РОЗДІЛ 7. НАУКОВО-ОСВІТЯНСЬКІ СТРУКТУРИ

ЯК СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ

ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ КРАЇНИ

7.1. Вища школа України - основа національної інноваційної системи

Суспільство, засноване на знаннях, або К-суспільство (Knowledge society) , все частіше стає критерієм гармонійного розвитку людської спільноти. Масове виробництво і сучасна система кому­нікацій знань у короткі терміни спроможні якісно їх змінити. Знач­но прискорюється цей процес внаслідок розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, які виступають інструментами щодо опанування інформацією та знаннями.

Узагальнюючи різні формулювання суспільства, заснованого на знаннях, можна зазначити, що це таке суспільство, де знання не тільки поширюються всередині суспільства, але й ефективно і продуктивно використовуються. При цьому економіка такого сус­пільства створює, поширює і використовує знання для забезпечення свого зростання і підвищення конкурентоспроможності країни.

Якісний розвиток може бути забезпечено тими країнами, які сут­тєво посилюють свою роль у виробництві і використанні новітніх знань, що дозволить їм домінувати у світових процесах. Натомість для країн, які не оволодіють такими вміннями і сучасним інструме­нтарієм, основними характеристиками залишається дешева робоча сила та пріоритетний розвиток сировинного сектора, а також зале­жність від більш розвинених країн.

Для України, вже на ранішніх стадіях становлення К-суспільства, важливо визначитися із своєю роллю в глобалізованому суспільст­ві, заснованому на знаннях, та формувати для цієї мети відповідну політику на перспективу.

На початок 2006 р. Україна майже втричі відставала від провід­них європейських країн за розміром державної підтримки наукових досліджень та інноваційного розвитку. Це не лише засвідчує сучас­ний розрив у науково-технологічній сфері, але й все більше відда­лятиме в перспективі Україну від розвинених країн світу в економіці, науках, технологіях.

Економіка України, яка характеризується дешевою робочою си­лою, низьким рівнем новітніх технологій, високою енерговитратністю промислового виробництва, експортним потенціалом продукції з низькою часткою доданої вартості, майже повністю використала можливості розвитку. На порядку денному стоїть побудова першої фази К-суспільства, а саме, інформаційного суспільства та економі­ки знань, які передбачають розвиток телекомунікаційної інфра­структури країни, відповідність інформаційного середовища України базовим міжнародним індикаторам, ефективну інноваційну політику держави [5].

Отримання нових знань і розробка новітніх технологій та їх ефе­ктивне застосування у соціально-економічному розвитку великою мірою визначають рівень життя населення, місце країни у світово­му співтоваристві. У промислово розвинених країнах збільшення ВВП на 80-95% досягається за рахунок нових знань, впроваджених у техніку і технології. Це стало можливим завдяки переходу на ін­новаційний шлях розвитку при створенні національних інновацій­них систем (НІС). Національна інноваційна система виступає основою економіки знань. Формування національних інноваційних систем, за даними опитування академіків Американської академії наук, визнано найбільш видатним відкриттям XX сторіччя.

Виникнення національних інноваційних систем як інституціональної основи інноваційного розвитку країн стало можливим завдя­ки зростаючим взаємозв'язкам між ринками капіталу і новими технологіями, широкомасштабному характеру створення і викорис­тання новітніх знань, технологій, продуктів, послуг.

До фундаторів концепції національних інноваційних систем на­лежить велика група західних економістів (К. Фримен, Б. Лундвалл, Р. Нельсон, Ф. Хайека), які у 80-90 роки XX сторіччя майже одно­часно заклали основи теорії інноваційної діяльності. Основними принципами її побудови виступили:

використання ідей І. Шумпетера про конкуренцію на основі ін­новацій;

визнання пріоритетної ролі знань в економічному розвитку; формування інституціонального контексту інноваційної діяль­ності як фактора, який формує її зміст і структуру. Інноваційна система формується під впливом значного числа фа­кторів, включаючи наявність природних і трудових ресурсів, розви­тку державних інститутів і форм підприємницької діяльності.

