Острозький на прохання кардинала Птолемео Галлі посилає Івана Федорова в Рим для надання допомоги в друкуванні. Тоді ж Федоров побував у Відні, щоб запропонувати австрійському імператору Рудольфу II свій винахід — скорострільну гармату. Великі борги та судові справи з кредиторами підірвали здоров’я Івана Федорова, і 15 грудня 1583 року він помер. Поховано його на цвинтарі в Онуфріївському монастирі у Львові. Перша друкована книжка в Європі побачила світ 1450 року в німецькому місті Майнці, в друкарні Гутенберга, і до кінця XV століття друкарні з’явилися майже в кожній європейській країні. Першим друкарем українських книжок був німець Швайпольт Фіоль, який надрукував у Кракові кирилицею 1491 року «Октоїх» та «Часословець». Обидва видання містять багато ознак живої української мови. Першим власне руським друкарем був Франциск Скорина, книги якого, видані у Вільні 1525 року, справили помітний вплив на раннє українське друкарство. З часу прийняття Люблінської унії І569 року, коли активізувався наступ католицизму на православ’я й почали виникати церковні православні братства, які боронили свою віру та національність, постала особливо гостро проблема освіти, задовольнити яку могло лише друкарство та друкована книга. Друкарня, заснована в 1572—1573 роках у Львові емігрантом, московитином Іваном Федоровим, поклала початок постійному українському друкарству. Нині дискутується факт першості Івана Федорова як українського першодрукаря, оскільки напис на надгробку свідчить, що він відновив занедбану раніше справу, проте роль його в тогочасному культурному житті важко переоцінити. Іван Федоров був безмежно відданий своїй справі. Тривалий час він наполегливо вчиться друкарства й різьбярства у Москві, винаходить нові зразки шрифтів і окрас книжкових на основі давніх традицій слов’янської рукописної книги та західноєвропейських взірців книжкового мистецтва. Підступи заздрісників змушують його залишити Москву й успішно почату друкарську справу, і він їде у край, де були кращі умови, щоб, за його словами, «розсівати по землі зерна духовні». Він кидає нажите місце у литовського гетьмана Ходкевича в Заблудові, щоб мати можливість продовжувати улюблену справу після смерті свого покровителя. Осівши у маєтку багатого й впливового в Польщі, Литві й Україні князя Костянтина Острозького, Іван Федоров виявляє себе як здібний організатор і невтомний ентузіаст друкарства. У лютому 1574 року у Львові Іван Федоров закінчив друкувати першу відому нам книгу в Україні — «Апостол», який повторював в основному московське видання 1564 року і закінчувався спеціально написаною післямовою, в якій описано історію створення львівської друкарні. Того самого року друкар видав один з найвидатніших своїх творів —«Буквар», що був першою спробою створення навчального посібника з граматики старосло-в’янської мови в історії української науки. «Буквар» призначався, очевидно, для спеціальної школи при друкарні Івана Федорова у Львові. Коли фінансові обставини склалися для нього несприятливо, Іван Федоров іде на службу до короля Стефана Баторія й береться відливати гармати за своєю технологією. У той час в Римі за наказом Папи Урбана VIII кардинал Птолемео Галлі вирішив удосконалити друкарські шрифти. «Острозька біблія» Івана Федорова була вже відома на сході Європи, тому звернулися по допомогу до князя Костянтина Острозького, який послав до Рима свого «дуже вмілого друкаря, щоб надати посильну допомогу». Людина всебічно обдарована, Іван Федоров був інженером-винахідником, який не тільки удосконалював шрифти, друкарський верстат, а й зробив відкриття в артилерійській справі. Навесні 1583 року він їде у Відень, щоб запропонувати австрійському імператорові Рудольфу II швидкострільну багатоствольну гармату, свого роду «катюшу» XVI століття. Як писав сам винахідник у листі до імператора, гармату можна було «розбирати на п’ятдесят, сто або, якщо потрібно, на двісті частин» і змонтувати за три дні і три ночі. На той час такої гармати світ ще не знав. Іван Федоров привіз гармату у Відень і продемонстрував її імператору. За словами майстра, «всі дуже хвалили його», але хотіли дізнатися про секрет без винагороди винахідникові. А Івану Федорову були конче потрібні кошти для продовження видання слов’янських друкованих книг. Тому він звертається до саксонського курфюрста Августа. Подальша доля винаходу Івана Федорова невідома, але цей факт його біографії засвідчує, окрім таланту, його наполегливість і підприємливість у досягненні мети. Останній рік життя, 1583-й, був трагічним для Івана Федорова. Не добувши достатніх коштів ні у Римі, ні у австрійського імператора, ні у саксонського курфюрста, він потрапляє в скруту, його майно, друкарське обладнання, книги описують за борги. Не витримавши цього, він захворів і в ніч з 5 на 6 грудня 1583 року помер на руках у сина Івана. Після смерті батька Іван продав свою палітурну майстерню, щоб розплатитися з батьковими боргами, а друкарню Івана Федорова викупили у гендлярів ентузіасти друкарської справи Львова, які заснували друкарню Львівського братства. Існують припущення, що Іван Федоров, перш ніж потрапити в Москву, закінчив Краківський університет і взагалі походив з Литви, з села Пітковичі. В архівах Краківського університету навіть було знайдено у 1969 році документ, що ступеня бакалавра в Кракові був удостоєний «Іван Федоров Москвитин». Як би там не було, але він добре знав традиції давньоруської книги, оскільки після приїзду з Москви в Україну швидко зумів на основі багатої української і російської народної орнаментики та кращих взірців тогочасного західноєвропейського книжкового мистецтва витворити свій стиль книжко- вої графіки, який був взірцем для наступних поколінь майстрів. Під опікою церкви, православних братств та шкіл відновлене Іваном Федоровим книгодрукування швидко розвивалося по всій Україні. Друкарні відкривалися наприкінці XVI — на початку XVII століття у багатьох містах та при монастирях, зокрема друкарня Львівського братства, друкарні в Крилосі, Стрятині, Дермані, Уневі, Почаєві, Чернігові, нарешті, у Києво-Печерській лаврі. Традиції Івана Федорова в книжковій графіці та в художньому оформленні плідно продовжували його учні: син Іван, друкар Гринь Іванович із Заблудова, Сачко Сенькович Сідляр, Сенько Корунка та Мина, чернець Онуфріївського монастиря у Львові, де була перша друкарня Івана Федорова, в якій після Івана Федорова нові «ремесници і люде ученые показалися», як пише в своєму листі 1586 року львівський єпископ Гедеон. У наш час у Львові діє Поліграфічна академія імені Івана Федорова, встановлено пам’ятник видатному українському та російському просвітителю. ** Ім’я Івана Федорова варте найщирішої пошани — це величний і прекрасний образ людини, що без краю віддана культурній праці. /**В.Романовський. 1937.**/

