7.4. Напрями вдосконалення вітчизняної системи освіти, науки вищих навчальних закладів і підготовки кадрів

Як свідчить світовий досвід, визначення національних пріоритет­них напрямів розвитку науки і технологій складається з трьох взає­мозалежних процесів: формування головної стратегічної мети держави, орієнтація на загальноприйняті світові пріоритети і відо­браження національних особливостей, специфіки країни. Урахуван­ня досвіду розвинених країн в період, коли Україна знаходиться на

шляху пошуку підходів та інструментів, що змогли б забезпечити стійкий економічний розвиток, має надзвичайно велике значення.

Сьогодні в Україні посилюються процеси, пов'язані з переведен­ням економіки країни на інноваційний шлях розвитку та інтеграції у світовий науково-технічний та геополітичний простір. Тому осо­бливо актуальним постає завдання щодо формування широкого сві­тогляду спеціалістів та науковців, яких готують вищі навчальні заклади України.

Сьогоднішні вчені та спеціалісти повинні швидко адаптуватися до світових досягнень науки, техніки, освіти. Вища школа має го­тувати не тільки висококваліфікованих фахівців, але й спеціалістів креативних, здатних вирішувати складні науково-технічні пробле­ми, впроваджувати інноваційні досягнення.

Глобалізація суспільних процесів призводить до зближення націй і держав, сприяє створенню спільного економічного та інформацій­ного простору, посилює тенденції переходу від індустріальних до науково-інформаційних технологій. Ці процеси сприятимуть пере­творенню науки і освіти у пріоритетні сфери розвитку і визначенню конкурентоспроможності країни за рівнем освіти і наукового поте­нціалу.

Для реалізації такої стратегії країни Європи підписали в 1997 р. Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій у вищій освіті (ратифікована в Україні у 1999.) та в 1999 р. Болонську декларацію, яка передбачає зближення освітніх систем, узгодження освітніх норм і стандартів, а також створення до 2010 р. Єдиного Європей­ського Освітнього Простору.

Прийняття рішення Україною щодо приєднання до Болонської декларації, а також затвердження Національної доктрини розвитку освіти в Україні засвідчують визнання принципово нової ролі осві­ти в розвитку країни. Спираючись на багаті традиції, накопичейі в системі вітчизняної освіти, необхідно ставити завдання щодо ство­рення умов для приведення освітнього потенціалу та кадрового за­безпечення країни у відповідність до вимог інноваційно-орієнтованої економіки.

З цією метою необхідно визначити потребу кадрового забезпе­чення для переходу економіки на інноваційний шлях розвитку, змі­цнити зв'язок освіти, науки і виробництва, підвищити вимоги щодо необхідності участі здобувача при підготовці дисертацій в наукових дослідженнях достатнього рівня тощо.

228

229

Потребують розширення та поглиблення наукові дослідження з проблем змісту, форм організації професійного навчання в умовах інноваційної перебудови економіки. Особливої уваги має бути при­ділено підготовці нових фахівців нових спеціальностей, яких по­требує ринок. До їх числа можна віднести інноваційних менеджерів, спроможних організувати діяльність всіх учасників ін­новаційного процесу - від розробників новітніх технологій, проду­ктів до їх споживачів.

7.5. Важливість Болонського процесу для модернізації вищої освіти в Україні

Модернізація системи освіти в Україні в значній мірі пов'язується із «Болонським процесом» («Болонською угодою»). Болонська угода за рішенням країн-учасниць передбачає впрова­дження двоциклової системи вищої школи. Після закінчення пер­шого не менш як трирічного циклу випускник отримує ступінь бакалавра. Випускник другого циклу, який триває один-два роки, отримує ступінь магістра. Різниця між двома ступенями вищої осві­ти полягає у тому, що підготовка бакалавра орієнтована на практи­чну діяльність, в той час як магістра -переважно на наукову і викладацьку роботу.

Суттєвою характеристикою Болонського процесу є новітня сис­тема оцінювання знань студентів у спеціальних одиницях - креди­тах. Сутність цієї одиниці полягає у тому, що студент, прослухавши певний курс лекцій в одному з університетів, при переході в інший навчальний заклад не втрачає зароблені кредити, які йому зарахо­вуються. Система кредитів сприяє встановленню єдиних вимог до навчання в різних вищих навчальних закладах, незалежно від того, в якій країні вони знаходяться. Це дозволяє студенту продовжити освіту в різних вузах, у тому числі зарубіжних. Більш того, система кредитів, крім мобільності, має й інші унікальні властивості. Вона передбачає накопичувальну систему освіти протягом життя. Тобто при зміні професії здійснюється перезалік навчальних кредитів.

