Витрати і джерела фінансування науки та науково-технічної діяльності у 2004 р. *

Джерела фінансування	Витрати
	2004 р.		Зміни до 2000 р.
	Млн грн	У % до за­галь­ного обсягу витрат	Обсягів витрат, %	Частки витрат у від­сотках від загального обсягу, відсоткові пункти (В.П.)
Всього	4251,7	100,0	207,8	X
Ут. ч. за рахунок: Держбюджету	1449,5	34,5	236,0	+ 4,5
Коштів місце­вих бюджетів	19,9	0,5	…	…
Позабюджетних фондів	24,6	0,6	132,6	-0,3
Власних коштів	275,9	6,5	450,0	+3,5
Коштів замов­ників
Підприємств, організацій України	1475,0	34,7	187,7	-3,7
Іноземних держав	908,6	21,4	190,4	-1,9
Інших джерел	98,3	2,3	110,3	-2.6

* Наука та інноваційна діяльність в Україні: Стат. зб. / Держкомстат. - К.,

2005. [18]

448

449

Окрім державного бюджету, фінансування наукових та науково-технічних робіт (НДДКР) відбувається, в основному, за рахунок коштів вітчизняних і іноземних замовників (56,1% у 2004 р) При цьому кошти вітчизняних замовників зросли майже в 1,8 раза а іно­земних -1,9 раза.

У складних сучасних умовах наукові організації обмежені у вла­сних коштах для забезпечення значної частини виконання НДДКР. У 2004 р. їх було витрачено лише 275,9 млн грн, або 6,5% від зага­льного обсягу. Проти 2000 р. вони зросли майже у 4,5 раза, а їхня частка збільшилася на 3,5 відсоткових пунктів (в.п.) Наведені дані свідчать про певний прогрес в адаптації працівників наукових ор­ганізацій до нових умов діяльності, їх вміння знаходити собі замов­ників серед вітчизняних та зарубіжних партнерів. Разом з тим, ще недостатніми є обсяги і участь у фінансуванні вітчизняної науки органів місцевої влади за рахунок місцевих бюджетів, різних поза­бюджетних фондів міністерств, відомств, органів регіонального управління. Витрати на науку з «інших джерел» у 2004 р. станови­ли трохи більш 98,3 млн грн, або лише 2,3%.

Це свідчить, що державою і науковою громадськістю мало доклада­ється зусиль для залучення урядів країн світу, зарубіжних і міжнарод­них фондів для активізації науково-технічної діяльності в нашій країні, збереження і розвитку її наукового потенціалу. Малопомітна участь банківської системи нашої країни у фінансовій підтримці вітчизняного науково-технічного потенціалу. Тому, та й з інших причин, коштів для вітчизняної науки явно недостатньо. У 2004 р. національні витрати на науку зросли порівняно з 2000 р. в 2,1 раза. і досягай близько 4,3 млрд грн або понад $700 млн. їх неможливо порівнювати з витратами на на­уку Франції, Німеччини, Великої Британії і навіть інших країн Захід­ної Європи, які мають значно менший науково-технічний потенціал. Питомі витрати на наукові дослідження в розрахунку на одного нау­ковця в Україні втричі менші порівняно з Росією.

Рівень фінансування науково-технологічної сфери у сучасному світі, з одного боку, як правило, визначається цілями, які ставить перед науково-технологічним потенціалом політичне керівництво держави, а з другого - є ключовим фактором, що зумовлює реальні можливості їх досягнення. Основним показником, який визначає рівень відповідності науки завданням інноваційного розвитку еко­номіки, є загальні витрати країни на дослідження і розробки та їх

45<)

частка у валовому внутрішньому продукті. Нині цей параметр стає одним із важливих показників, який обов'язково враховуватиметь­ся при вступі держави до Європейського Союзу.

Дослідження українських вчених, узагальнення світового досвіду дало їм змогу дійти висновку, що вплив вітчизняного науково-технічного потенціалу на соціально-економічний розвиток країни чітко корелює з часткою ВВП, яка витрачається на наукові дослі­дження. Зростання цієї частки не лише надає можливість нарощу­вати такий вплив, а й докорінно змінює функціональну роль науки у житті країни (рис. 13.2).