Іван Матвійович Борецький, більш відомий під чернечим ім'ям Іов, був одним із просвітителів і церковних полемістів, які відстоювали права і свободу православної церкви. Головною його заслугою було відновлення Київської митрополії, що стала центром консолідації та розвитку духовних сил на українсько-білоруських землях, які в першій половині XVII ст. належали Речі Посполитій.

Народився Борецький у селі Бірче (Львівщина) 1570 р. або дешо раніше. Про його батьків відомостей не збереглося, очевидно, вони були освіченими людьми. Де саме здобув освіту майбутній митрополит, невідомо. Судячи з його глибоких пізнань у західному богослов'ї та філософії, він міг учитися в одній із католицьких колегій або навіть університеті. З юних років Борецький опинився в атмосфері жорстокої боротьби, що охопила українсько-білоруські землі в зв'язку з укладенням унії православної церкви (у межах Речі Посполитої) з католицьким Римом. Це питання порушувалося задовго до Берестейського собору 1596 р.

Вища церковна ієрархія України та Білорусії схилялася до прийняття влади Ватикану, що забезпечило б їй стабільні позиції в державі. До того ж безпосереднє підпорядкування папському престолу робило церковних ієрархів незалежними від православних братств, що набирали у другій половині XVI ст. силу в українських містах і, насамперед, у Львові.

Братства та інше духівництво, особливо чернецтво, а також частина православної шляхти й навіть деякі аристократи виступали проти унії. Особливо затято боровся з нею видатний західноукраїнський полеміст і аскет Іван Вишенський, із яким у молоді роки І. Борецький досить тісно спілкувався. Але, поділяючи переконання свого старшого товариша й духовного наставника, не приймаючи ідеї підпорядкування православних папському престолу, Борецький водночас не заперечував необхідності конструктивного діалогу й відкритого контакту з католиками для збагачення вітчизняної культури досягненнями західної цивілізації.

З моменту відкриття у Львові 1586 р. православної братської школи І. Борецький був залучений до її роботи. Перший ректор цього навчального закладу, грек Арсеній Єласонський, зібрав відомих учених і викладачів. Використовуючи можливості друкарні львівського братства, вони розгорнули широку видавничу діяльність. Поєднання педагогічної та богословсько-літературної діяльності з друкарством пізніше стало прикметною рисою і київського духовного центру, біля витоків якого став Борецький.

