Розподіл середньорічної вартості основних фондів організацій, які займаються науково-технічною діяльністю, за секторами

науки у 2003 - 2004 рр. *

Сектор науки	Всього 2003 рік		Всього 2004 рік
	млн грн	%	млн грн	%
Всього	7139,0	100	9194,3	100
у тому числі:
академічний	2778,6	38,92	4719,5	51,3
галузевий	3791,6	53,11	3840,0	41,8
вищих навчальних закладів	394,8	5,53	433,7	4,7
заводський наука	174,0	2,44	201.1	2.2

* Наукова та інноваційна діяльність в Україні: Стат. зб. / Держкомстат. - К., 2005. - С. 156.

220

221

І з 2004 р. спостерігається поліпшення матеріально-технічного оснащення наукових працівників у всіх секторах науки. Найбільша питома вага активів припадає на академічний сектор (51,3%), на другому місці галузевий сектор —. 41,8%, що разом перевищує 90% активів усіх наукових організацій. В найгіршому стані щодо забезпеченості активами залишається заводська наука та наука ви­щих навчальних закладів.

Якщо ж порівнювати вартість активів із чисельністю наукових організацій в кожному із секторів науки, то в академічному секторі в розрахунку на одну організацію в середньому припадає 12,2 млн грн основних фондів, у галузевому секторі - 4,4 млн грн, в секторі вищої освіти - 2,6 млн грн, а в секторі заводської науки - тільки 2,4 млн грн. Це свідчить про найпотужніший потенціал академічної науки, яка лідирує у фундаментальній науці, і досить слабкий поте­нціал галузевої, заводської науки та науки вищих навчальних за­кладів, які повинні бути провідниками інновацій у реальний сектор економіки [7, с. 157 ].

Оснащеність працівників наукових організацій. Однією з най­важливіших складових наукового потенціалу наукових організацій є матеріально-технічна база досліджень і розробок. Стан матеріаль­но-технічної бази наукових організацій певною мірою впливає на результативність наукової та науково-технічної діяльності. Тому її розвиток і вчасне оновлення створюють основи інтенсифікації нау­ково-освітніх процесів і підвищення їх якості, а також конкуренто­спроможності науково-технічної та інноваційної продукції. У 2004 р. середньорічна вартість основних засобів наукових організацій становила 9,2 млрд грн, у тому числі машин і устаткування - 2,9 млрд грн, або 31,5% від середньорічної вартості основних засобів.

Низький рівень оснащеності науки вищих навчальних закладів основними засобами підтверджується показниками фондоозброєно­сті праці. Найбільша оснащеність (фондо- та техноозброєність) працівників наукових організацій академічного і галузевого секто­рів. На організації, що виконують дослідження та розробки, у цих секторах в розрахунку на одного працівника припадає основних фондів у сумі, відповідно, 82,9 і 42,4 тис. грн, в той час як в секторі вищої освіти - 38,0 тис. грн, а заводської науки - лише 17,9 тис. грн [7,с. 157].

Технічна оснащеність машинами, устаткуванням одного праців­ника академічного сектору науки більш ніж на 66% перевищує се-

редній показник оснащеності працівників наукових організацій України, а значить і кожного із секторів окремо. Станом на 1 січня 2005 р. на одного академічного науковця припадало 28,1 тис. грн., галузевого - 11,8 тис. грн, освітянина - 12,4 тис. грн, науковця за­водської науки - 5,7 тис. грн [7, с.157]. Все це негативно відбива­ється на рівні наукових досліджень вищої школи, створенні новітньої техніки та технології.

Особливо низький потенціал наукової бази вищих навчальних закладів підкреслюється показником забезпеченості власними пло­щами для проведення наукових досліджень і розробок.

Загальна площа приміщень наукових організацій України у 2004 р. становила 16,6 млн. кв. м проти 16,8 млн кв. м у 2003 р. Із зага­льної площі приміщень, призначених для науково-технічної діяль­ності, у 2004 р. здано в оренду 1,17 млн кв. м або 7,0% (у 2003 р. -1,16 млн кв. м або 6,9%) [7,с.159].

