7. Ситуація в Європі в 1856-1871 рр.

Початок війн за об’єднання Італії. Австро-італо-французька війна або «друга війна за незалежність Італії».

У 1859 р. розгорілася війна на Апеннінському півострові. Проти Австрії її розв’язали Франці і Сардинське королівство (П’ємонт). Однією з головних перепон на шляху створення єдиної італійської держави була політика Австрії яка за рішенням Віденського конгресу володіла Ломбардією та територіями Венеційської республіки.

Цілі: Для Італії це була національно-визвольна війна яка стала першим етапом в об'єднанні країни під орудою П'ємонту, що завершилося у 1870-му.

Сардинське королівство прагнуло – боротьба за об’єднання Італії.

Франція – спробувати ослабити позиції Австрії у центрі Європи, повна ревізія трактатів 1815 р., анексія лівого берегу р. Рейн і перетворення дрібних держав Західної і Південної Німеччини на своїх сателітів, або ж передової лінії оборони. За допомогу Сардинському королівству Франція зажадала повернення Савойї і Ніцци, що відійшли до Сардинії за договором 1815 р.

Австрія першою розпочала воєнні дії 26 квітня 1859 р. Війна була короткотривалою, австрійські війська були розбиті при Маженте і Сольферіно.

11 липня Наполеон ІІІ уклав сепаратне Віллафранкське перемир'я з Австрією, за умовами якого, підтвердженими Цюрихськими договорами 1859 та відмовилася лише від Ломбардії, а Венеція залишилася австрійським володінням. За Туринським договором 1860 р. Франція отримала п'ємонтські Савою та Ніццу.

До цього часу національний рух в Італії досяг такого розмаху, що ні наполеонівська Франція, ні яка інша сила не могли стримати його напору.

У травні 1860 1200 добровольців під командуванням Джузеппе Гарібальді висадилися на Сицилії і підняли повстання проти реакційного уряду Королівства Обох Сицилії.

У жовтні того ж року в Королівстві Обох Сицилії пройшов плебісцит, в ході якого більшість громадян висловилися за утворення єдиної італійської держави.

У лютому 1861 відбулися вибори до загальноіталійського парламенту. Через місяць, 14 березня, на його засіданні було оголошено про створення Італійського королівства на чолі з королем Віктором Еммануїлом.

Колоніальне суперництво.

Національні війни в Європі, що спалахнули в результаті краху Віденського легітимного порядку, також призвели до посилення колоніального суперництва найбільших держав. Однак це суперництво знайшло вираження не стільки в прямих зіткненнях між самими колоніальними державами, скільки в їх боротьбі за колоніальний поділ тих країн Азії та Африки, куди ще, образно кажучи, «не ступала нога» європейських колонізаторів, особливо Південно-Східної Азії, Китаю та Японії.

Помітно активізувала свою колоніальну політику Франція. Спільно з Великобританією і США вона в 1854 р. зажадала від Китаю надати іноземним державам необмежене право торгівлі на всій його території, офіційно дозволити торгівлю опіумом, а також допустити до Пекіна їх дипломатичні місії. Цинський уряд відкинув ці вимоги. Так, розпочалася «друга опіумна війна» - 1856 – 1860 рр., що закінчилася підписанням у липні 1858 р. були укладені англо-китайський і франко-китайський договори:

1. Великобританія і Франція отримали право прислати до Пекіна свої постійні дипломатичні місії, а піддані обох держав - вільно пересуватися по території Китаю і торгувати в басейні річки Янцзи

2. Була повністю легалізована торгівля опіумом

3. ще більше знижено митні тарифи на імпорт,

4. надана повна свобода діяльності місіонерам.

У 1860 р. війна знову поновилася. Британські та французькі війська знову захопили і розграбували спочатку Тяньцзінь, а потім літній палац китайських імператорів поблизу Пекіна і саму китайську столицю. Після цього представники цінського уряду, Великобританії та Франції підписали так звані Пекінські конвенції:

1. вони підтверджували умови тяньцзіньських договорів,

2. зобов'язували Китай виплатити велику контрибуцію, відкрити для іноземної торгівлі ще одне місто - Тяньцзінь, передати у володіння Великобританії південну частину Коулунського півострова (навпроти острова Гонконг ) і не перешкоджати вивезенню дешевої робочої сили – кулі.

У листопаді 1860 Росія уклала з Китаєм Пекінський договір, за яким Уссурійський край визнавався російським володінням.

У 1862 р. Франція встановлює протекторат над провінціями Індокитаю (Сайгон, Дананг, Хює), 1863 р. – над Камбоджею, 1867 р. – південною частиною В’єтнаму.

У середині XIX в. європейці і американці почали активно освоювати Японію. У 1854 р. США і Японія підписали договір про відкриття 2 японських портів для торгівлі. Потім такий же договір підписала Великобританія. У 1858 р. Японія уклала торгові договори з США, Нідерландами, Росією, Великобританією і Францією, які надавали цим країнам широкі права і привілеї.

Активна колоніальна експансія Франції з часом привела до погіршення відносин з іншими країнами: Англією через Суецький канал (1859-1867 рр.); США – через спільну інтервенцію Великобританії, Франції і Іспанії (1861 р., Лондонська конвенція) в Мексику.

У 60-ті роки XIX ст. на перший план виступає конфлікт через поділ територій та сфер впливу між Великобританією, США і Росією. За договором 18 (30) березня 1867 Росія поступилася уряду США Аляскою і Алеутськими островами за 7,2 млн. долл. (менше ніж за 11 млн рублів).

Війна за об’єднання Німеччини.

Війна Пруссії з Австрійською імперією за гегемонію в Німеччині, що зумовила малонімецький шлях об'єднання останньої. І Австрія, і Пруссія прагнули до об'єднання Німеччини. Великонімецький шлях об'єднання мав на увазі включення до складу Німеччини Австрії, але обширні її території за межами Німецького союзу (Венеціанська область, Угорщина, Словаччина, Галичина, Трансильванія, Хорватія і Воєводина) заважали такому об'єднанню. Тому Отто фон Бісмарком був вибраний малонімецький шлях об'єднання Німеччини, що припускав об'єднання Німеччини навколо Пруссії шляхом приєднання до неї всіх німецьких держав, окрім Австрії.

У війні брали участь дві коаліції держав, що очолювалися найбільшими німецькими державами, - Пруссією і Австрією. На стороні Пруссії виступила Італія, на стороні Австрії - Баварія, Саксонія, Баден, Вюртемберг і Ганновер. