Література

1. Ілляшенко С.М. Управління інноваційним розвитком: проблеми, концепції, методи: Навч. посіб. - Суми: ВТД «Університетська книга», 2003.- 278 с.

2. Карпатская-Скорик Е. Маркетинговьіе исследования с нечетким прогнозированием рьінка // Бизнес Информ. - 1997.- № 3. - С. 55.

3. Щербак В. Затратно-новационная концепция «длинной волньї» // Зкономика Украиньї. - 1998. - № 2. - С. 53-59.

4. Современньїй маркетинг / В.Е. Хруцкий, И.В. Корнеева, Е.З. Автухова / Под. ред. В.Е.Хруцкого. - М. Финансьі и статистика, 1991.-256 с.

5. Ілляшенко С.М., Прокопенко О.В. Менеджмент екологічних ін­новацій: Навч. посіб. / За заг. ред. С.М. Ілляшенка. - Суми: Вид-воСумДУ, 2003.-266 с.

6. Ілляшенко С.М., Прокопенко О.В. Формування ринку екологічних інновацій: економічні основи управління: Моногр. / Під ред. д.е.н., проф. С.М.Ілляшенка. - Суми: ВТД «Університетська книга», 2002. - 250 с.

ібб

167

7. Менеджмент та маркетинг інновацій: Моногр. / За заг. ред. д.е.н., проф. С.М. Ілляшенка. - Суми: ВТД «Університетська книга», 2004. - 616 с.

8. Прокопенко О.В. Вибір варіантів використання інвестиційного потенціалу підприємств відповідно до мотивації суб'єктів ринку // Вісник Сумського державного університету: Сер. «Економі­ка». - 2004. - № 9 (68). - С. 130-139.

9. Ильяшенко С.Н., Любішова Н.В. Оценка перспектив развития Сумского рьінка зкологических товаров как средства разрешения зколого-зкономических проблем // Методьі решения зкологических проблем: Моногр. / Под ред. д. є. н., проф. Л.Г. Мельника. - Сумьі: ИТД «Университетская книга», 2001. -С. 256-263.

10. Коїтер Ф. Основи маркетинга. - М.: Бизнес-книга.- 1995. - 698 с.

11. Джефкінс Ф. Реклама: Практ. посіб. / Пер. з 4-го англ. вид.; / Допо­внення і редакція Д.Ядіна. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2001. - 456с.

12. Данько Т.П. Управление маркетингом: Учебник. / Изд. 2-е, пе-рераб. и доп. - М.: ИНФРА-М, 2001. - 334 с.

13. Джоббер Д. Принципьі и практика маркетинга / Пер. с англ.:-М.: Издательский дом «Вильямс», 2000. - 688 с.

14. Гогштідзе Г.И. Критерій! отнесения населення зкономики Украйни к среднему класу // Управління в умовах ринкової трансформації економіки України (теорія і практика). - Харків: ХІБМ, 2002.-С. 69-71.

15. Гордон Р. Фоксолл. Психологические основи маркетинга // Ма­ркетинг/ Под ред. М. Бейкера. - СПб.: Питер, 2002.- С. 54-67.

16. Кьел Гренхауз. Социологические основи маркетинга // Марке­тинг. / Под ред. М. Бейкера. - СПб.: Питер, 2002. - С. 68-80.

17. Армстронг Г., Котлер Ф. Ввведение в маркетинг, 5-е изд. / Пер. с англ.- М.: Издательский дом «Вильямс», 2000. - 640 с.

18. Козьірев А.А. Мотивация потребителей. - СПб.: Из-во Михай-ловаВ.А. 2003.-384 с.

19. Алексеев А.А., Громова Л.А. Психогеометрия для менеджеров. Л.:3нание, 1991.