При цьому за цей же період більше трьох чвертей (76,6%) зага­льної площі наукових організацій припадало на галузевий сектор науки. Наукові організації академічного сектора розміщені на пло­щах, питома вага яких становить 19,0%, а питома вага приміщень організацій вищої освіти і заводської науки дорівнює, відповідно, 2,7 і 1,6%.

Зменшення чисельності наукових кадрів і державне недофінансування освіти і науки спонукають менеджмент наукових організа­цій заробляти кошти поза науковою діяльністю. Одним із постійних каналів поповнення бюджетів наукових організацій є орендні пла­тежі від здачі власних приміщень в оренду іншім господарюючим суб'єктам.

Із складу загальної площі наукові організації здавали в оренду (дані на початок 2005 р.):

• академічний сектор - 339,7 тис. кв. м (10,7% від загальної площі сектора);

• галузевий сектор - 822,1 тис. кв. м (6,5% від загальної площі сек­тора);

• сектор вищої освіти - 1,6 тис. кв. м (0,3% від загальної площі се­ктора);

• сектор заводської науки - 5,2 тис. кв. м (1,9% від загальної площі сектора)[7,С159].

■ ■

223

При цьому за останні три роки спостерігається стійка тенденція щодо зростання площі приміщень наукових організацій, яка пере­дається в оренду, що свідчить про неефективне її використання.

Кадровий науковий потенціал України. До початку дев'яностих років минулого тисячоліття наукову діяльність в Україні здійсню­вали майже 500 тис. наукових працівників, у тому числі, 6,5 тис. докторів наук та 150 тис. кандидатів наук [4]. Упродовж 90-х років науково-технічний потенціал внаслідок економічної кризи зазнав значних руйновань. Майже наполовину зменшилася чисельність наукового персоналу внаслідок різкого скорочення проектних і на­уково-дослідницьких організацій.

Станом на 1 січня 2005 р. в організаціях, підприємствах і устано­вах, які виконували наукові та науково-технічні роботи, працювало близько 174 тис. осіб. Крім того, у 2004 р. до виконання наукових досліджень на засадах сумісництва було залучено 65,6 тис. науко­во-педагогічних працівників вищих навчальних закладів. Питома вага висококваліфікованих фахівців (із загальної кількості докторів і кандидатів наук — 21,1 тис.) серед виконавців науково-дослідних робіт в академічному секторі найвища - 67,8%, організаціях осві­тянської науки - 12,9%, 18,5% - галузевого та 0,8 % - заводського секторів науки [7,с.40 ].

Основою відтворення науково-технічного потенціалу кожної країни є якісна підготовка наукових кадрів. В Україні протягом останніх декількох років спостерігається тенденція часткової втра­ти наукового потенціалу і погіршення якості наукових кадрів. У 2004 р. порівняно з 1995 р. чисельність фахівців, які виконували наукові та науково-технічні роботи на підприємствах всіх форм власності, зменшилась на 42%, а тих, які працювали у державних організаціях, навіть на 44% [7].

Відплив молоді з наукової сфери, якій спостерігається і до тепер, зумовив суттєву зміну кадрового складу українських науковців, сприяв його загальному старінню. В результаті середньостатистичний український науковець старіше за своїх західних колег майже на десять років.

Показниками старіння наукових кадрів, які виконували дослі­дження і розробки, були такі: середній вік дослідників у 2004 р. ста­новив понад 47 років, жінок - 45 років. Середній вік доктора наук становив 61,4 рока, кандидата наук - 51,9 рока. Подібна ситуація склалася з науковими кадрами і в регіонах України [7,с.31].

224

Продовжується міграція наукових працівників, у тому числі, найвищої кваліфікації. Як і у попередні, роки найпривабливішими для вітчизняних науковців залишаються такі країни, як Росія, США, Німеччина. У 2004 р. до цих країн виїхало 63 фахівця або 72,4% від загальної чисельності від'їжджаючих за кордон. З їх чис­ла майже половина працювала в м. Києві, Дніпропетровській, До­нецькій, Харківській областях. Середній вік докторів наук, які виїхали за кордон,- 55 років, а кандидатів наук - 45 років [7, с.89 ].

