3. Системний підхід до аналізу літературних явищ.

СИСТЕМНИЙ ПІДХІД (МЕТОД) — напрям методології наук, пізнання, основу якого складає дослідження об’єкта як системи. Уявлення про систему виникло вже в давн-грец. філософії й науці (Евклід, Платон, Арістотель).

Засади С.п. розроблялись нім. клас, філософією (І.Кант, Ф.В.И.Шеллінг, надто гегелівська діалектика). З сер. XIX ст. створюються системні змістовні теорії: еволюційна теорія Ч. Дарвіна, генетика Ґ.Менделя, періодична теорія Д. Менделєєва, теорія відносності А.Ейнштейна тошо. У науці здійснюється перехід від першого етапу пізнання — безпосереднього знання, коли дослідження спрямовувалося на певний предмет, а завдання дослідника полягало в розкритті, пізнанні явища з нього самого, — до дослідження системного. Тобто це шлях від наук, предметоиентризму до системоцентризму, від опису й пізнання явиш або їх суми до вироблення наук, законів. Системні уявлення стали найсуттєвішими складниками всіх царин науки. В наш час жодна конкретна наука не може функціонувати без таких уявлень і відповідних понять і термінів. Як у будь-якій науці, С.п. доконечний у літ- знавстві при розгляді всіх його різнорівневих об’єктів від світ, л-ри до окр. тв., при вивченні співвідношення л-ри з ін. царинами культури: видами мист-ва, науки, філософії, релігії, при дослідженні міжнац. взаємовідносин. Думки про системність л-ри висловлювалися Арістотелем, Г.Галілеєм, Ґ.В.Ф.Ґегелем, М.Чернишевським, але розвиток С.п. дістає з початком глибшого вивчення світ, л-ри в зв’язках з поняттям “середовища” в культурно-історичній школі. У новітньому літ-знавстві щодо С.п. висловлювано різні ПОГЛЯДИ: від скептичних заперечення його доцільності до думки структуралістів, нібито лише системно-структурні методи забезпечують справді наук, точність. При С.п. різноманіття літ. явиш розглядається не просто шухлядково, але простежується функціонування різних типол. систем, зокрема, системи епох (або менш тривалих періодів): культ.- нац., зональних, регіональних; худож. (системи напрямів, стилів, жанрів). С.п до вивчення літ. процесу поєднує іст. і теор. методи, сприяє подоланню дослідницького суб’єктивізму, закладає підвалини для порівн.-типол. аналізу.

С.п. луже продуктивний при дослідженні творчості письменника як цілокупності, як худож. системи. Кожен худож. досконалий тв. є також організованим цілим, системою (точніше, системою систем різних системних рівнів), змістовно- формальною єдністю. Ця єдність детермінована взаємозумовленістю, взаємонеобхідністю, нерозривністю всіх складників різних рівнів. С.п. створює міцні підвалини для порівн.-типол. вивчення літ. явиш.

4. Порівняльно-типологічний підхід. Особливості сучасної компаративістики.

Поряд із порівняльно-історичним підходом існує й інший - зіставний, типологічний. Зіставна компаративістика (на Заході її ще інколи називають littérature générale, typologie по-французьки чи general literature, parallel approach, typology по-англійськи) є важливим методологічним складником порівняльного літературознавства. Абстрагуючись од генетично-контактних зв´язків, вона співвідносить літературні явища на синхронічній площині, щоби виявити між ними тематичні, образні, жанрові, стильові відмінності й подібності, встановити їхні ближні й віддалені контексти й, нарешті, групувати цей розмаїтий історико-літературний матеріал, типологічно диференціювавши його на певні класи, підкласи тощо. Типологічна систематизація дає змогу глибше пізнати й подумки упорядкувати життєдайний хаос літературного життя й полегшує читачеві орієнтацію в надзвичайному багатстві мистецьких явищ.