Рис. 13.2. Зростання впливу та еволюція функцій наукового

потенціалу країни в залежності від частки ВВП, що

виділяється на проведення наукових досліджень

Зокрема, якщо в країні витрати на науку не перевищують 0,4% ВВП, то її науковий потенціал у змозі реалізувати лише певну соціокультурну функцію. Збільшення цього показника дає можливість за­безпечити розвиток окремих напрямів досліджень, результати яких мають шанс бути поміченими світовою науковою громадськістю, тоб­то реалізувати пізнавальну функцію науки. Проте лише після переходу через певне порогове значення цього показника (для України, де необ­хідно враховувати значну «тінізацію» економіки, воно складає 1,7% ВВП) країна, що має достатньо розвинений науковий потенціал, може сподіватися на реальний вплив останнього на економічний розвиток держави [16]. Як видно з табл. 13.4, в Україні за останні 13 років фі­нансування науки ще жодного разу не досягало згаданого порогового значення. Наукоємність ВВП (як частка ВВП) зменшилася в 2,3 раза відносно 1990 р. Характерно, що рівень цього показника в Україні у 2-2,5 раза менший, ніж у провідних країнах світу. У СІЛА у 2000 р. ця частка становила 2,69%, Японії 2,98%. У Європі за цим показником

29*

45!

лідирувала Швеція 3,78%, Німеччина 2,48%, найменшими були витра­ти Іспанії- 0,94%, Португалії- 0,72%, Греції-0,68% [13].

Таблиця 13.4 Динаміка витрат на наукові дослідження в Україні, % від ВВП*

Показники	1990	1991	1992	1998	1999	2000	2001	2002	2003 2004
Загальні витрати на наукові дослідження	3,11	1,81	1,54	1,21	1,22	1,14	1,19	1,13	1,36	1,37

* Таблицю створено за даними [18].

Аналіз свідчить, що в Україні за цей період фактично проводила­ся регресивна політика, спрямована на руйнування власного науко­во-технологічного потенціалу.

Сприяти інноваційній діяльності підприємств України призначе­ні організаційні механізми державної її підтримки, визначені у статтях і положеннях Закону України «Про інноваційну діяль­ність». Згідно з цим Законом джерелами фінансової підтримки ін­новаційної діяльності є: а) кошти Державного бюджету України; б) кошти регіональних та місцевих бюджетів; в) власні кошти спеціа­лізованих державних та комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ; г) власні чи запозичені кошти суб'єктів іннова­ційної діяльності; д) кошти (інвестиції) будь-яких фізичних і юри­дичних осіб; є) інші джерела, не заборонені законодавством України [2].

У Законі визначено, що суб'єктам інноваційної діяльності для виконання ними інноваційних проектів може бути надана фінансо­ва підтримка шляхом:

• повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок кош­тів Державного бюджету України, регіональних та місцевих бю­джетів;

• часткового (до 50%) безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, регіональних та місцевих бю­джетів, за умови залучення до фінансування проекту решти не­обхідних коштів виконавця проекту і (або) інших суб'єктів інноваційної діяльності;

• повної чи часткової компенсації (за рахунок коштів Державного бюджету України, регіональних та місцевих бюджетів) відсотків,

сплачуваних суб'єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитуван­ня інноваційних проектів;

• надання державних гарантій комерційним банкам, що здійсню­ють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;

• майнове страхування реалізації інноваційних проектів у страхо­виків відповідно до Закону України «Про страхування».

Закон України «Про інноваційну діяльність» передбачає, що для фінансової підтримки інноваційної діяльності суб'єктів господарю­вання різних форм власності Кабінет Міністрів України за подан­ням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності створює спеціалізовані дер­жавні небанківські інноваційні фінансово-кредитні установи. Вони формуються за рахунок коштів Державного бюджету України і за­лучених вітчизняних та іноземних інвестицій юридичних та фізич­них осіб. Також включаються добровільні внески юридичних та фізичних осіб від власної чи спільної фінансово-господарської дія­льності і кошти з інших джерел, не заборонених законодавством України.

У Законі визначаються напрями роботи згаданих установ із забез­печення інноваційної діяльності, зокрема: можливість використання коштів, отриманих з різних джерел; організація відбору інновацій­них проектів; умови їхньої фінансової підтримки; супроводження за реалізацією інноваційних проектів та контроль за цільовим викорис­танням наданих коштів; інформування громадськості про свою дія­льність.

Для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм Закон дозволяє органам місцевого самоврядування створювати комунальні спеціалізовані небанківські інноваційні фінансово-кредитні установи й підпорядковувати їх виконавчим органам місцевого самоврядування.

Проте, як свідчать статистичні дані, державна підтримка іннова­ційного розвитку в нашій країні вкрай незначна (табл. 13.5). Бю­джетне фінансування інноваційної діяльності становило у 2004 р. лише 1,4% від загального обсягу витрат. Це у 5-Ю разів менше ніж у розвинених країнах, де урядові витрати на фінансування іннова­ційної діяльності, наприклад, складали: у Великій Британії - 9,6%, Канаді - 7,1%, Німеччині - 7,8%, Франції - 13,1%, США - 15,1%. Виняток становить Японія, де переважну частину (97,0%) інвести­цій в інноваційну діяльність забезпечують промислові компанії.