Фінансування освіти та науки в Україні. Рівень фінансування освіти та науково-технологічної сфери в сучасному світі, з одного боку, як правило, визначається цілями, які ставить перед науково-технологічним потенціалом політичне керівництво держави, а з другого,- є ключовим фактором, що зумовлює реальні можливості їх досягнення.

Узагальнення світового досвіду дозволяє дійти висновку про те, що вплив вітчизняного науково-технічного потенціалу на соціаль­но-економічний розвиток країни чітко корелює з часткою валового внутрішнього продукту, яка витрачається на освіту та наукові до­слідження.

У зв'язку з цим найважливішою проблемою вищої школи в Укра­їні залишається її фінансування, що не можливо вирішити без інституціональних змін, для чого потрібні суттєві законодавчі зміни.

Фахівці зазначають, що для регулювання діяльності вищих на­вчальних закладів використовується більше двохсот законодавчих актів, значна кількість яких має негативний вплив [8]. Разом з тим, прийняті Верховною Радою зміни до деяких законів мають винят­ково позитивне значення для розвитку вищої освіти. Зокрема, при­йняття Закону України від 14 грудня 2004 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (у сфері вищої освіти)» знаме­нує новий етап у розвитку вищої освіти, враховує міжнародний до­свід, а також пропозиції найголовніших учасників організації системи вищої освіти України.

Суттєвим є те, що зазначений Закон вносить значні зміни до Бю­джетного та Земельного кодексів, до законів України «Про плату за землю», «Про електроенергетику», «Про вищу освіту», «Про опо­даткування прибутку підприємств». Це стимулює розвиток еконо­мічної самостійності вищих навчальних закладів і дозволяє їм економити щорічно близько 2,5 млн грн. Покращенню фінансуван-

15™

225

н я вищої школи сприятиме можливість використання на ці цілі різ­них бюджетних джерел (державних і місцевих).

Зміни до Земельного кодексу не дозволяють вилучати у організацій освіти земельні ділянки, на яких вони розміщені. Внесення змін до статті 12 Закону України «Про плату за землю» звільняє від плати со­ціальні і структурні підрозділи вищих навчальних закладів, що поліп­шить рівень соціально-культурного забезпечення студентів та викладачів.

Для стимулювання участі підприємств та організацій у фінансу­ванні вищих навчальних закладів відповідно до нових норм Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» кошти, на­правлені цими суб'єктами на навчання, підвищення кваліфікації, перепідготовку спеціалістів, організацію учбових практик, звільня­ються від оподаткування 25%-ним податком на прибуток.

Саме такі заходи можуть докорінно змінити ситуацію із фінансу­ванням вищих навчальних закладів з боку підприємницьких струк­тур. До останнього часу, як свідчать дані офіційної статистики, підприємства та організації направляли на оплату навчання студен­тів і підвищення професійного рівня своїх співробітників близько 0,3% від загального обсягу витрат роботодавців на робочу силу [8].

Слід зазначити, що пошук альтернативних джерел фінансування вищих навчальних закладів в Україні стає все актуальнішим із року в рік, адже плата студентів за навчання становить понад 63% зага­льних витрат. Брак державних джерел фінансування на тлі зроста­ючої бази оподаткування вищих навчальних закладів зумовлює тенденцію щодо зростання коштів на освіту фізичних осіб. Практи­чно у всіх регіонах питома вага коштів фізичних і юридичних осіб у фінансуванні вищої освіти є превалюючою. В окремих регіонах -м. Севастополь, Сумська, Івано-Франківська, Житомирська, Полта­вська області - питома вага цих коштів є найбільшою і досягає майже Уа загальних витрат [9].

