4. Порівняльно-історична школа. Значення праць Веселовського в розвитку сучасної компаративістики та дослідженні міжнаціональних літературних зв’язків.

Поширеним методом вивчення літературного процесу є компаративізм (порівняльно-історичний). Його засновник німецький орієнтолог Теодор Бенфей (1809—1881 рр.), досліджуючи давньоіндійську літературу, помітив, що мотиви багатьох казок, байок, притч є у літературі різних народів Європи. У передмові до збірника індійського фольклору "Панчатантра" Теодор Бенфей писав, що подібні мотиви і сюжети в творах різних літератур є наслідком запозичень, міграції ідей, образів, фабул.

Розвитку компаративізму сприяли праці російського літературознавця Олександра Веселовського (1838—1906 рр.), який розробив основи історичної поетики. Він вважав, що кожен поет формується на тому матеріалі, який залишили його попередники, і завдання літературознавця — визначити його особистий внесок в історію літератури. Щоб зрозуміти великих поетів, необхідно вивчити той час, літературну атмосферу, мову, стиль, сюжети, розвиток поетичних родів. Завдання порівняльно-історичного літературознавства — простежити, як новий зміст проникає у старі образи. О. Веселовський зауважував, що подібність мотивів, сюжетів, образів є не тільки результатом запозичень, але й результатом подібних життєвих обставин.

В українській науці компаративістика як галузь літературознавства була започаткована М. Драгомановим та І. Франком. Цей метод використовували В. Гнатюк, В. І. Дурат, І. Огієнко, В. Перетц, М. Возняк, О. Білецький, М. Гудзій. Починаючи з 30-х років XX ст., порівняльно-історичне літературознавство зводилося до питання про російсько-українські зв'язки, до впливу російської культури на українську.

Суттєві зміни в українській компаративістиці відбулися в другій половині XX століття. "Якщо на попередньому етапі, — відзначає Д. Наливайко, — основна увага зосереджувалась иа вивченні конкретно-генетичних зв'язків, то тепер центр ваги переноситься на порівняльно-типологічні студії, що змінюються на різних рівнях — гематологічному, морфологічному, генологічному, формальному, інтертекстуальному тощо".

Здобутки порівняльно-історичного літературознавства пов'язані з іменами Н. Круті кової, Л. Новиченка, Є. Кирилюка, Г. Вервеса.

Сьогоднішня компаративістика — наука досить розгалужена. її складові:

1) вивчення генетико-контактних зв'язків літератур;

2) порівняльна типологія на тематологічному, морфологічному, генологічному рівнях;

3) іманологія — вивчення образів (іміджів) "чужинців" інших народів і країн у різних національних літературах;

4) література в системі мистецтв і різних видів духовно-творчої діяльності, її взаємозв'язків і взаємодії з ними.

"До останніх десятиліть минулого століття, — відзначає Д. Наливайко, — предметом компаративістики було вивчення літературних зв'язків і відносин, але залишалася поза компетенцією така не менш масштабна і значуща сфера взаємозв'язків і взаємодій літератури з іншими мистецтвами та видами духовно-творчої діяльності, як філософія, історія, релігія, соціологія та інші суспільні й гуманітарні науки...

Сучасна компаративістика перебуває в різнорівневому контакті з теорією літератури, залучаючи її тією чи іншою мірою, адаптуючи її концепції та методології — феноменологічні, герменевтичні, психоаналітичні, семіотичні, структуралістські, постструктуралістські та інші. Це збагачує її аналітичний арсенал, розширює дослідницький діапазон і в цілому виступає позитивним фактором".

Веселовський Олександр Миколайович [4(16) .2.1838, Москва, — 10(23) .10.1906, Петербург], російський історик літератури, академік Петербурзької АН(Академія наук) (1880). Закінчив Московський університет (1858). У 1859—69 вів наукову роботу в Іспанії, Німеччині, Чехії, Італії. З 1872 професор Петербурзького університету. Керував відділенням російської мови і словесності АН(Академія наук). Ст — знавець слов'янською, візантійською і західноєвропейською літератури різних епох, фольклору різних народів, видатний представник порівняльно-історичного літературознавства . Поряд із запозиченнями Ст визнавав зародження у народів власних мотивів і сюжетів. У 60—70-і рр. створив теорію історичної міфотворчості. У 70—80-х рр. вивчав віддзеркалення у фольклорі історичної дійсності («Казки про Іване Грізному», 1876 «Південноросійські билини», 1881—84). Ст негативно оцінило однобічність пануючих теорій буржуазного фольклоризму («Нові книги по народній словесності», 1886). Він розробив синтетичну теорію «побутових і психологічних основ» фольклору («Поетика сюжетів», 1897—1906; «Три глави з історичної поетики», 1899). Увагу Ст привернула творчість народів, що стояли на різних стадіях розвитку. Він широко користувався типологічним зіставленням схожих літературних і фольклорних явищ. Поняття стадій культурного розвитку, як і «середовища», було, проте, обмежено в Ст позитивістським уявленням про суспільно-історичний процес. Критично відносячись до крайніх виводів теорії запозичення, Ст, проте, в деяких роботах сам перебільшував роль літературних впливів, У ряді випадків він личив до історії мистецтва як до іманентного процесу.

Дослідження Ст про Боккаччо, Данте, Петрарці, високо ціновані в Італії, роботи про А. С. Пушкіні, В. А. Жуковськом відрізняються величезною ерудицією, проникненням в дух епохи і психологію творчості. Проблеми естетики Ст розробляв в працях: «Історія або теорія романа?» (1886), «З введення в історичну поетику» (1894), «Три глави з історичної поетики», «Поетика сюжетів» і ін. Ст створив оригінальну теорію походження мистецтва і його розвитку в епоху общинно родових стосунків. Труди В. — фундаментальний вклад в історію російської і світової науки про літературу.