5. Поняття про інтуїтивізм, фрейдизм, екзистенціалізм.

На початку XX століття у європейському літературознавстві набув популярності інтуїтивізм. Його основоположник француз Анрі Берґсон (1895—1941 рр.) у працях "Пам'ять і матерія", "Творча еволюція", "Сміх" писав, що "розум людина використовує у практичній діяльності, естетичне пізнання під силу лише інтуїції". Естетична інтуїція дає можливість схоплювати "задум життя, єдиний рух, що пробігає на лініях, пов'язуючи їх між собою та даючи їм смисл". Вона впливає на процес пізнання, розкриває внутрішній смисл речей і зумовлює художню творчість.

Інтуїція, на думку А. Бергсона, базується на інстинкті та інтелекті, які позбавлені творчого начала. Інтуїція — третя форма пізнання, вона тісно пов'язана з інстинктом, тяжіє до позасвідомого, здатна до абсолютного пізнання, може піднятися над інтелектом, знищити його межі. Високо оцінюючи інтуїцію, А. Берґсон вказує на її недоліки: раптовість появи і суб'єктивність. Він розмежовує інтуїцію звичайну і художню, акцентує увагу на перевагах естетичного пізнання, його здатності до повного і глибокого пізнання.

"Ідея якісної винятковості естетичного пізнання, — відзначає Л. Левчук, — приводить філософа до хибної... думки про винятковість художньої творчості як діяльності, що виникає та існує завдяки здатності людини естетично сприймати світ. А це, за логікою, шлях до ідеї винятковості митця, який здійснює творчий процес. Митцям властива, мовляв, не лише здатність бачити глибше та ширше за інших, вони є, згідно з твердженням Бергсона, тією єдиною категорією людей, які проникають у принципи універсальної філософії".

Бергсон вважав, що мистецтво втратило би смисл, якби відображало дійсність, митець — сам творець світу. Філософ визнавав, що митець не може повністю створити світ, бо в такому разі штучно створений ним світ не могли б зрозуміти люди.

Бергсон писав, що для творчості має важливе значення здатність зберігати у пам'яті минуле і при потребі відновлювати його. Минуле, на його думку, тінь, яка ніколи не полишає людину, впливає на сьогоденні думки і почуття, визначає вчинки. "У дійсності минуле зберігається саме по собі, автоматично. Без сумніву, воно йде за нами повністю, щомиті; все, що ми відчували, про що думали, чого бажали з часів дитинства, все це з нами — все тяжіє до сучасного, готове до нового приєднатися, все натискує на свідомість, яка відмовляється дати йому перепустку". Митець, на думку А, Бергсона, досконало володіє психічною здатністю зберігати в пам'яті минуле, відроджувати його, побачене ним передати іншим. Він глибше пізнає світ і людину, бо майже не зустрічається ні з життям, ні з людиною. Митець, відзначає А. Бергсон, істота обрана.

Ідеї Бергсона розвивав італієць Бенедетто Кроче (1866—1952 рр.). Як і Бергсон, він основну увагу приділяв інтуїтивному пізнанню. На думку Кроче, політик, учений, критик віддають перевагу інтуїції перед логічним роздумом, зору незрячій інтуїції надає інтелект. Від висловленого Кроче відмовляється, коли стверджує: "Інтуїтивне пізнання не потребує господаря, для нього зайвою є необхідність на будь-кого спиратися, позичати чужі очі, бо має свої власні, яким властива надзвичайна сила проникнення". Він відзначає, що під впливом інтуїції поняття втрачає самостійність і стає елементом інтуїції. Коли в процесі пізнання визначальна роль належить інтуїції, то має місце мистецька творчість, коли ж визначальним є поняття — маємо справу з наукою. Отже, мистецьке пізнання має лише інтуїтивний характер. Інтуїція, на думку Б. Кроче, є сприйняттям реальних речей і образом уяви. Це дух. за межами якого "лежать лише враження, почуття, відчуття, імпульси, емоції, тобто все. чого не вистачає духу". Інтуїція не залежить від інтелекту, почуттів, емоцій і не пов'язана з ними. Змістом інтуїції є вираження, воно частина інтуїції.

Мистецтво як інтуїтивна діяльність від інших форм людської діяльності відрізняється лише мірою вираження. Іншої відмінності між мистецтвом і немистецтвом, вважає Б. Кроче, немає.