:іл

213

Найпростіша модель, яка відображає взаємодію елементів НІС, по­лягає' у тому, що роль приватного сектора визначається розробкою технологій на основі власних досліджень і ринковою реалізацією інновацій. Місце держави полягає у сприянні виробництву фунда­ментального знання в університетах, створенні інфраструктури і сприятливих законодавчих умов і клімату для інноваційної діяль­ності. Національні особливості НІС визначаються більшою або ме­ншою роллю держави і приватного сектора у виконанні зазначених функцій; відносним значенням великого і малого бізнесу; співвід­ношенням фундаментальних, прикладних досліджень і розробок для практичної їх реалізації; динамікою розвитку і галузевою стру­ктурою інноваційної діяльності.

Національний характер інноваційної системи великою мірою ви­значається особливостями національного законодавства і системою відносин держави і бізнесу. НІС поширені у більшості країн ЄС, США, Японії, але відсутня єдність у визначенні цього поняття і ме­тодологія формування. До того ж НІС різних країн передбачають вирішення різних задач: у Франції головна мета НІС полягає у створенні додаткових робочих місць, у Німеччині - у розвитку про­гресивних технологій.

Національна інноваційна система - це сукупність взаємо­пов'язаних суб'єктів і об'єктів інноваційної діяльності, зайнятих виробництвом і комерційною реалізацією інноваційних продуктів, які здійснюють свою діяльність у межах державної політики - пра­вової, фінансової, соціальної.

У кожній країні розвиток НІС визначається державною макроекономічною політикою, законодавчим забезпеченням, формами прямого і непрямого державного регулювання, розміром науково-технологічного, кадрового і промислового потенціалів, внутрішніх товарних ринків, традиціями і особливостями. Натомість кожній НІС притаманні такі базові елементи, які враховуються при побудові концепцій національних інноваційних систем різних країн (Росії, Білорусі, Казахстану):

• генерування знань організаціями державного і приватного сек­торів (академічна, галузева, університетська, заводська наука, конструкторські бюро);

• поширення знань (дослідження, розробки, виробництво продук­тів (підприємства, інноваційно-технічні центри, промислово-фінансові групи);

• комерціалізація нововведень (ринок науково-технічної продук­ції, ринкові інститути);

• освіта і професійна підготовка кадрів (університети, вищі навча­льні заклади, перепідготовка, підвищення кваліфікації);

• інноваційна інфраструктура (технопарки, бізнес-інкубатори, ін­формаційні центри, центри трансферту технологій, інформацій­на інфраструктура, інноваційний провайдинг), включаючи фінансове забезпечення (фінансування всіх стадій інноваційного циклу, інвестиційні фонди, венчурні та інноваційні фонди, бю­джетне фінансування);

• управління і регулювання (законодавче забезпечення, державна інноваційна політика, ринкові механізми).

Таким чином, НІС, з одного боку, спроможна забезпечити коме­рціалізацію винаходів і досягнень, з іншого,- надає змогу виробни­чникам, бізнесу вільно взаємодіяти з інтелектуальним потенціалом країни для вирішення конкретних інноваційних задач. Основу НІС становлять висококваліфіковані кадри - професійно підготовлені спеціалісти в галузі інноваційного менеджменту, які вільно володі­ють методами і технологіями реалізації нововведень.

При створенні НІС важлива роль відводиться удосконаленню механізмів взаємодії між учасниками інноваційного процесу, вклю­чаючи організацію взаємодії державних вищих навчальних закладів з промисловими підприємствами, для просування новітніх техноло­гій у виробництво і підвищення кваліфікації інноваційних мене­джерів.