452

453

'

[13] В Україні на інноваційний розвиток підприємства витрачають, в основному (77,3% від загального обсягу витрат) власні кошти - з фонду розвитку виробництва і фонду амортизаційних відрахувань [18]. Перший з них формується завдяки відрахуванню частини з прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків, інших обов'язкових платежів і формування резер­вного фонду. Засоби фонду розвитку можуть використовуватися на відновлення і розширення техніко-технологічної бази підприємств.

Таблиця 13.5 Розподіл обсягу фінансування інноваційної діяльності у промисловості

України за джерелами*

Джерела фі­нансування	Обсяг фінансування
	2000 р.		2003 р.		2004 р.		2004 р. проти 2000р.
	У фак­тич­них цінах, млн грн	У від­сот­ках до зага­льно­го обсягу	У фак­тич­них цінах, млн грн	У від­сот­ках до зага­льно­го обсягу	У фак­тич­них цінах, млн грн	У від­сотках до за­галь­ного обсягу	млн грн	%
Всього	1757.2	100,0	3059,8	100,0	4534,6	100,0	+1302,6 1302,6	258,1
Ут. ч. за ра­хунок коштів: Власних	1400,9	79,6	2148,4	70,3	3501.4	77,3	+2100,5	250,0
Державного бюджету	7,7	0,4	93,0	3,0	63,4	1,4	+85,3	в 8,2 рази
Місцевих бю­джетів	1,8	0.1	3,1	0,1	1,6	0,0	+2,3	88,9
Позабюджетних фондів	33,4	1,9	0,5	0,0	0,6	0,0	-32,9	1,6
Вітчизняних ін­весторів	49,4	2,8	112,0	3,7	10,6	0,2	-38,8	21,5
Іноземних інве­сторів	133,0	7,6	130,0	4,2	112,4	2,5	-20,6	97,7
Кредитів	110,1	6,3	551,1	18,0	806,4	17,8	+696,3	732,4
Інших джерел	22,5	1,3	21,7	0,7	38,2	9,8	+15,7	169,8

* Наукова та інноваційна діяльність в Україні: Стат. зб. / Дєржкомстат.-К, 2005. [18]

Підприємства, організаційно-правовою формою господарювання яких є закриті чи відкриті акціонерні товариства, мають можливість збільшити власні фінансові ресурси для інноваційного розвитку шляхом додаткової емісії цінних паперів (повторного випуску ак­цій). Проте це досить складний і відповідальний для керівництва акціонерного підприємства комплекс робіт, пов'язанні! з визначен­ням загального розміру емісії, видів, номінальної вартості і ціни ре­алізації акцій, форми поширення і розміщення цінних паперів. На цей шлях стають за умови існування практично єдиної можливості фінансування перспективних інноваційних проектів, необхідності розвитку матеріально-технічної бази підприємства, доцільності по­повнення оборотних коштів, вирішення інших проблем.

З даних, наведених у таблиці 13.5, можна помітити такі тенденції і зробити наступні висновки:

• з 2000 р. обсяги фінансування інноваційної діяльності в нашій країні систематично зростали. У 2004 р. цей обсяг був у 2,6 раза більше, ніж у 2000 р, насамперед за рахунок власних коштів під­приємств і кредитів банків;

• одночасно скоротилися обсяги фінансування інноваційної діяль­ності вітчизняними і зарубіжними інвесторами;

• фінансування інноваційної діяльності відбувається, в основному, за рахунок власних коштів підприємств, частка яких у загально­му обсязі, як вже згадувалося, становила у 2004 р. 77,3%;

• недостатня участь у фінансуванні вітчизняних і зарубіжних інве­сторів, кредитів банків, хоча обсяги останніх помітно зросли;

• практично не задіяні у фінансуванні інноваційної діяльності міс­цеві бюджети.

Загалом же обсяги фінансування інноваційної діяльності у про­мисловості України хоч зросли протягом 2000-2004 рр. у 2,6 раза, становили у 2004 р. трохи більше 4,5 млрд'грн, або 1,5% ВВП. Цьо­го також замало, інвестицій потрібно на порядок більше. Динаміку обсягів фінансування науково-технічних розробок та інноваційної діяльності на перспективу можливо орієнтовно визначити, виходя­чи з порівняльних даних зарубіжного досвіду щодо витрат на до­слідження і розробки на душу населення і в розрахунку на одного науковця. Береться до уваги також співвідношення між витратами на науку та на інновації. У нашій країні за останні роки воно скла­далося майже як 1:1, у країнах Європи таке співвідношення вже є сталим - 1:5.