Теорію кількісної відмінності Б. Кроче використовує, розглядаючи питання про художню геніальність: "тільки кількісну різницю можемо ми визнати... суттєвим моментом змісту слова геній, або художній геній, на відміну від негенія, від звичайної людини"1. Працездатність, емоційність, притаманні геніям, є і в інших людях. Але геніальність — цс злиття усіх цих рис, які властиві багатьом людям. Б. Кроче — найяскравіший представник сучасного інтуїтивізму.

Інтуїтивізм позначився на ранньому модернізмі, на доробку митців "Молодої музи", "Української хати".

Популярним напрямом світового літературознавства XX століття став фройдизм. Його засновник австрійський лікар-психіатр Зигмунд Фройд (1856—1939 рр.) у працях "Вступ до психоаналізу", "Тлумачення снів", "Я і Воно", "Тотем і табу" стверджував, що людиною керують інстинкти. Особливого значення Фройд надавав статевому потягу. На його думку, надлишкова сексуальна енергія породжує мистецтво. Кожен твір має сексуальне джерело.

Психоаналіз Фройда базується на трьох положеннях:

1) позасвідоме;

2) вчення про дитячу сексуальність;

3) теорія сновидінь.

Фройд вважав, що всі процеси психічного життя людини мають позасвідомий характер, позасвідомими є почуття, бажання, мислення, уява. Свідомість, яка займає незначну частку в житті людини, агресивна і консервативна. Ознаками позасвідомого є позачасовість, спадковість, інфантильність, активність та ірраціоналізм. На думку Фройда, придушення позасвідомого є причиною неврозів, різних аномалій людської психіки. Основа позасвідомого — сексуальні потяги.

Спираючись на концепцію позасвідомого, Фройд обґрунтував ідею дитячої сексуальності, так званого "едипового комплексу". Він інтерпретував дії героя давньогрецької міфології Едипа, який убив батька і одружився з матір'ю, як "здійснення бажань нашого дитинства".

На думку вченого, художній твір є компромісною формацією між свідомими і підсвідомими інтенціями письменника. Кожен текст має у своїй структурі явний і прихований смисл. Перші сліди поетичної діяльності Фройд помітив у дітей, для яких найулюбленішим заняттям є гра. Граючись, дитина витворює свій світ. Протилежністю гри є дійсність. Дитина відрізняє гру, фантазування від дійсності. Поет, як і дитина, що грається, витворює світ фантазії, часто далекий від дійсності. Дорослий соромиться своїх фантазій, приховує їх від інших. Гра дитини керується бажанням бути дорослим і великим, дитина імітує у грі те, що їй відоме з життя старших. Серед бажань дорослих є такі, які треба приховувати, тому дорослі соромляться свого фантазування. Фройд вважав, що невдоволені бажання є рушійними силами фантазії, кожна фантазія — це здійснення бажань.

Рушійні бажання залежать від статі, характеру, обставин життя людини, яка фантазує. Фройд групує їх за двома напрямками: марнославні, які служать для вивищення особи, й еротичні. На його думку, у молодої жінки домінують еротичні бажання, оскільки її марнославство "знищує любовне прагнення. У молодого мужчини, поряд з еротичними, важливими є егоїстичні та марнославні бажання... Пристойно вихованій жінці дозволено тільки якийсь мінімум еротичних потреб, а молодий мужчина повинен вчитися тамувати той надлишок марнославства, який приносить з розніженого дитинства, щоб влити у суспільство...".

Популярною течією у літературознавстві був екзистенціалізм (лат. exstentia — існування). Він почав формуватися у працях російських філософів Лева Шестова, Миколи Бсрдяєва. Поняття екзистенціалізм запровадив данець Серен К'єркегор (1813—1855 рр.), який визначив три рівні на шляху до справжнього існування: етичний (акцентування обов'язку), естетичний (настанова на насолоду), релігійний (страждання, прилучення до долі Христа як принцип життєвої діяльності).

Концепція екзистенціалізму була обгрунтована в Німеччині після Другої світової війни у працях М. Гайдегтера (1889—1976 рр.) і К. Ясперса (1883—1969 рр.). Значний внесок у розробку екзистенціалізму зробили французькі вчені Жан Поль Сартр (1905—1980 рр.), Альберт Камю (1913—1960 рр.), Ґабріель Марсель (1889—1973 рр.), Сімона де Бовуар (1915—1986 рр.), італієць Нікколо Аббаньяна (1901—1977 рр.), іспанець Хосе Ортега-і-Гассет (1883—1955 рр.). Прихильники екзистенціалізму є у багатьох країнах світу, зокрема в Америці, Японії, країнах арабського Сходу.