Характерна відмінність Болонського процесу полягає у лібералі­зації системи освіти, яка передбачає певну свободу вибору студен­тами набору предметів для вивчення. При цьому всі предмети за обраним фахом поділяються на три групи. Перша група в себе

включає обов'язковий набір предметів, які викладаються в певній послідовності. Друга група також містить обов'язкові дисципліни, але студент має право вибору, в якому семестрі їх вивчати. Третя група є найбільш ліберальною, вона повністю залежить від вподо­бань студентів і включає загальноосвітні предмети. Вищі навчальні заклади пропонують лише загальні напрями набору предметів. Обов'язковим елементом такої системи навчання виступає модуль­на система, яка забезпечує послідовність вивчення наукових дис­циплін.

Невід'ємною складовою Болонського процесу є автономізація вищих навчальних закладів із чітким поділом функцій між ними і міністерством. Університети мають бути спроможними формувати свої стратегічні цілі, складати програми навчання, формулювати критерії для підбору викладачів та прийому студентів. Вища освіта має ґрунтуватися на сучасних наукових дослідженнях в силу того, що дослідження виступають рушієм вищої освіти. Тому створення єдиного Європейського простору вищої освіти має відбуватися па­ралельно с розвитком Європейського простору науково-дослідницької діяльності.

Інтеграційні процеси, розпочаті в Європі в галузі політики та економіки, поширилися на освітню сферу від часу укладання Бо­лонської угоди. Це необхідно для притоку до Європи іноземних спеціалістів, які відповідають її освітнім і культурним стандартам, а також для підвищення конкурентоспроможності європейської осві­ти порівняно зі Сполученими Штатами.

На сьогодні до Болонської угоди приєдналися 43 європейські країни, включаючи Росію. Відповідно до плану Міністерства освіти й науки, Україна приєдналася до Болонського процесу в травні 2005 р. на саміті в Бергені (Норвегія). Це означає, що починаючи з 2010 р. український диплом вищих навчальних закладів отримає визнання в кожній із європейських країн, що забезпечить вітчизня­ним випускникам можливість працювати в Європі за отриманою спеціальністю [12].

Крім того, необхідність приєднання України до Болонського процесу пояснюється рядом обставин. За даними західних експер­тів, науково-технічний прогрес розвивається такими темпами, що переважна більшість студентів буде працювати за спеціальностями, які на сьогодні не передбачені. Сучасна ж ієрархічна, забюрократи­зована система вищої освіти не дозволяє адекватно реагувати на

230

231

виклик часу. Участь у єдиному Європейському просторі забезпе­чить нові можливості для навчання, у тому числі за рахунок міжде­ржавного обміну.

Українська система вищої освіти потребує лібералізації вищої школи, надання студентам більшої свободи й одночасно відповіда­льності за свій вибір. Західна практика підтверджує тезу про те, що при виборі студентом наукових дисциплін на основі особистого ін­тересу підвищується якість навчання.

Головні положення Болонської угоди, представлені вище, прой­шли перевірку часом і довели свою ефективність у багатьох країнах світу: США, Великобританії, країнах Західної Європи. Саме тому європейці вирішили зробити їх загальноприйнятими.

Зарубіжний досвід діяльності університетів. У провідних краї­нах світу університети, як і великі промислові компанії, посідають значне місце у розвитку науки. Університети виконують як фунда­ментальні, так і прикладні дослідження. Новітніми є тенденції щодо зростання ролі університетської науки в інноваційному розвитку, що супроводжується збільшенням її фінансування з боку промис­лових компаній.

Досвід Росії засвідчує ефективність реалізації, хоча із значними складнощами, цільових програм інтеграції науки і вищої освіти, яка виступає одним із «м'яких « напрямів реформування державного сектора науки і підвищення якості освіти. Існують пропозиції щодо створення більш тісних зв'язків між університетами та академічни­ми інститутами, що зумовлюється складним становищем наукових кадрів саме в академічних інститутах.

Передбачається можливість тісної інтеграції, навіть злиття, ака­демічних організацій з вищими навчальними закладами, що є про­тотипом моделі організації науки за взірцем західних університетів. Така система продемонструвала свою ефективність як щодо вико­ристання наукового потенціалу викладацького складу, так і віднос­но залучення студентів і аспірантів до наукової діяльності і наукових розробок.