454

455

Проведені нами підрахунки показують, що за дотримання євро­пейських стандартів витрати на науку в нашій країні при оптималь­ній чисельності науковців (120-125 тис. осіб) мали б досягати десятків, а витрати на інноваційну діяльність - сотень млрд грн. Але вважаємо, що такі орієнтири і отримані на їх основі результати розрахунків навіть у прогнозованих соціально-економічних умовах є малореальними. Проте для забезпечення перших кроків переходу на інноваційну модель розвитку економіки у найближчі роки ви­трати на дослідження і розробки мають становити не менш ніж 8 млрд грн, а на впровадження інновацій - 35-40 млрд. У подальшо­му логічно передбачити необхідність і можливість більш істотного зростання витрат на наукові дослідження і на впровадження інно­вацій.

На основі аналізу зарубіжного досвіду фахівці вважають, що іс­тотне збільшення витрат на науку й вирішення проблеми інвести­ційного забезпечення розвитку інноваційної діяльності в країні залежить від вдосконалення державного регулювання цих процеса­ми. Воно має спрямовуватися на створення сприятливих умов для появи й розвитку багатоканальної системи форм і видів інвестуван­ня науково-технічної й інноваційної діяльності, залучення коштів іноземних замовників, спонсорів і різних наукових, благодійних та інших фондів підтримки.

Водночас важливим є формування й розвиток різних вітчизняних організаційних форм фінансування науки - позабюджетних фондів, банківського кредитування тощо. Слід використати досвід промис­лово розвинених країн, де регулююча й стимулююча роль держави науково-технічного розвитку виявляється у створенні умов для фу­нкціонування великої кількості наукових фондів (державних, філа­нтропічних, кооперативних, промислово-університетських тощо), які створюються, як правило, незалежно від управлінських струк­тур і використовуються для підтримки дослідницьких проектів.

У розвинених країнах понад 50% національних витрат на науку фінансуються через систему фондів. При цьому існує певна залеж­ність між ступенем економічного розвитку держави та концепцією розбудови й функціонування фондів: чим вищий рівень економіч­ного розвитку, тим більша увага приділяється стимулюванню дія­льності фондів, про що свідчить практика формування системи фондів у США, Японії, Великій Британії, Німеччині, а також у кра­їнах Східної Європи.

456

На Заході система позабюджетних фондів складається з фондів великих наукових товариств і державних фондів. Це, зокрема, това­риство Макса Планка, товариство Фраунхофера, Німецьке науково-дослідне товариство фонд Гумбольдта в Німеччині (ДФН), фонд Королівського товариства у Великій Британії, Національний науко­вий фонд США та ін.

У промислово розвинених країнах численну групу фондів стано­влять, засновані великими фірмами або компаніями, наприклад, фонд Ротмана у США, фонд Хітачі у Японії, фонд підприємств «Фольскваген» в Німеччині. Становлення й розвиток у нашій країні ряду акціонерних товариств, компаній, у т. ч. за участю зарубіжно­го капіталу, з часом може створити умови виникнення при них фо­ндів підтримки проектів досліджень у сфері діяльності цих компаній і деяких суміжних напрямах.

В Україні існують благодійні фонди. Діяльність більшості з них спрямована на надання конкретної матеріальної та іншої допомоги тим, хто її потребує. Можливо розраховувати на залучення діяльно­сті таких фондів для підтримки наукових досліджень і розробок со­ціального спрямування, про що свідчить позитивний досвід діяльності Фонду інтелектуального співробітництва «Україна XXI століття».

У розвинених країнах мережа спеціалізованих фондів фінансу­вання науково-технічної та інноваційної сфери формується відпові­дно до чіткого структурування функції цих фондів. За таким же принципом сформована система бюджетних та позабюджетних фо­ндів в Росії, в якій на федеральному рівні до цієї системи входять: Фонд сприяння розвитку малих форм підприємств у науково-технічній сфері, Російський фонд технологічного розвитку, Феде­ральний фонд підтримки малого підприємництва, Федеральний фонд виробничих інновацій,Фонд підтримки інноваційної діяльно­сті в секторі вищої освіти, Російський технологічний фонд та ін. [9]

Важливу роль у фінансуванні науково-технічної та інноваційної діяльності організацій і підприємств у розвинених країнах світу ві­діграють кредити й позики.