Екзистенціалісти акцентують увагу на індивідуальному самовираженні людини, твердять, що людина XX століття переживає абсурдність існування, відчуженість, тому невдоволена, перебуває у відчаї. Лише свобода дає людині можливість самовиявитися і надати сенсу своєму існуванню. Екзистенціалісти зосереджують увагу на таких відчуттях, які є каталізаторами людської дієвості: відчутті невдоволення, неспокою, загрози смерті. "На думку багатьох філософів-екзистенціалістів, — відзначає Л. Онишкевич, — для повного осягнення справжнього сенсу свого існування, людина повинна пройти такі етапи: етап відчуття своєї вкинутості у цей світ і своєї покинутості в ньому, етап "межової ситуації" — усвідомлення конфлікту зі світом та свого невдоволення, що й приводить до самоаналізу, пізнання та вибору власних життєвих вартостей, і етап вільного та свідомого вибору дотримуватися цих вартостей у своєму житті. Якщо не існує конфлікту між існуючим становищем та бажаними вартостями, то людина вдається до самонегації. На першій стадії людина незадоволена відсутністю повноти свого існування, і якщо вона хоче бути справді собою, то перед нею відкриваються дві перспективи: вибір автентичності або неавтентичності". Основна мета людського життя, на думку екзистенціалістів, — досягнення автентичності, бо екзистенція має сенс лише тоді, коли людина вибирає власні можливості. Екзистенція людини усвідомлює свою кінцевість. Гайдеггер, аналізуючи структури екзистенції, зосереджує увагу на таких модусах людської екзистенції, як страх, передчуття смерті. Буття людини до смерті, за Гайдеггером, — це страх. Ясперс відзначає, що людина усвідомила свою екзистенцію ще в період античності, вже тоді зрозуміла, що світ страшний, а вона — самотня і безсила.

Теоретичні основи екзистенціалістської концепції глибоко розробив Жан Поль Сартр. Сартр вважав, що сутністю людського існування є свобода. Мистецтво повинно реалізувати психологію "вільних" людей. Письменник досягає творчого успіху лише тоді, коли ідентифікує себе з "вільними", виступаючи уособленням їх спрямувань. Коли він змальовує знущання над свободою, тоді пробуджує свідомість людей, закликає їх до боротьби. Свобода, за Сартром, — це розрив з необхідністю, незалежність від минулого. Сучасне, на його думку, не пов'язане з минулим, майбутнє не є продовженням сучасного.

Особливе місце в естетиці екзистенціалізму займає Альберт Камю. Визначальною в його філософії є категорія абсурдності людського існування. Позбутися абсурдності існування, на його думку, можна, вчинивши самогубство. Героєм абсурду Сартр вважав образ Кирилова з роману Ф. Достоєвського "Біси". Кирилов розмірковував: якщо Бога нема, то він, Кирилов, — Бог. Якщо Бога нема, Кирилов повинен убити себе, щоб стати Богом. Кирилов, на думку Камю, прихильник логічного самогубства. Він хоче позбавити себе життя, бо така в нього ідея, заради тієї ідеї мислення готує себе до смерті. Самогубство Кирилова Сартр називає педагогічним, це свого роду спроба навчити людину, як звільнитися від влади віри, сили Бога і самій стати Богом. Апогеєм абсурду Сартр вважав хресний шлях Ісуса Христа.

Ідеї абсурду знайшли художню реалізацію у творах С. Беккета та Е. Іонеско. Концепція екзистенціалізму позначилася на творчості багатьох українських письменників. Серед них — В. Стефаник, В. Винниченко, Микола Хвильовий, Іван Багряний, Т. Осьмачка, В. Стус.

Екзистенціалізм — підґрунтя української філософії. Автори посібника "Філософія: Курс лекцій" відзначають: "Тривале проживання на межі ворожого кочового степу виробило в українців специфічне "екзистенціально-межове" світовідчуття — гостре емоційне переживання сьогодення життя, життєлюбність, поетичне, лірико-пісенне сприйняття природного та соціального оточення, пріоритет "серця" над "головою". Тим-то світоглядні орієнтації української ментальності є не просто екзистенціальними (укоріненими в людському існуванні — екзистенції), а екзистенціально-кордоцентричними (від лат. cordis — серце)".