У сьогоднішньому порівняльному літературознавстві спостерігаємо не лише постійну зміну теоретико-методологічних позицій, а й певну спадкоємність. Одночасно співіснують (звісно, видозмінені, модернізовані, розташовані в нових контекстах) методологічні підходи, що виникли на основі комбінації часових і пізнавальних планів на різних етапах розвитку літературної компаративістики:

- порівняльно-історичний (генетично-контактний) підхід, заснований на поєднанні діахронічного (історичного) й детерміністичного (причиново-наслідкового) планів;

- зіставний, зокрема типологічний, підхід, який ґрунтується на поєднанні синхронічного і структурного планів;

- інтертекстуальний, а також інтердисциплінарний, зокрема культурологічний, підходи, для яких притаманне поєднання панхронічного (всеохоплюючого, не обмеженого часом) і функціонального планів.

Порівняльно-історичний підхід зорієнтований на діахронні причи- ново-наслідкові міжлітературні зв´язки; зіставний підхід має метадетер- міністичний характер, бо виявляє структурно-функціональні збіги у різнорідних літературних явищах на синхронічному рівні; інтертекстуальний та інтердисциплінарний підходи, що ґрунтуються на зіставних методиках широкого діапазону, виходять за межі внутрішньолітератур- них порівнянь у функціональну сферу культури, історії, політики і мають мультидетерміністичний характер.

Для чіткішого розуміння цієї проблематики варто розрізнити поняття «предмет (об´єкт) дослідження» і «дослідна методика»:

Предмет дослідження: Дослідна методика:

генетичні зв´язки генеалогія

міжлітературні зв´язки контактологія

збіги у структурі літературних явищ типологія

різноаспектні перегуки між текстами інтертекстуальні студії

література у позалітературних контекстах інтердисциплінарний (культурологічний, постколоніальний) підхід

Будь-яке літературне явище, що стає об´єктом компаративістики, має певну генезу, контактує з мистецьким довкіллям, виявляє ті чи ті ознаки, спільні для низки інших явищ, і здатність до перегуків із ширшим чи вужчим літературним і позалітературним часопростором. З різноаспектних властивостей і відношень об´єкта компаративістики можна виділити ті його окремі аспекти, які становитимуть предмет конкретного дослідження, і застосувати до них відповідний методологічний апарат - генетично-контактний, типологічний, інтертекстуальний чи культурологічний.

І генетично-контактному, і типологічному, й інтертекстуальному, і культурологічному аналізові можуть підлягати літературні об´єкти незалежно від їхньої спорідненості, характеру спілкування, наявності структурних збігів чи інтертекстуальних перегуків. Скажімо, генетично-контактний підхід з усього спектра подібностей вибірково зосереджується на тих, які спричинені спорідненістю (генезою) або спілкуванням (контактом), абстрагуючись од інших властивостей і відношень об´єкта. Натомість типологічний підхід «просіює» крізь власну методологію літературні явища, в тому числі й ті, які перебувають у генетичних чи контактних зв´язках. І, відповідно, багатоаспектне зіставлення проектує свій об´єкт на інтертекстуальну мережу літературного та культурного часопростору.

Таким чином, сучасна компаративістика володіє широким діапазоном методологій. Оскільки змінюється література, її текстуальна структура (гіпертекстуальність) і статус у добу мультимедійності, коли телебачення та інтернет вийшли на перший план, остільки змінюються літературознавчі підходи до неї і статус самого літературознавства. Наука про літературу диференціюється на вузькоспеціалізовані галузі (як-от стилістика, наратологія, тематологія) і водночас інтегрується з іншими гуманітарними дисциплінами, переймаючи від них термінологічний інструментарій і методологічний досвід.

У палких дискусіях, що спалахують з цього приводу, можна почути супротивні заклики - з одного боку, до повернення ad fontes, тобто до джерел класичної методології, а з другого - до рішучого озброєння новими методологіями і безоглядного розвідування нових територій.