В нашій країні у 2004 р. всього понад 806 млн грн, або 17,8% від усіх витрат промислових підприємств на інноваційну діяльність, припали на кредити банків. За часткою від загального обсягу це у 7,3 раза більше ніж у 2000 р.[18] Проте потрібно значно більше кредитних коштів для інноваційного розвитку країни. У зв'язку з

457

цим Концепцією науково-технологічного та інноваційного розвит­ку України визначені основні завдання для банківсько-фінансової сфери діяльності. Вважається за необхідне стимулювати створення спеціалізованих інноваційних банків, запровадити диференційовані ставки на прибуток, розробити механізми державного страхування кредитів, ввести лібералізацію порядку акумуляції приватного капі­талу та ще ряд інших заходів комплексного характеру [5].

Інвестиційні кредити й позики включають банківські кредити та лізинг. Під кредитом мається на увазі позика у грошовому вигляді або в товарній формі на умовах її повернення й за сплати відсотків. Кредити класифікують залежно від: типу кредитора (іноземні, дер­жавні, банківські й комерційні); форми надання кредиту (товарні й фінансові); мети надання (інвестиційні та іпотечні); терміну дії (до­вго- й короткострокові).

Ефективність банківської системи стосовно інвестиційної діяль­ності визначається можливостями швидко й надійно отримати кре­дит під інноваційну програму чи проект, а також одержати максимально можливу допомогу від банку в реалізації програми. Інвестиційний банк (за загальновизнаними у світі поняттями) має не лише видавати кредити, а й сприяти залученню значних довго­строкових інвестицій. Діяльність інвестиційного банку полягає, як мінімум, у техніко-економічному обґрунтуванні й експертизі інвес­тиційних проектів; розробці інвестиційних програм і підготовці проектної документації відповідно до міжнародних стандартів; фо­рмуванні індивідуальних портфелів цінних паперів для великих ін­весторів і трастовому управлінні ними. Таким банком в Україні є «Промінвестбанк», зорієнтований на фінансування й кредитування пріоритетних програм розвитку промисловості, будівництва, транс­порту по всій країні та за її межами.

Зволікається етап створення Українського банку реконструкції і розвитку (УБРР). Вважається, що цей банк стане тим інструментом, на який давно чекають західні банки, аби увійти на територію України. Вони зацікавлені в тому, щоб за загальноприйнятими правилами про­водити інвестиції через банк і спеціалізовану компанію, яка розуміє і знає, як створювати й продавати професійний інноваційний проект [6].

Довго- й короткострокове кредитування здійснюють не лише кредитні банківські організації, а й інші фінансові установи, в т. ч., наприклад, страхові компанії в межах страхових резервів, недержа­вні пенсійні фонди, інвестиційні фонди та компанії.

Указом Президента України від 19 лютого 1994 р. затверджено положення «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії». Ін­вестиційні фонди поділяються на відкриті й закриті. Відкриті ство­рюються на невизначений період і викупають свої інвестиційні сертифікати в терміни, встановлені інвестиційною декларацією ін­вестиційного фонду. Закриті інвестиційні фонди створюються у формі закритого акціонерного товариства із статутним фондом, не меншим ніж дві тисячі мінімальних заробітних плат, і здійсню­ють свою діяльність виключно у сфері спільного інвестування. Не можуть бути засновниками фонду юридичні особи, частка держав­ного майна яких у статутному фонді перевищує 25%. Вони ство­рюються на строго визначений період і здійснюють розрахунки з інвестиційних сертифікатів по закінченні терміну своєї діяльності.

Інвестиційні фонди формуються для роботи з дрібними інвесто­рами. Власникам сертифікатів сплачуються дивіденди. Інвестиційні фонди не мають права: випускати облігації й векселі; купувати бі­льше як 5% своїх цінних паперів у одного емітента; інвестувати по­над 10% власних цінних паперів у одного емітента, окрім інвестування в облігації внутрішніх державних позик, казначейські зобов'язання та інші цінні папери, отримання доходів за якими га­рантовано урядом України; тримати у цінних паперах менше 70% активів інвестиційного фонду або інвестиційної компанії; займати­ся представницькою діяльністю з приватизаційними паперами; бра­ги банківський кредит тощо.

Альтернативою отримання кредитів у банківських установах для підприємств міг би стати випуск облігацій на українському фондовому ринку, оскільки терміни отримання коштів від розмі­щення облігацій наблизилися до середніх термінів надання кре­дитів. Облігаційні позики мають низку переваг, зокрема відносно недорогі позикові кошти, у позичальника відбувається диверсифі­кація джерел позикових ресурсів, випуск облігацій забезпечує ста­більність умов боргового фінансування й більшу незалежність позичальника від кредиторів, оскільки відсоткова ставка й строк користування позиковими коштами можуть бути змінені лише у випадках, передбачених самим позичальником. Крім того, залучен­ня коштів через розміщення облігаційних позик наразі не пов'язане і необхідністю надання застави.