У США із більш як 2000 найважливіших університетів (аналогів українських вищих навчальних закладів) приблизно 180 мають ста­тус дослідницьких університетів. Вони виконують переважну біль­шість фундаментальних досліджень. Випускники таких вищих навчальних закладів мають підготовку, яка дозволяє їм успішно працювати як у науці, так і у сфері бізнесу.

В той же час університети виступають важливими осередками науково-дослідних робіт із значним: інноваційним потенціалом. По­зитивним є досвід США, де з 1980 року університетам надано право використовувати свої розробки й розпоряджатися ними. Якщо в промисловому секторі США протягом 2003 року було виконано 68,3% робіт з дослідження та розробки, що склало 193,7 млрд дол. США, то в академічному секторі (університети та коледжі) було виконано 14,2% таких робіт на загальну суму 40,3 млрд дол. США. Така система дозволяє студентам ще на стадії навчання практично освоїти бізнес-проблематику, підвищити компетентність і профе­сійну майстерність [11]. Крім того, це дозволяє університетам залу­чати на свій розвиток позабюджетні кошти.

У зв'язку з цим і в Україні існують прибічники реформування певної частини академічних організацій шляхом їх об'єднання з установами вищої школи. Вони вважають, що частково установи Національної, аграрної, медичної та правової академій мають бути передані до структур вищих навчальних закладів, насамперед - до університетів. Це тому, що в Україні немає іншого споживача фун­даментальної науки, крім вищої школи. Робота студентів у науко­вих лабораторіях має стати частиною процесу підготовки фахівців, механізмом залучення талановитої молоді до наукового пошуку [3].

Прихильники таких заходів вважають, що науково-педагогічний персонал вищих навчальних закладів переобтяжений викладацькою роботою, в силу чого обмежені його можливості регулярно займа­тися науковою діяльністю. При об'єднанні академічних інститутів із вищими навчальними закладами висококваліфіковані академічні науковці можуть займатися викладанням дисциплін. Це сприятиме підвищенню теоретичного рівня викладання і зниженню наванта­ження на викладачів, в результаті у них з'явиться можливість роз­вивати фундаментальну науку.

Крім того, можливо визначення частини об'єктів (окремих орга­нізацій, установ, підприємств, окремих підрозділів), які можуть бу­ти виокремлені зі складу академічного і галузевого секторів і переведені до складу національного сектора вищих навчальних за­кладів в якості наукових підрозділів. При цьому обов'язковим є за­лучення студентів магістратури, аспірантури і викладачів до виконання наукових тем. Прикладні і фундаментальні дослідження залишаються прерогативою держави. Для комерціалізації наукової діяльності вищих навчальних закладів сектор вищих навчальних

232

233

з акладів повинен взаємодіяти з промисловістю шляхом перепідго­товки працівників промисловості і за допомогою розробки нових технологій за замовленнями інноваційних фірм і підприємств. Слід зазначити, що така система діє в західних країнах і Сполучених Штатах Америки.

За останні тринадцять років наука вищих навчальних закладів, на відміну від галузевої та академічної, не зазнала руйнівних втрат. Це пояснюється не стільки тим, що вчені вищих навчальних закладів володіють специфічними якостями, які дозволяють їм протистояти в кризових умовах, скільки тим, що вища освіта користується висо­ким попитом у суспільстві, незважаючи на її досить високу плат­ність. Високий науковий потенціал вищих навчальних закладів може бути ефективно використаний для проведення наукових до­сліджень і розробок та впровадження їх у практику, при організації технопарків. Останні високо себе зарекомендували в економічно розвинених країнах при комерціалізації наукових розробок з мен­шою просування їх до виробників і споживачів.

Завдяки такій практиці вища школа може стати найбільш підго­товленою і становити основу системи при переведенні економіки на інноваційну модель розвитку. В зв'язку з цим, підготовка, пере­підготовка, підвищення кваліфікації спеціалістів у галузі іннова­ційного менеджменту є надзвичайно важливим завданням, перш за все для забезпечення ефективної взаємодії вченого, виробничника та інвестора. Таким чином, інноваційний менеджер стає головним фахівцем у комерціалізації науки, а його підготовка - одне із найак­туальніших завдань у сфері сьогоднішньої вищої освіти.