РОЗДІЛ 6. СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

6.1. Інноваційний розвиток суспільства на основі інтелектуального капіталу

В останні десятиріччя XX століття у промислово розвинутих кра­їнах світу відбулися корінні зміни у співвідношенні факторів еко­номічного росту. На перше місце виходять фактори, що забезпечують інноваційний розвиток країни. їх частка збільшилася з 20% у 60-ті роки до 40% наприкінці 90-х років. На початку XXI століття світова економічна система активно формує нову парадиг­му економічного розвитку, що значно зменшує роль матеріально-ресурсних компонентів суспільного виробництва і підвищує роль інтелектуальної складової ресурсів підприємства. Виробництво, розподіл і використання знань становлять основу економіки суспі­льства, заснованого на знаннях. Для неї характерні зростаючий вза­ємозв'язок між ринками капіталу і нових технологій, глобальний характер створення і використання знань і технологій. У нових еко­номічних умовах тільки цілеспрямоване формування інноваційного потенціалу фірми і його грамотне використання - основа економіч­ного росту підприємства. Саме здатність до інновацій, заснованим на нових знаннях, забезпечує зростання інтелектуального капіталу фірми, підвищення ринкової вартості компанії. Так, за даними Все­світнього банку в більшості країн ОЄСР у плині останніх 15 років у високотехнологічних галузях додана вартість зростала в середньо­му на рівні 3%, а в традиційних галузях - 2,3%.

Сучасна економічна теорія ґрунтується на таких методологічних принципах розвитку економіки:

- головним фактором економічної динаміки є наукові розробки й інновації;

- особливу роль в економічному розвитку відіграють знання. Існує прямий взаємозв'язок між інноваційною активністю під-­ приємства і його здатністю збільшувати свій інтелектуальний капі-­ тал. Інноваційно активні компанії є генераторами постійного розвитку корпоративних знань і росту на цій основі нематеріальних активів.

168

169

Одним з основних чинників інноваційного розвитку є відповід­ність якості робочої сили потребам підприємств. Підвищення якості робочої сили, сприятливість її до процесу набуття знань, державне регулювання цього процесу дає можливість отримувати принципо­во нові переваги у конкурентній боротьбі, тому що дозволяє вико­ристовувати сигнали про перспективні технології, нові сподівання споживачів та попит. У розвинених країнах на професії, де є пере­вага інтелектуальної праці, припадає основний приріст зайнятості: 85% у СІЛА, 89% у Великобританії, 90% в Японії. В період з 1984 до 2000 року загальний ріст числа робочих місць на 25% супрово­джувався 40-75%-ним ростом зайнятості фахівців у сфері високих технологій [18]. Знання сьогодні стає самостійним фактором виро­бництва, рівень залучення якого залежить від якісного рівня робо­чої сили та рівня розвитку й використання інформаційних технологій.

Саме інновації призводять до формування нових галузей і вироб­ництв, а ініціатором їх є творчість людини-новатора. Звідси необ­хідність мотивації персоналу до інновації та стимулювання інтелектуальної праці.

Здатність до інновацій у людей різна. За опублікованими даними, тільки один відсоток людей обдарований «винятковою творчою по­тенцією», тобто тим типом, що зв'язується з видатними досягнен­нями в області науки, техніки, мистецтв, підприємницької діяльності; десять відсотків - володіють «високою творчою потен­цією»; шістдесят відсотків володіють «помірною» і «деякою» твор­чою потенцією; близько тридцяти відсотків творчу активність не виявляють взагалі або виявляють у незначній мірі. [1] Проте далеко не всі (з можливих) люди усвідомлюють свій творчий потенціал і схильність до розробки нововведень. Одна з ключових проблем ак­тивізації інноваційної діяльності - створення умов, ситуацій, мак­симально розвиваючих творчу активність.

Окремі положення, пов'язані з проблемою мотивації праці, про­дуктивних здібностей людини були розроблені ще класиками полі­тичної економії.

В епоху науково-технічної й інформаційної революції, коли лю­дина, її науково-освітній потенціал стає вирішальним фактором со­ціального й економічного прогресу, сформувалася сучасна теорія людського капіталу. Основні положення теорії сформульовані та-

170

кими економістами, як Г. Беккер, У Боуен, М. Блауг, Б. Вейсброд, Е. Денисов, Дж. Кендрик, Л. Туроу, М. Фишер та ін.

Застосування інструментарію цієї теорії надало змогу по-новому підійти до вирішення проблем, пов'язаних з факторами економіч­ного зростання, розподілу доходів, економічної ролі освіти, взаємо­зв'язку інвестицій в людину з рівнем інноваційної активності, мотивацією підприємницької діяльності.

Головним змістом теорії людського капіталу є визнання людини як об'єкта капітальних вкладень, як об'єкта економічної діяльності. Наразі загальновизнано, що капітальні вкладення в людину такі ж прибуткові, як і інвестиції в будь-який інший фактор виробництва.

Під людським капіталом зазвичай розуміється сукупність знань, практичних навичок, творчих здібностей, що сприяють результатам його діяльності.

Мотивація творчих працівників до інновацій прямо пов'язана з державною науковою та інноваційною політикою.

Одна з найважливіших функцій держави в розвинених країнах - створення сприятливих умов для інноваційної діяльності підприєм­ницького сектора. Задля реалізації цієї функції вживають таких за­ходів:

• включають витрати на дослідницькі роботи приватного сектора у собівартість продукції;

• списують значну частину наукового устаткування за нормами прискореної амортизації;

• застосовують системи адресних податкових пільг;

• залучають малий і середній бізнес до інноваційної діяльності у сфері нових технологій;

• надають пільгове кредитування науково-технічних розробок;

• безоплатно передають чи надають на пільгових умовах державне майно або землю для створення інноваційних підприємств, а та­кож наукової інфраструктури в регіонах.

Основою організаційної побудови науки має стати невеликий («первинний») науковий колектив чи окремий учений (колектив у тому разі, коли дослідження ведуться на «паритетних» засадах пев­ною групою вчених, окремий вчений - коли його роль у досліджен­нях, якими він керує, є домінуючою). Первинні колективи можуть на добровільних засадах поєднуватися в організації типу науково-дослідницьких інституцій, наймати за власний рахунок професій­них менеджерів (чи обирати їх зі свого середовища), які відповіда-

171

ють за наявність умов для творчої діяльності, створювати необхід­ну інфраструктуру обслуговування науки. Саме в такому «первин­ному» колективі створюється плідний клімат, що істотно відрізняється від бюрократичної атмосфери великих НДІ; малі під­приємства більш гнучкі, ініціативні, краще пристосовуються до ди­намічного зовнішнього середовища.

Розвиток малого інноваційного бізнесу надасть змогу зберегти кваліфіковані науково-технічні кадри й прискорити доведення нау­ково-технічної розробки до промислового зразка і його впрова­дження. Проте малі інноваційні підприємства дуже нестійкі, у них надто короткий життєвий цикл, тому в усьому світі вони користу­ються державною підтримкою, включаючи цільове фінансування з бюджету, стимулювання приватного капіталу до фінансування їх­ньої діяльності, податкові й амортизаційні пільги.

Особливе місце в системі «прямих» заходів впливу держави на інноваційний бізнес займають заходи, що стимулюють кооперацію промислових корпорацій в НДДКР та кооперацію університетів із промисловістю. Друга з цих форм кооперації спричинена усвідом­ленням об'єктивної необхідності, з одного боку, доведення передо­вих наукових ідей до стадії їхньої комерційної реалізації, з іншого - створення умов для зацікавленості промисловості у фінансуванні академічних досліджень. У цьому напрямі державної інноваційної політики чітко виявляється її перспективна спрямованість, зацікав­леність у науковій новизні промислових інновацій, що нерідко є вторинним за реалізації інтересів промислових підприємств, що ви­рішують у першу чергу виробничі й комерційні завдання.

Створення консорціумів, інженерних центрів, наукових і техноло­гічних парків та інших перспективних формувань, що успішно реа­лізують складні інноваційні ідеї, - наочний приклад ефективності державної підтримки таких ідей, завдяки чому різні організації не тільки усвідомлюють необхідність спільної реалізації інноваційного циклу, а й реально відчувають переваги спільної роботи. Комплекс­на підтримка малого наукомісткого бізнесу в технопарках у 3-4 рази підвищує стійкість інноваційних підприємств.

Водночас проблема активізації інвестиційної діяльності, перехо­ду на інноваційну модель розвитку залишається для нашої країни, як у теоретичному, так і в практичному аспектах актуальною. Одні­єю з важливих причин є та обставина, що при дослідженні пробле­ми формування інвестиційної стратегії, розробці програм її

реалізації не приділяється належної уваги ролі інтелектуального капіталу в розв'язанні цієї проблеми. Не розроблені мотиваційні ді­йові економічні механізми створення і поширення нововведень.