Одним із способів ефективної інвестиційної інноваційної діяль­ності є лізинг. Це -- вид підприємницької діяльності, спрямований

458

459

на інвестування тимчасово вільних коштів або залучених фінансо­вих коштів за договором фінансової оренди (лізингу). Орендода­вець (лізингодавець) зобов'язується придбати у власність обумовлене договором майно у певного продавця й надати це май­но орендареві (лізингоотримувачу) за плату в тимчасове користу­вання для підприємницьких цілей.

Об'єктом лізингу може бути будь-яке рухоме й нерухоме майно, що за діючою класифікацією належить до основних засобів, окрім майна, забороненого до вільного обороту на ринку. Отже, лізинг являє собою довгострокову оренду машин, транспортних засобів, а також споруд виробничого характеру тощо.

Суб'єктами лізингу є: лізингодавець - юридична особа, що здій­снює передачу в лізинг за угодою спеціально придбаного для цього майна; лізингоотримувач - особа, що одержує майно в користуван­ня за угодою лізингу. Суб'єктами лізингу можуть бути також орга­нізації з іноземними інвестиціями.

Лізингові компанії (фірми) створюються як комерційні організа­ції у формі акціонерного товариства або в інших організаційно-правових формах, виконуючи, згідно із документами про заснуван­ня й ліцензіями, функції лізингодавців. Придбання лізингового майна фінансується лізинговими компаніями за рахунок власних або ж залучених коштів. Лізингові операції здійснюються за угода­ми лізингу. Лізинг може бути внутрішнім, коли всі суб'єкти лізингу є резидентами України, і міжнародним, коли один або декілька суб'єктів лізингу є нерезидентами відповідно до законодавства

України.

Передане у лізинг майно протягом усього періоду дії угоди лізи­нгу є власністю лізингодавця, за винятком майна, придбаного за рахунок бюджетних коштів. Умови постановки лізингового майна на баланс лізингодавця або лізингоотримувача встановлюються за згодою між сторонами угоди лізингу. Використання лізингу заціка­вленими організаціями, особливо представниками малого бізнесу, надає'їм змогу, не взявши кредитів, використовувати у виробництві нову прогресивну техніку й технології, в т. ч. ноу-хау. При цьому оплата придбаного устаткування в розстрочку й віднесення всіх пов'язаних з цим витрат на собівартість своєї продукції (послуг) дають можливість зменшити базу оподаткування й податкові пла­тежі.

Усі лізингові операції поділяються на оперативний лізинг з непо­вною і фінансовий лізинг з повною окупністю, за якою витрати лі­зингодавця, пов'язані з придбанням майна, що здається в лізинг, окупаються повністю протягом першого строку оренди.

За оперативного лізингу лізингодавець не покриває своїх витрат за рахунок одного лизингоотримувача. При цьому ризик від шкоди або втрати майна лежить в основному на лізингодавцеві. По закін­ченні терміну лізингу майно передається іншому клієнтові.

Лізинг суттєво відрізняється від оренди. На лізингоотримувача, окрім традиційних обов'язків орендаря, покладаються обов'язки покупця, пов'язані з придбанням власності, а саме: оплата майна, страхування й технічне обслуговування, відшкодування втрат від випадкової загибелі майна, ремонт. При використанні лізингу необ­хідно зважати на те, що ціна капіталу, вкладеного в лізинг майна, може бути вищою, ніж банківського кредиту, взятого на придбання такого ж самого майна у власність.

Ще однією формою збільшення фінансових ресурсів організації для інвестиційно-інноваційної діяльності є інвестиційний податко­вий кредит. Він являє собою відстрочку плати податку на прибу­ток, що надається суб'єкту підприємницької діяльності на визначений строк з метою збільшення його фінансових ресурсів для здійснення інноваційних програм, з наступною компенсацією від­строчених сум у вигляді додаткових надходжень податку через за­гальне зростання прибутку, який буде отримано завдяки реалізації інноваційних програм.

Одним із дієвих механізмів залучення ресурсів для інноваційної діяльності є венчурне фінансування. На Заході його ототожнюють з венчурним капіталом, появу якого пояснюють погіршенням умов фінансування корпорацій через ринки позикових капіталів, надзви­чайно високим ризиком і тривалим терміном окупності інвестицій. І Принципова відмінність венчурного капіталу від традиційного кре­дитування полягає в тому, що його переважно інвестують в ідею, проект з підвищеним рівнем ризику. Адресати венчурного капіталу - венчурні фірми, які не зобов'язані виплачувати відсотків і повер­гати отримані суми. Інтерес інвестора задовольняється придбанням прав на всі новації, як запатентовані, так і безпатентні ноу-хау, та отриманням прибутку від реалізації науково-технічних розробок. Кошти для венчурного фінансування формуються із внесків окре­мих вкладників, великих корпорацій, страхових компаній, банків,

460

461

університетів, пенсійних фондів і акумулюються спеціальними фі­нансовими й банківськими інститутами [10].