У 1604 р. його призначили ректором Львівської братської школи. Він займав антиуніатську, але загалом толерантну щодо католицизму позицію, розуміючи, що після Берестейського собору почалися масові гоніння й розвиток православної культури на західноукраїнських землях на даному етапі ускладнюється. Утиски змушували викладачів або приймати унію, навіть ставати римо-католиками, або їхати на схід, насамперед у Київ, де переслідувань було значно менше.

Переїхавши в 1610 р. до Києва, Борецький, як священик, відкриває парафіяльну школу. Він швидко входить у коло освічених людей міста, пов'язаних із київським братством і Києво-Печерською лаврою, захоплює їх ідеєю заснувати школу вищого типу, на зразок керованої ним у Львові.

Відразу ж постали основні питання — про кадрове забезпечення майбутньої школи та її фінансування. Друге було вирішити значно складніше, бо чимало знатних родів України, зокрема й нащадки Костянтина-Василя Острозького, вже прийняли католицизм.

Джерелом існування київського братства були, насамперед, пожертви міщан — ремісників, торговців, промисловиків, а також монастирів, духівництва, заможних козаків і вірних православ'ю дрібнопомісних шляхтичів. Так заможна православна дворянка Галшка Гулевичівна, дружина київського підчашого й мозирського маршалка Стефана Лозки, пожертвувала Київській братській школі на Подолі свою садибу із земельною ділянкою, а також кошти на утримання вчителів. Завдяки цьому братська школа отримала власне приміщення.

Першим ректором Київської братської школи, відкритої в 1616 p., став Іов Борецький, на той час уже відомий учений і письменник-полеміст. Поруч із ним трудилися визначні діячі української культури — син колишнього ректора Острозької колегії Герасима Смотрицького, автор відомої церковнослов'янської граматики Мелетій Смотрицький та поет Касіян Сакович. Обидва вони після Борецького керували школою: перший у 1619—1620, а другий — у 1620—1624 pp.

Діяльність цих трьох ректорів, насамперед самого Борецького, визначила рівень Київської братської школи як навчального закладу вищого типу й заклала основи її дальшого розвитку. У Києві були зосереджені кращі культурні й наукові сили всього східнослов'янського світу — Єлисей Плетенецький, Захарій Копистенський, Тарасій Земка, Лаврентій Зизаній, Памво Беринда. Серед викладачів переважали ченці, але були і світські люди. У Київській школі, як це було прийнято в усіх православних братських школах, училися діти різних соціальних верств.

Діяльність школи була тісно пов'язана з просвітницьким гуртком Києво-Печерської лаври, яким керував архімандрит Єлисей Плетенецький. Саме йому вдалося домогтися від королівського уряду підтвердження раніше одержаних лаврою прав і привілеїв. Плетенецький зібрав тут багату бібліотеку, а завдяки його клопотанням у 1615 р. в лаврі було відкрито друкарню, яку очолив Памво Беринда — лінгвіст, письменник, перекладач і друкар. Характерно, що першою книгою, яка вийшла з друкарні Києво-Печерської лаври у грудні 1616 р. був посібник для учнів братських шкіл — "Часослов".

Підйом просвітницької та видавничої діяльності в Києві відбувався на тлі загострення соціально-церковної боротьби в Речі Посполитій і нестабільної міжнародної ситуації в Східній Європі. Поразкою закінчилася спроба поляків посадити на трон Московського царства сина Сигізмунда III королевича Владислава (майбутнього короля Владислава IV), але останній продовжував боротися за царську корону.

У 1618 p. польські війська підступили до Москви, але виявились у скрутному становищі. Королевича врятував Петро Сагайдачний. Після цієї події популярність запорозького гетьмана, уславленого своїми перемогами над татарами й турками, значно посилилася. Взимку 1617-1618 pp. у Києві відбулися антиуніатські виступи городян, підтримані запорозькими козаками.

Ці та інші події змусили Сигізмунда III в 1618 р. видати грамоту з гарантіями прав православних жителів Києва. Городяни дещо заспокоїлися, проте сама по собі ця грамота ваги не мала, оскільки офіційно православна церква залишалася невизнана польською владою.

У 1618 р. Борецький передав керівництво братською школою Мелетію Смотрицькому, а сам прийняв чернецтво й був обраний ігуменом основного в Києві (лавра стояла за межею міста) Михайлівського Золотоверхого монастиря. Його дружина також прийняла постриг в одному з монастирів Києва. Найтепліші стосунки вони зберігали до останніх своїх днів.

Тим часом із Москви через Київ на Близький Схід повертався єрусалимський патріарх Феофан. Цим шансом для відновлення Київської митрополії гріх було не скористатися. У серпні 1620 р. в Києво-Печерській лаврі відбулася таємна нарада представників православних громад і монастирів Речі Посполитої, де було вирішено просити патріарха висвятити Іова Борецького на митрополита київського. Феофан спершу не зважувався на такий рішучий крок, побоюючись помсти поляків, але Сагайдачний гарантував патріархові безпеку, й він погодився.