Насамперед слід зазначити, що в країні відсутня достатня статис­тична база, що дозволяє відслідковувати численні процеси іннова­ційної діяльності. Створення нормативної бази для переходу України на загальноприйняті світові стандарти обліку і статистики науково-технічної й інноваційної діяльності; створення інформа­ційного банку технологій, а також прогресивних форм передачі ін­телектуальної продукції у виробництво, - усі ці проблеми мають вирішуватися на державному рівні.

Негативно позначається на інноваційній діяльності відсутність обґрунтованих розрахунків потреби в науково-технічних розробках визначеного напряму, а також недостатнє проведення маркетинго­вих досліджень. Результати опитування, яке проводилося Держкомстатом, свідчать, що форми ринкової інфраструктури інноваційної сфери розвиваються недостатньо активно.

Якщо європейська інноваційна структура нараховує понад 1,5 тисячі різних інноваційних центрів, то в Україні на законодавчій основі - 15 технопарків та 67 інкубаторів бізнесу, з яких не більше чотирьох займаються підтримкою високотехнологічного підприєм­ництва. Разом з тим такі науково-виробничі об'єднання як технопарки сприяють створенню нових і перепрофілюванню діючих малих підприємств на інноваційній бізнес.

Інноваційна модель розвитку економіки не може бути здійснена без збільшення коштів на науку, науково-технічні розробки і їхнє и провадження. Головний фінансовий інструмент науково-технічної політики - визначення розміру та напрямів використання коштів державного бюджету, які виділяють на розвиток науки. Так у 2004 році реалізація 8 пріоритетних напрямів інноваційної діяльності здійснювалася в рамках 121 проекту, що були включені в 20 зага­льнодержавних програм. Але профінансовано було тільки 63,2% запланованого обсягу робіт. Обсяг реалізованої інноваційної про­дукції склав 259,3 млн. грн, у тому числі принципово нова продук­ція - 21,7 млн. грн, що складає 8,37%. У розвинених країнах держава бере на себе від 20 до 50% національних наукових витрат. Частка коштів, за які фінансують дослідницькі витрати в загальній сумі державних витрат, протягом останніх 20 років стабільна і скла-

172

173

дає 6-7% у США, 4-5% у Франції, Німеччині Великобританії, Іта­лії; 3-3,5% в Японії.

Найчастіше, розглядаючи проблеми економіки знань, аналізують стан науки та проблеми науковців. Не применшуючи значимість ці­єї складової науково-технічного потенціалу кожної держави, треба підкреслити необхідність підвищення загального професійно-освітнього рівня працюючих. Тільки піднесення рівня освіти осно­вної маси працюючих дозволить утворити середовище, яке буде легко сприймати нові ідеї, легко адаптувати та створювати нове знання. А це, у свою чергу, є основою інноваційного розвитку, тому що є умовою сприйняття нововведення.

За рейтингом, що був опублікований Economist Intelligence Unit

за показником «індекс інновацій» світовими лідерами є США, Тайвань, Фінляндія, Швеція та Японія. Цей показник характеризує рівень взаємодії науки та бізнесу, а також швидкість впровадження наукових розробок у виробництво. Росія посідає у цьому рейтингу 34 місце, а Україна - 38. Для порівняння: Ізраїль - 6, Німеччина -10, Великобританія - 14, Франція - 18 [20].

Офіційно затвердженими індикаторами науково-технічного роз­витку країн-членів ЄС, які характеризують рівень кадрової складо­вої науково-технічного потенціалу країни, є чисельність спеціалістів, які виконують дослідження і розробки, у розрахунку на 1000 осіб. У 2003 році цей показник в Україні становив 5,3 особи проти 6,3 - у 1995 році. За даними ОЕСР, у Німеччині він складав-12,5 особи, в Іспанії - 8,4 [13].

Починаючи з 1990 року в Україні простежується тенденція до зменшення чисельності працівників, зайнятих у науково-технічній сфері. Так проти 2001 року їх чисельність скоротилась на 2%, а проти 1991 року - у 2,5 раза. Ця негативна тенденція зберігається і сьогодні. Однак негативні наслідки цього явища можуть бути нейт­ралізовані шляхом підвищення рівня управління знаннями, зміни пріоритетів як економіки країни, так і окремої галузі та організації, котра сама може забезпечити технологію реалізації такої стратегії.