Венчурне фінансування зародилося на початку 60-х років XX ст. у США. Поява іі розвиток венчурного фінансування у світі зу­мовлені динамічним зростанням високотехнологічних галузей, розвиток яких забезпечує зростання економіки. Норма прибутку в цих галузях значно вища за середню, що забезпечує масовий при­плив приватних ризикових капіталів. За підтримки інвесторів ве­нчурного капіталу знайшли дорогу на ринок багато найбільш радикальних і поліпшуючих нововведень XX ст., пов'язаних з мі­кропроцесорною технікою, персональними комп'ютерами, Інтернетом, генною інженерією й ін. Венчурний капітал відіграв помітну роль у становленні таких добре відомих нині флагманів наукомісткого бізнесу, як «Майкрософт», «Еппл», «Діджитл Еквіпмент Корпорейшн», «Компак», «Сан Майкросистемз», «До­тує», «Федерал Експрес», «Джинентек», «Яху», «Нетскейп» та багатьох інших. Обсяги венчурного капіталу в США лише за 1998-1999 рр. зросли на 250% і, за оцінками фахівців, становлять $48,3 млрд [22].

У країнах Європи існують сотні венчурних фондів і компаній, в яких працюють тисячі професійних менеджерів та інвесторів. Вен­чурний бізнес у Європі акумулював десятки міліардів ЕКЮ [19].

Венчурні фонди працюють, в основному, у сферах маркетингу, підбору інноваційних, науково-технічних рішень, фінансування на­уки. У них готовим продуктом є інноваційний проект. Промислову ж частину такого проекту, як правило, фінансують банки реконст­рукції і розвитку: довгострокового кредитування, як у країнах Азійсько-Тихоокеанського регіону; індустріальні банки, як у Великій Британії, Франції.

Створення нових венчурних фондів, незважаючи на більш ніж 30-річний досвід діяльності венчурного капіталу, продовжує зали­шатися досить складною проблемою для всього світу, насамперед - через недосконалість національних законодавств у країнах як но­вих, так і розвинених ринків капіталу. У деяких державах Європи, зокрема у Великій Британії, Нідерландах, Франції й ін., законодав­ство досить пристосоване для створення й функціонування венчур­них структур. В інших країнах інвестори змушені використовувати зарубіжні юридичні структури. Проте практично повсюдно прийня­то практику реєстрації як фондів, так і керуючих компаній в офф-

шорних зонах, що дає змогу максимально спростити процедуру оформлення й допомагає уникати складних питань, пов'язаних з подвійним оподаткуванням доходів.

Практично в усіх розвинених країнах держава створила умови для ефективного функціонування малих інноваційних фірм, на ос­нові яких сформувався динамічний сектор малого інноваційного підприємництва. У його межах успішно розвивається венчурне під­приємництво, що використовує венчурне фінансування інновацій­них проектів. Воно базується на основі приватної або ж колективної власності на засоби виробництва. Суб'єктом підприєм­ницької діяльності є автор новаторської ідеї венчурної компанії, за повної майнової відповідальності з боку венчурного інвестора.

Період становлення і роботи малих інноваційних фірм у серед­ньому становить 5-7 років. Потому приблизно 20% малих венчур­них фірм перетворюються на відкриті корпорації, 60 - поглинаються більш потужними конкурентами, а 20% - стають ба­нкрутами [21]. Організаційні структури у цій галузі представлені формальним і неформальними секторами. У формальному перева­жають фірми або фонди венчурного капіталу, які об'єднують ре­сурси кількох інвесторів - приватних і державних пенсійних фондів; благодійних фондів; корпорацій; приватних осіб і самих венчурних капіталістів - власників венчурного капіталу. Крім фон­дів венчурного фінансування, учасниками формального сектора є спеціальні підрозділи чи дочірні підприємства комерційних банків або нефінансових промислових корпорацій.