7.2. Загальна характеристика сектора вищої освіти України

Вища освіта в Україні представлена навчальними закладами І—II та ІП-Р/ рівнів акредитації. За останні п'ятнадцять років загальна кількість вищих навчальних закладів зросла у 1,1 раза, а найвищих III—IV рівнів акредитації - у 2,3 раза (табл. 7.1).

214

Й5

Т аблиця 7.1 Вищі навчальні заклади України*

(на початок навчального року)

	Кількість закладів			Кількість студентів у за­кладах тис.
	І—II рівнів ак­редитації	III—IV рівнів ак­редитації	І—II рівнів ак­редитації		III—IV рівнів акредитації
1990/91	742	149	757,0		881,3
1991/92	754	156	739,2		876,2
1992/93	753	158	718,8		855,9
1993/94	754	159	680,7		829,2
1994/95	778	232	645,0		888,5
1995/96	782	255	617,7		922,8
1996/97	790	274	595,0		976,9
1997/98	660	280	526,4		1110,0
1998/99	653	298	503,7		1210,3
1999/00	658	313	503,7		1285,4
2000/01	664	315	528,0		1402,9
2001/02	665	318	561,3		1548,0
2002/03	667	330	582,9		1686,9
2003/04	670	339	592,9		1843,8
2004/05	619	347	548,5		2026,7
2005/06	606	345	505,3		2203,8

* Офіційний сайт Державного комітету статистики України:

www.ukrstat.gov.ua

Ще більшими темпами зросла за цей період загальна чисельність студентів - в 1,7 раза, а у закладах III—IV рівнів акредитації - у 2,5 раза, що засвідчує зростання престижу вищої освіти в Україні.

За останні 10 років у нашій державі спостерігаються суттєві змі­ни в системі вищої освіти. Набуває поширення двоступенева систе­ма вищої освіти (бакалавр - магістр), високими темпами розвивається недержавний сектор. Наприклад, у 2002/03 навчаль­ному році у вищих навчальних закладах III—IV рівнів акредитації сектор приватної власності досяг майже 40%, решта 60% закладів належать до сектора державної власності [9].

Відбуваються зміни у навчальних планах, програмах курсів, з'являються нові спеціальності. Намічені прогресивні завдання що­до модернізації освіти на близьку перспективу.

Розвиток вищої освіти в Україні є одним із найважливіших пріоритетних національних завдань. У Національній доктрині розвитку освіти в Україні проголошена необхідність у запрова­дження у XXI столітті кардинальних змін щодо вищої освіти, які включатимуть [2]:

• подальшу диверсифікацію навчальних закладів, навчальних про­грам;

• запровадження індивідуальних форм навчання;

• забезпечення зростання якості освітніх послуг;

створення індустрії сучасних засобів навчання і повне забезпе­чення ними навчальних закладів;

- запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій; інтеграцію вітчизняної освіти до європейського та світового осві­- тніх просторів.

Разом з тим мають місце деякі проблеми: скорочення бюджетних асигнувань державного сектора вищої школи і в зв'язку з цим зрос­тання її комерціалізації, посилення конкуренції за студентів між державними і приватними науковими закладами, яка не завжди сприяє якісному відбору абітурієнтів тощо. Фахівці відмічають ряд стримуючих факторів (система управління, реалізація політики що­до прийняття оперативних і стратегічних рішень, оцінка результа­тів діяльності), які ставлять у менш вигідне становище державні навчальні заклади порівняно з приватними [10].

Приватні вищі навчальні заклади як власники майна воліють ефективно його використовувати і вчасно оновлювати в силу того, що це підвищує їх конкурентну спроможність. Приватна вища школа поставлена у пряму залежність від споживачів освітніх по­слуг, тому вимушена оптимізувати свою діяльність з метою повно­го задоволення потреб ринку і отримання прибутків для свого подальшого розвитку. Тобто, на відміну від державних установ приватні вищі навчальні заклади мають більші можливості надава­ти освітні послуги саме в тих галузях знань, котрі є переважаючими на ринку.

216