Дослідження ринку праці показало невідповідність профєсійно-кваліфікаційної структури попиту на робочу силу її пропозиції. В цілому ринок праці є надлишковим. За 9 місяців 2004 року рівень безробіття за методологією МОП склав 9,3%. Із зареєстрованих безробітних 46% раніше - робітниками, 27% - службовцями, решту склали особи без професії. Навантаження незайнятого населення на

1 вакансію становило 5 осіб. При цьому за категоріями робочих місць цей показник становив: для робітників - 4 особи, службовців - 5, робітників без спеціальної підготовки - 12 осіб [7].

Не менш важливою є якісна невідповідність попиту та пропози­ції на ринку праці. За даними соціологічного моніторингу, який щорічно проводиться Інститутом соціології НАН України, частка респондентів, які відмітили, що характер їх роботи не відповідає їхньому професійно-освітньому рівню, зросла з 30% у 2002 р. до 37,8% у 2003р. При цьому тільки 15,3% у 2003 р. були згодні з тим, що вони мають можливість реалізувати себе як фахівці [19].

Таким чином, ситуація, що склалася, свідчить про надлишок некваліфікованої робочої сили і часткове непрофільне використання кваліфікованої. В умовах швидкого старіння знань, відсутності сис­теми, що стимулює професійний ріст працівників у масштабах га­лузі виробництва, тенденція, що склалася, може призвести до зниження якості робочої сили в масштабах країни, а це, у свою чер­гу, стане перешкодою для впровадження нових прогресивних тех­нологій. Уже сьогодні близько 30% робочих місць вимагають працівників з вищою освітою. Це характерно для підприємств, що відносяться до галузей п'ятого і четвертого технологічних укладів.

Активізація інноваційної діяльності неможлива без зміцнення відносин між наукою й освітою. Звідси необхідність мотивації тво­рчих працівників до інновацій, стимулювання інтелектуальної пра­ці.

Деякі люди, як уже зазначалося, народжуються з певними здіб­ностями. Але ці здібності - лише пів справи. Навчання й освіта важ­ливі не менше. Тому освіті приділяється особлива увага в будь-якім суспільстві. Останнє поєднує інтереси як осіб, що бажають одержа­ти освіту, так і її інвесторів.

Сьогодні існує потреба у фахівцях, здатних проаналізувати ста­новище підприємства, провести технологічний аудит, виявити пріоритети розвитку (як технічні, так і комерційні), створити діючу систему управління інноваціями, систему, що забезпечує нарощен­ня інтелектуального капіталу фірми. В умовах формування суспіль­ства, що базується на знаннях, першочерговим стає завдання створення і нарощення інтелектуального й інноваційного потенціа­лу. Розуміння цього в умовах економіки знань є основою підви­щення результативності діяльності як окремого підприємства, так і держави в цілому.

174

175

Людський потенціал (капітал) накопичується аналогічно матері­альному й фінансовому капіталам шляхом вкладення засобів для одержання прибутку в майбутньому. Йдеться про інвестування в капітал (в освіту, інформаційний пошук, підготовку і перепідготов­ку на виробництві). Вартісна оцінка нагромадження людського ка­піталу в частині освіти - знань, навичок, досвіду - може бути виражена у вигляді витрат на освіту. Ці витрати в більшості країн неухильно зростають. Так, з 1980 по 1992 роки частка ВНП, спря­мована на вищу освіту, зросла в Канаді й Франції на 17%; у Данії й Угорщині - на 20%; Іспанії - на 40%; у Швеції - на 71%. В Україні державні витрати на розвиток вищої освіти незначні [13].

Виклик часу полягає у зміні вимог до рівня освіти та кваліфікації працівників підприємства. Так, у країнах ОЕСР 25% трудових ре­сурсів зайняті висококваліфікованою працею у сфері науки та ви­соких технологій. В США приблизно 60% працюючих мають вищу або незакінчену вищу освіту. Сьогодні там ставлять завдання дове­сти цей рівень до 90%. Вирішення цього завдання дозволить підня­ти робочу силу на новий ступінь якості. Така політика, вочевидь, сприяла значному зростанню продуктивності праці у 90-і роки - на 3-4% за рік.