У вересні 1620 р. патріарх Феофан із дозволу вселенського патріарха, з участю ще двох високих ієрархів східної церкви — митрополита софійського Неофіта і єпископа страгонського Авраамія, під охороною козаків у храмі Братського монастиря здійснив рукопокладення Іова Борецького на митрополита київського і галицького. Оскільки найдавніший із збережених у місті після монгольської навали Софійський собор був у руках уніатів, місцем перебування митрополита став розташований неподалік Михайлівський Золотоверхий монастир.

Відродження православної Київської митрополії посилило значення Києва як центру всього українсько-білоруського православ'я. Саме в той час почала формуватися традиція величати Київ "Другим Єрусалимом". Одним із перших так став називати місто у своїх посланнях І. Борецький.

Обурені католики й уніати за всього бажання не змогли перешкодити відновленню митрополії. Папа римський звернувся до короля із закликом покарати нового митрополита і єпископів, але польська влада не наважилася на це, знаючи, що спровокує виступ українського козацтва. А на підтримку Війська Запорозького король дуже розраховував у майбутній широкомасштабній війні з турками. Становище Сигізмунда III ускладнювалося й тим, що у вирішальному бої на Цецорських полях восени 1620 р. польські війська зазнали поразки й тепер на карту було поставлено саме існування Речі Посполитої.

Турецька загроза змусила поляків піти на поступки. Сейм і уряд примирилися з існуванням відновленої православної митрополії, хоча не визнали її офіційно. Не вирішив проблеми й сейм, скликаний у 1623 р. Його депутати висловилися за проведення об'єднаного собору православних і уніатів для подолання існуючих між ними розбіжностей. Але протиріччя між сторонами були настільки принципові (догмати, незалежність або підпорядкування папі римському), що усунути їх було неможливо.

Православні українсько-білоруських земель ще більше згуртувалися навколо очолюваної І. Борецьким митрополії, в якій значну роль відігравав архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький. Разом вони доклали чимало зусиль для консолідації в Києві найкращих представників православної культури України, розвитку освіти і протистояння католицько-уніатському тиску. Важливою в цьому зв'язку була публікація 1621 р. ієромонахом Києво-Печерської лаври Захарією Копистенським "Палінодій" (що означає "Повернення на старий шлях" — усіх, хто прийняв уніатство). В іншій своїй "Книзі про єдину віру" він захищав православ'я від протестантизму, поширеного на той час у Польщі, Литві й західних землях України та Білорусії. Всі ці твори було написано під впливом Борецького. Упродовж 1620-х pp. у Києві було створено так званий "Густинський літопис" — історію Русі-України з найдавніших часів. Його найімовірнішим автором є З. Копистенський, проте трактування вітчизняної історії є характерним для всього загалу православних просвітителів Києва, лідером яких був митрополит Іов Борецький.

На початку 1621 р. Борецький скликав у Києві помісний собор для обговорення завдань, що стояли перед митрополією. У його рішеннях ішлося про необхідність посилення проповідницької діяльності, зокрема спрямованої проти уніатсько-католицької пропаганди, друкування книг з обгрунтуванням і захистом істин православ'я, про розвиток братських шкіл та налагодження прямих зв'язків із християнськими центрами Сходу, насамперед Афоном.

Наприкінці квітня того ж року представники православного духівництва зробили надбанням гласності написану Борецьким "Протестацію і благочестиву юстифікацію" — публіцистично-історичний твір, у якому було обгрунтовано законність відновлення православної ієрархії. Православні дедалі більше набували впевненості в боротьбі. У 1622 р. сталися збройні виступи киян проти уніатського духівництва.

У своїй боротьбі з утисками православні сили України сподівалися на допомогу Московії. Між митрополитом київським і Кремлем було встановлено регулярні контакти й листування. У 1624 р. І. Борецький, після того, як проблема легалізації православної церкви вкотре не одержала більшості на сеймі, на прохання козаків, поставив перед царським урядом питання про перехід Війська Запорозького в підданство Москви. Але царський уряд не наважився на цей крок, вважаючи себе не готовим для війни з Річчю Посполитою. Навесні 1630 р. Борецький через своїх послів знову порушував питання про перехід січового війська під московську протекцію, проте ці переговори реальних наслідків також не мали.

Іов Борецький помер 12 березня 1631 р. Він усвідомлював необхідність засвоєння досягнень західної культури і проведення глибоких перетворень у житті православної церкви. Але постала проблема: як адаптувати культурно-просвітницькі досягнення Заходу, не зашкодивши православ'ю. Її вирішення пов'язане з ім'ям наступника Борецького, нового митрополита київського Петра Могили.