17

Практичне заняття з теорії літератури

Тема 1: Академічні школи та головні напрямки розвитку теоретичної думки у літературознавстві хіх ст.

1. Біографічний метод та його значення в розвитку літературознавства.

БІОГРАФІЧНИЙ МЕТОД — допоміжний спосіб вивчення літературири, який розглядає біографію та особистість письменника як чинники, що зпливають на його творчість. Серед прихильників біографічного методу існує різна оцінка його можливостей: від зизнання універсальності до допоміжного характеру методу.

Особливе місце в його розробці належить видатному французькому літератору Ш.Сент-Бьову (1804-1869), діяльність якого проходила в умовах утвердження принципів історичної та психологічної критики, що приділяла багато уваги творчій особистості письменника. Сент-Бьов одним із перших звернув увагу на різницю між літературо-знавчим та літературо-критичним аналізом, розробляв дослідницькі принципи першого роду”, за якими і було затверджено визначення.

До найцікавіших джерел біографічного жанру слід віднести іст.-худож. “Порівняльні життєписи” Плутарха (бл. 46-127 pp. н. е.), де в 46 парних біографіях знаменитих грец. та рим. державних діячів і полководців автор використовував поширений в ант. риториці та науці прийом порівн. пошуків. Парні біографії Плутарха мають особливу заключну частину — “порівняння”, яке розкриває ставлення автора до своїх героїв; образи та сюжети Плутархових “життєписів” широко використовувалися в трагедіях Шекспіра. В біографічних дослідженнях, які тісно пов’язують життя та твор. діяльність письменника, методологія Сент-Бьова багато в чому ще не втратила свого значення як допоміжна, вдосконалена принципами порівн. та психол. вивчення творчості.

2. Міфологічна школа, найвідоміші її представники.

Міфологічна школа — напрям у фольклористиці та літературоз-навстві німецьких романтиків (початок XIX ст.), спирався на естетику Ф.-В.-Й.Шеллінга та братів А. і Ф. Шлегелів, які обстоювали думку про міф як необхідну умову мистецтва, ядро поезії. Філософські основи М.ш. доконечно оформилися після видання "Німецької міфології" братів Я. та В. Грімм, що сприяло усвідомленню сутності "народної душі" не тільки греків чи римлян, а й іранців, кельтів, германців, слов'ян. М.ш. швидко поширилась у багатьох європейських країнах, спонукавши до осмислення проблеми народності мистецтва, менталітету, щоправда, в романтичному обарвленні. В Україні зазнали її впливу представники Харківської школи романтиків, стимульовані до пошуків національних першоджерел поезії (І.Срезневський, М.Костомаров, А.Метлинський та ін.). М.ш. розвивалася двома напрямами: етимологічним (лінгвістична реконструкція міфу за допомогою "палеолітичної" методологи) та демонологічним (порівняння схожих за змістом міфів). Представники першого напряму А.Кун, М.Мюллер, Ф.Буслаев та ін., другого — В.Шварц, О.Афанасьев. Досвідом М.ш. користувався О.Потебня. Згодом методологія М.ш. була відхилена.

3. Культурно-історична школа, її представники. Здобутки і втрати.

Родоначальник культурно-історичної школи французький історик, мистецтвознавець Іпполіт Тен (1828—1893 pp.). Школа базувалася на філософії позитивізму, основоположником якого був Опост Конт (1798— 1857 pp.). Під впливом позитивізму І. Тен вимагав від мистецтва правдивості фактів, вважав, що особливості мистецтва перебувають у прямій залежності від суспільства. Зміни в суспільстві позначаються на мистецтві. Соціологізм І. Тена базувався на трьох факторах:

1) раса (особливості національного характеру, ознаки спадковості);

2) середовище (природа, клімат, соціальні умови, географічні, політичні обставини, економіка);

3) момент (історична епоха, її традиції, рівень культури).

Заслуга І. Тена в тому, що він намагався пояснити особливості мистецтва об'єктивними суспільними умовами. Недоліком є те, що вчений обмежував літературу відображенням, ігнорував специфіку мистецтва, його естетичну своєрідність, прирівнював художні твори до історичних джерел.

Послідовниками І. Тена були Ф. Брюнетьєр, Г. Лансон (Франція), В. Шерер, Г. Гетнер (Німеччина), О. Пипін, М. Тихонравов (Росія).

Культурно-історичний метод функціонував і в працях українських літературознавців. Як відзначає І. Михайлин, цю методологію українська критика виробляє "ще в період свого становлення, в 1840—1860-ті роки". Однак в умовах бездержавності "українські... автори-представники всіма засобами знищуваної літератури — не змогли пробитися на європейський простір ідей, а також вивершити свої концепції стрункими побудовами та яскравими формами". У XX столітті культурно-історичний напрям, відзначає Ю. Ковалів, "втратив свої масштаби, профанувався соціологічним літературознавством.., поступившись перед новими, часто антиестетичними, методологіями, пов'язаними з естетикою модернізму, авангардизму, постмодернізму. Однак можливості культурно-історичного методу не вичерпані".