Важливе значення має якість навчання. Слід зазначити особливу роль випускників вищих навчальних закладів для успіху бізнесу. Саме ця категорія працівників покликана визначати шляхи розвит­ку, розробляти стратегію і тактику поведінки підприємства в кон­курентному середовищі. І тому рівневі підготовки і затребуваності випускників приділяють особливу увагу.

Перевірка Рахунковою палатою України системи освіти у 2002 році засвідчила, що в Україні не здійснюється аналіз потреби дер­жави у спеціалістах різного рівня кваліфікації. їх підготовка не пов'язана з конкретними замовниками - підприємствами й орга­нізаціями, де мають працевлаштовуватися майбутні фахівці. Навча­льні заклади і надалі продовжують випускати спеціалістів, на яких відсутній попит на ринку праці, витрачаючи на ї:ню підготовку бюджетні кошти. Серед громадян, що перебувають на обліку в службі зайнятості, вищу освіту мають 11,7%.

Це одна сторона проблеми, інша полягає в недостатньому фінан­суванні вищої школи. Практично не виділяються кошти на випуск підручників, зокрема в електронній формі. Більше половини украї-

нських студентів не мають можливості повноцінно використовува­ти комп'ютерну техніку й Інтернет.

Викладене вище дає можливість стверджувати, що в умовах реалі­зації інноваційної моделі розвитку загострюється проблема невідпо­відності професійно-кваліфікаційної структури попиту на робочу силу і її пропозиції. Підвищується попит на кваліфікованих робітни­ків, стає необхідним створення системи мотивації, яка стимулює професійний ріст робітників.

Зростання інноваційного потенціалу економіки країни в цілому прямо пов'язано з поліпшенням взаємозв'язку бізнесу й освіти.

Сучасне суспільство вимагає переходу до принципово нового рі­вня доступності високоякісної освіти. Дослідження показали, що для економіки, яка базується на знаннях, необхідно, щоб не менш 30% дорослого населення мало вищу освіту. Однак існуюча систе­ма освіти не в змозі задовольнити ці потреби в таких обсягах.

У знаннєвому суспільстві виникає постійна потреба в оновленні знання, у постійному підвищенні досягнутого рівня освіти. Остан­нім часом виник і одержав значного поширення термін «безперерв­на освіта». Головна ідея безперервної освіти полягає в тому, що вона перестає бути лише одним з аспектів освіти і перепідготовки і стає основним принципам освітньої системи й участі в ній людини протягом усього безперервного процесу її діяльності.

Темпи технологічного і науково-технічного прогресу сьогодні у світі такі, що багато знань застарівають протягом 3-5 років, тому випереджальна освіта вимагає, щоб нові знання надходили в систе­му освіти безпосередньо в процесі навчання. Для нашої країни, що характеризується недостатньо могутньою інформаційною інфра­структурою і значною концентрацією наукових і освітніх центрів, можливість одержання професійної освіти та/або підвищення ква­ліфікації без відриву від основної діяльності дуже важлива. Для рі­шення даної проблеми необхідна інноваційна технологія навчання, що забезпечує необхідний рівень мобільності фахівця. Такою тех­нологією є технологія гнучкого дистанційного навчання.

Але впровадження дистанційного навчання потребує достатнього рівня забезпечення комп'ютерами як навчальних закладів, так і на­селення. Так, за даними Держкомстату і соціологічного опитуван­ня, що проводила компанія GfK-USA на замовлення компанії «Microsoft», 55,2% підприємств в Україні взагалі не мають жодного комп'ютера, а малих і середніх підприємств, що використовують

176

12²⁰¹

177

від 1 до ЗО ПК, не більш як 37,5% від загальної кількості. Підпри­ємства, що використовують більш 100 ПК, налічується лише близь­ко 3,5%.

На фоні високого рівня витрат на сучасні телекомунікаційні тех­нології, доступ до Інтернету мають близько 2,5 млн. громадян. При­чиною такого становища є необхідність імпортувати більшу частину необхідного устаткування і програмного забезпечення (СІНА, ЄС і Японія контролюють сьогодні понад 74,5% світового парку комп'ютерів, 92% ринку програмного забезпечення). Низь­кий рівень комп'ютеризації дрібних і середніх підприємств, навча­льних закладів веде до технологічної й інформаційної залежності, закладає основу економічної нестабільності, різко знижує рівень конкурентоспроможності держави в цілому.