Учасниками неформального сектора є приватні інвестори венчу­рного капіталу, так звані «бізнес-ангели», а також члени сімей вла­сників новостворених малих фірм. «Бізнес-ангели» - це, як правило, професіонали з досвідом роботи у бізнесі: частина з них є вдалими підприємцями, інші - високооплачуваними фахівцями в галузі бізнесу (бухгалтери, консультанти, юристи), які обіймають найвищі посади у великих корпораціях. Неформальні інвестори мають значні фінансові ресурси, вони здійснюють пряме інвесту­вання в нові й зростаючі фірми, входять до складу синдикату, який об'єднує друзів і партнерів по бізнесу, а це надає реципієнтам інве- стицій можливість отримувати більш значні кошти. «Бізнес-аегели» активно діють у США й у багатьох європейських країнах. В останніх обсяги інвестицій неформального сектора венчурного

462

463

капіталу в декілька разів перевищують обсяги інвестицій формаль­ного [11].

Певні внески у венчурне фінансування здійснюють пенсійні фон­ди. Вони акумулюють кошти в межах пенсійних програм, нагрома­джують частину необхідного й додаткового продукту, а також створюють можливість інтенсифікації процесу нагромадження та прискорення руху капіталу. Як джерело для венчурного капіталу пенсійні фонди мають великі ресурси. Це пов'язано зі значними пільгами, які їм надано в усіх західних країнах. З метою захисту грошових коштів від інфляції та зростання доходів вкладників пен­сійні фонди шукають надприбуткові сфери вкладення капіталу.

Поряд з пенсійними фондами активними вкладниками в незале­жні фірми венчурного капіталу стають страхові компанії. Напри­клад, у Великій Британії страхові компаній фінансують 13-16% венчурного капіталу, а в Нідерландах - 32-51%. Заради зниження ризику пенсійні та страхові компанії фінансують лише останні ста­дії інноваційного процесу. Для забезпечення контролю за фінансо­вими потоками представників пенсійних фондів і страхових компаній вводять до ради директорів венчурної фірми.

Україна поки що значно відстає від західних країн за рівнем роз­витку ринку венчурного капіталу. Відсутність сталого зростання на власній науково-технічній основі не сприяє становленню в нас від­носин венчурного капіталу. Задля налагодження співробітництва з країнами Центральної і Східної Європи в 1994 р. Євросоюз започа­ткував відповідну програму, дія якої поширюється й на Україну [14]. З 1995 р. в Україні функціонує венчурний фонд з початковим капіталом $150 млн, наданим урядом США. Фонд створено для під­тримки розвитку малих і середніх приватних підприємств в Украї­ні, Молдові та Білорусі [28]. Проте відсутність повноцінного ринку цінних паперів не дає змоги фінансувати венчурні проекти на осно­ві швидкого повернення коштів і отримання прибутку шляхом про­дажу акцій, а також створення венчурних трастів на кшталт європейських. Тому венчурні фонди, що діють в Україні, як прави­ло, надають кошти венчурним фірмам і підприємствам через кре­дит, реструктуризацію активів. Безумовно, така ситуація не сприяє формуванню відносин, що становлять сутність венчурного капіта­лу, за допомогою західних методів. Але перші венчурні інвестиції вже здійснено, хоча це було зроблено у традиційній кредитній фо­рмі. Ринок венчурного капіталу в Україні має великі можливості

для подальшого зростання. Вони зумовлені: наявністю наукових установ з висококваліфікованими кадрами і досвідом розробки найбільш розвинених та інтегрованих технологічних рішень в най­різноманітніших галузях науки та інженерії; удосконаленням юри­дичних правил і норм торгівлі, ринку капіталу і правового забезпечення підприємництва; появою нового покоління менедже­рів, які навчилися діяти в ринкових умовах й утворили нову під­приємницьку еліту, що є позитивним чинником залучення іноземних інвесторів. В Україні в основному створені такі інститу­ції ринку венчурного капіталу, як приватна власність, вільні ціни, конкуренція, недержавні банки та інші фінансові установи, а також податкова система ринкового типу. Створені певні законодавчі пе­редумови для фінансування ринку венчурного капіталу. Законом України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпора­тивні інвестиційні фонди)» встановлено норми діяльності венчур­них фондів.

Проте сучасна економічна система в Україні складається із супе­речливих інституцій, до того ж наявні ринкові інститути розвинені недостатньо. Функціонування венчурного капіталу в Україні по­гребує створення інституціонального середовища, яке визначається законодавчими, організаційними, економічними й соціальними чинниками. Державна політика сприяння становленню і розвитку венчурного підприємництва має будуватися на спеціальних законо­давчих актах і накопиченому світовому досвіді, який треба прискі­пливо вивчати. Інноваційна політика держави в Україні мусить орієнтуватись на створення підприємницької економіки, на підтри­мку розвитку радикальних інновацій, забезпечення сприятливих умов для їхньої селективної реалізації в галузі високих і низьких технологій, на розподіл ресурсів таким чином, аби вони відповідали структурі потреб пріоритетних напрямів соціально-економічного розвитку країни.