Скажімо, Гарольд Блум нарікає на міждисциплінарність, через яку «наші студенти перетворюються на аматорів політології, на неграмотних соціологів, некомпетентних антропологів, посередніх філософів та зіпсутих детермінізмом істориків культури...» а Станіслав Росовецький взагалі не визнає ні типології, ані інтертекстуальних, рецептивно-естетичних чи міжмистецьких студій:

...тільки повернення до генетичних і контактних досліджень дасть змогу досягти справжнього оновлення української компаративістики.

Справді, кризові тенденції, котрі проявилися ще в середині XX ст., не зникли, а, навпаки, посилюються. Як дисципліна методологічно мінлива, концептуально еклектична, що перебуває під перехресним вогнем багатьох суперечливих теоретичних та міждисциплінарних упливів, літературна компаративістика опинилася перед загрозою поглинання культурними студіями. Однак навіть песимістичні оцінки сьогоднішнього стану компаративістики поєднуються, як правило, зі спробами сформулювати більш-менш оптимістичні, хоча й дискусійні, прогнози дальшого її розвитку. Звісно, багатьом дослідникам ідеться про збереження статус-кво цієї літературознавчої галузі. Так, Джонатан Каллер обстоює помірковану співпрацю з іншими галузями, за якої компаративістика зберігатиме літературоцентричну свою спрямованість.

Хоча, правду кажучи, оптимістичні голоси належать переважно прихильникам культуральної компаративістики Зокрема, Сюзен Баснет, котра дотримується думки, що «сьогодні літературна компаративістика в певному розумінні мертва», у сьомому розділі своєї книжки «Порівняльне літературознавство» доводить, що академічна дисципліна може бути відроджена культуральними і перекладацькими студіями.

Багато хто великі надії покладає на оновлюючу силу постколоніальних студій. Стверджуючи, що традиційна європоцентрична компаративістика перебуває в занепаді, Ґ. Ч. Співак висловила передбачення, що нова літературна компаративістика ("new comparative literature") буде змушена вийти за межі однієї лише західної літератури і суспільства, змінивши своє розташування у планетарному контексті, а її місія полягатиме в тому, щоби «підірвати і відмінити» ("undermine and undo") прагнення панівних культур підпорядковувати інші культури.

Притім із середини XX ст. спостерігаємо дедалі інтенсивніший розвиток порівняльної галузі в наукових і навчальних установах різних країн та континентів і дедалі мозаїчніше врізноманітнення теоретико-методологічних її засад. Навіть довготривалі дискусії навколо стану дисципліни вселяють упевненість у її перспективах, бо засвідчують, що компаративістика усвідомлює відносність не лише здобутих знань, а й рівня власної науковості та об´єктивності взагалі.

Як дисципліна літературна компаративістика завжди була специфічною. У багатьох відношеннях не так дисципліна, як інтердисципліна чи трансдисципліна, якщо не метадисципліна, чи, можливо, поєднуючи всі три іпостасі, вона не має ані чітко визначеного предмета, ані чіткої методології, ані навіть окресленого корпусу текстів. Однак як таке можливе? Подібно до фізичного всесвіту довкола нас текстуальний усесвіт порівняльного літературознавства розширюється з неймовірною швидкістю, і нові компаративні / інтердисциплінарні сузір´я з´являються щодня.

Досвід еволюційного розвитку порівняльної галузі переконує, що універсальної методології не існує. Кожна концепція має свій предмет, своє пояснення. Кожна має ті чи ті вади, обмеження. І все ж є raisons d´être - певні підстави, загальні принципи чи методологічні стратегії, на яких може базуватися сучасне порівняльне дослідження. Це фахові досліди в обраній галузі, які не заперечують визнання методологічного плюралізму і відмову від замикання у вузькій спеціалізації на користь міждисциплінарного підходу, тобто практично необмежених контекстуальних і культуральних студій.

Тому перспективними в сучасній науці є не стабільні структури і громіздкі таксономії, а мобільні поняття, гнучкі й комбіновані методики, які оперативно реагують на мінливий предмет, легко перебудовуючись та оновлюючись у безперервному контакті з реальністю.