Усвідомлена ще в 60-і роки важливість людського капіталу зу­мовила значне поширення інвестиційних програм з його прискоре­ного формування. У міру того, як у розвинених країнах наука й освіта ставали одним із принципів Довгострокової державної полі­тики, відповідні витрати включалися у виробництво.

Мотивацією до підвищення рівня освіти служить рівень оплати праці. Як правило, люди з більш високим рівнем освіти одержують більш високу оплату своєї праці.

У рамках теорії людського капіталу заробітна плата розглядаєть­ся як деяка шарувата структура, в якій кожній верстві відповідає певний рівень освіти. Величина заробітків конкретної верстви, що відповідає даному конкретному рівню освіти, являє собою грошо­вий доход від нього. Економічний ефект від вищої освіти дорівню­ватиме різниці в довічних заробітках людей з вищою і середньою освітою. Так, у СІНА на початку 90-х років рівень середньорічних заробітків дипломованого фахівця вищої кваліфікації більш ніж удвічі перевищував дохід дипломованого випускника коледжу і більш ніж у 3,5 раза - середньорічний дохід колишнього учня коле­джу, але який не одержав диплома [16]. Отже, заробітна плата є мо­тивацією підвищення рівня освіти, фактором, що зумовлює зростання рівня знань і творчої активності.

Нині у світовій практиці формується концепція не просто людсь­кого капіталу, а інтелектуального капіталу. Існують різні визна­чення останнього. Одне з них належить X. Макдональду, штатному футурологу однієї з американських компаній: «Інтелектуальний ка­пітал - це знання, що наявні в організації і можуть використовува-

не

тися, аби одержувати різного роду переваги перед конкурентами» | 16].

На наш погляд, інтелектуальний капітал має дві взаємозалежні складові. Одна з них - людина, її знання, освіта, професіоналізм (людський капітал). Друга - результат творчої праці - інтелектуа­льний продукт (інновації).

Інтелектуальний капітал стає усе більш значимим у сучасному світі, визначає імідж організації і зміст бізнесу. Останні досліджен­ня у сфері інтелектуального капіталу свідчать про більш високу цінність інтелектуального капіталу порівняно з матеріальними ре­сурсами. Так, за даними професора Колумбійського університету Ф. Ліхтенберга, долар, витрачений на дослідження і розробки, при­носить увосьмеро більший прибуток, ніж долар, вкладений у техні­ку. А Ч. Хенді стверджував, що інтелектуальний капітал корпорації зазвичай в три-чотири рази перевищує облікову вартість її матеріа­льних доходів. За більш пізніми даними, відношення інтелектуаль­ного капіталу до сукупності вартості матеріальних засобів виробництва і фінансового капіталу коливається між 5:1 і 6:1 [14].

Мотивація інтелектуальної праці до інноваційної діяльності ви­значається багатьма факторами. Серед них одним з важливих фак­торів є матеріальна зацікавленість. Та саме мотиваційний потенціал оплати інтелектуальної праці в нашій країні використовується не­достатньо.

Для того, щоб матеріальна зацікавленість служила мотивацією участі в інноваціях, розмір винагороди має співвідноситися з ре­зультативністю інтелектуальної праці і тим самим стимулювати її. Наприклад, рівень оплати праці в інноваційному процесі в СІНА в 2,5, у Японії в 2,7, у Швеції в 2,1 раза вище, ніж у промисловості [15]. При цьому частина заробітної плати виплачується у виді пре­мій, розмір яких залежить від отриманого результату. Установлю­ються щорічні премії за комерційні успіхи.

Для творчих працівників грошова мотивація, відіграє, безумовно, важливу роль, але в деяких випадках більш важливими стають мотиватори самовираження як засіб задоволення потреби більш висо­кого порядку. Наприклад, престиж, задоволеність роботою, кар'єра, влада і вплив, можливості самовираження як особистості. Тому ва­жлива розробка системи мотивації, яка пристосована до психології конкретної людини.

12*

179

У практиці сучасних компаній реалізується двомоментний підхід до стимулювання праці в інноваційному процесі:

• прагнення максимально активізувати творчу особистість;

• спрямування активності працівника на досягнення конкретного комерційного результату.