Крім того, існують значні проблеми, пов'язані із фінансуванням науки вищих навчальних закладів. У 2004 р. обсяг надходжень із усіх джерел фінансування на виконання наукових і науково-технічних робіт збільшився порівняно з попереднім роком на 18,2% і склав 4 251 738,7 тис. грн, в той час як фінансування сектора науки вищих навчальних закладів зросло тільки на 15,2% і досягло 191 831,4 тис. грн. Проте частка асигнувань на науку вищих навча-

226

льних закладів залишається на дуже низькому рівні і має стійку тен­денцію до зниження - 4,5% у 2004 р. проти 6,6% у 1991 р. [7, с. 96]

Аналіз структури джерел фінансування науково-технічних робіт, які виконувались силами науковців вищих навчальних закладів протягом останніх п'ятнадцяти років, продемонстрував ще одну те­нденцію. А саме: майже удвічі зросла частка держбюджету у фінан­суванні наукових підрозділів вищих навчальних закладів і більш як у два рази зменшилась частка коштів замовників (підприємств, ор­ганізацій України та іноземних держав), що може свідчити про втрату зв'язку з практикою і навіть втрату інноваційного потенціа­лу науки вищих навчальних закладів [7, с. 96 ].

Інноваційний вилив науки вищих навчальних закладів на еко­номіку. Суттєвим недоліком інноваційної системи в Україні, який не подолано і досі, є існування значного провалля між наукою і освітою. Необхідність зв'язку науки з освітою диктується декіль­кома факторами. По-перше, тим, що дослідження всередині вищих навчальних закладів є достатньо ефективною формою проведення самих досліджень. По-друге, в результаті взаємодії наукових і осві­тянських закладів здійснюється ефективне використання наукового устаткування як для проведення досліджень, так і для навчання.

Проблему модернізації освіти неможливо ефективно вирішувати без зв'язку з наукою вищих навчальних закладів, яка є важливою складовою наукового потенціалу країни і сприяє підготовці висо­кокваліфікованих спеціалістів. Головна мета освітянської науки по­лягає, з одного боку, в її перетворенні в значимий елемент національної інноваційної системи країни. З іншого боку - у спри­янні підвищенню професійного рівня освіти.

В той же час українська вища школа не змогла позбутися такої вади як слабкий зв'язок із практикою. Це проявляється в декількох аспектах. Дуже часто викладачі вищих навчальних закладів мають суто теоретичні знання, не перевірені практикою. Крім того, про­стежується досить слабкий зв'язок освіти із потребами промисло­вості. Якщо базові дисципліни (математика, фізика, хімія) знаходяться на високому рівні і використовують досвід світових наукових шкіл, то спеціалізована освіта, пов'язана з менеджментом, комерцією, бізнесом, інноваціями в недостатній мірі відповідає сві­товим стандартам. В результаті значна частина вітчизняної промис­ловості продовжує залишатися неконкурентоспроможною, адже у ринковій економіці конкурентоспроможність визначає споживач.

227

Вагомим фактором такого стану справ у промисловості є низька інноваційна активність підприємств, яка вимірюється двома основ­ними способами: шляхом опитування і за даними статистичної зві­тності, а саме часткою підприємств, які упроваджують нові технології. Одним із найсуттєвіших показників інновативності еко­номіки є частка підприємств, що впроваджують інновації. За дани­ми Держкомстату України, за результатами діяльності у 2004 р. впроваджували інновації тільки 1359 промислових підприємств (13,7% загальної кількості), у 2003 р. - 1496 підприємств (15,1%) і їх частка має тенденцію до зменшення (у 2001 р. - 14,3%, в 2002 р. - 14,6%) [7, с. 96].

Маючи значний науковий потенціал, наука вищих навчальних закладів виконує відносно невеликі обсяги наукових та науково-технічних робіт, які здійснюються всіма секторами науки. У 2004 р. за всіма видами робіт частка сектора вищих навчальних закладів зменшилася порівняно з показниками попередніх років і склала лише 4,8% на загальну суму 197 038,6 тис. грн. У тому числі: част­ка цього сектора за фундаментальними дослідженнями досягла 9,9% (у 2003 р. - 12,8%), за прикладними дослідженнями - 12,3% (у 2003 р. - 14,3%), а за розробками і науково-технічними послугами - лише 2,2% (у 2003 р. - 1,96%) [7,с. 116].

Повільне зростання інноваційної системи на ринку наукових розробок посилило розрив між освітою, наукою і виробництвом. На ринку високих технологій Україна має частку, що дорівнює 0,1%, у той час як Німеччина - 16%, Японія -30%, США - 40% [6].

В Україні продовжує зберігатися низький попит з боку промис­лових підприємств на результати наукової діяльності вітчизняних наукових організацій.