З цією метою використовується багато як матеріальних, так не­матеріальних стимулів, створюється взаємодоповнююча система стимулювання; стимулювання праці в інноваційному процесі набу­ває постійного характеру.

Велику роль у мотивації творчої праці відіграє створення «на­вколишнього середовища», певних умов праці, що стимулюють творчу діяльність. «Навколишнє середовище» має включати забез­печення працівника потрібними сучасними ресурсами, звільнення його від допоміжної роботи, надання йому самостійності.

Прикладом динамічного росту економіки на основі розвитку на­уки, освіти, передових наукомістких галузей є нові індустріальні країни Південно-Східної Азії (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг).

В інноваційній сфері України спостерігаються негативні проце­си, характерні в цілому для економіки країни. Інноваційна сфера не стала привабливою для творчого персоналу. За даними дослі­дження, проведеного УЕ Аизгіоп Аззосіаїез (YАА), за обсягом від­пливу інтелекту Україна займає 52 позицію серед 60 країн [14]. Поряд із «відпливом назовні» спостерігається «внутрішній від­плив», тобто перехід найбільш здібних молодих фахівців зі сфери досліджень у сферу бізнесу.

Зупинимося на одному аспекті мотивації персоналу до інновацій

- це стан захисту інтелектуальної власності. Вартісні інвестиції в наукові дослідження й розробку інтелектуальних продуктів окуп­- ляться лише в тому разі, якщо власність охороняється в правовому порядку.

Орієнтація України на реформування економіки, перехід до фор­мування інноваційної економіки - це державний проект, який пе­редбачається реалізувати у два етапи. На першому етапі (2006-2008 рр.) планується досягти стійких темпів зростання економіки Украї­ни, створивши сприятливі інвестиційні, податкові, регуляторні умови для розвитку бізнесу, а також здійснивши структурні рефор­ми у галузях охорони здоров'я і освіти та земельну реформу. Важ­ливого значення для розвитку української економіки набуває

180

реалізація збалансованої бюджетної політики та запровадження ефективних антикорупційних механізмів. Цей етап вимагає іннова­ційного оновлення існуючого виробництва і переходу від інерцій­ної до динамічної моделі.

У короткій перспективі (2007 р.) вивільнені кошти внаслідок по­зитивних структурних зрушень будуть спрямовуватися у формі державних інвестицій у пріоритетні напрями національного еконо­мічного розвитку, зокрема у розвиток наукоємних галузей, нарощу­вання транзитного потенціалу нашої держави, створення довгострокових умов енергетичної безпеки України, розбудову ко­мунальної інфраструктури та інфраструктури аграрного ринку. Крім того, починаючи з наступного року передбачається всі надхо­дження від приватизації спрямовувати на розвиток державних ін­новаційних проектів.

На другому етапі (2009-2011 рр.) будуть створюватися підвалини постіндустріальної економіки загального добробуту шляхом запро­вадження інвестиційно-інноваційної моделі економічного розвитку, побудови громадянського суспільства, створення і зміцнення ново­го соціального прошарку - середнього класу.

Разом з тим результати, дослідження сучасного стану інновацій­ної сфери свідчать, що для реалізації наміченої стратегії необхідно вирішити ряд невідкладних задач, пов'язаних із запуском механіз­му технологічного відновлення виробництва, механізму поширення інновацій, їхнього стимулювання і правового регулювання. Для цього знадобляться не тільки ресурси (фінансові), але й кадри, справді зацікавлені у створенні інтелектуального продукту.

В умовах реалізації інноваційної моделі розвитку загострюється проблема невідповідності професійно-кваліфікаційної структури попиту на робочу силу і її пропозиції. Підвищується попит на ква­ліфікованих робітників, стає необхідним створення системи моти­вації, яка стимулює професійний ріст робітників.

Однією з найбільш актуальних задач у системі управління пер­соналом є завдання формування і впровадження системи управлін­ня знаннями. Вирішення цієї задачі забезпечить підвищення якості робочої сили і зростання інноваційного потенціалу підприємства. Зростання інноваційного потенціалу економіки країни в цілому прямо пов'язане з поліпшенням взаємозв'язку бізнесу й освіти.

181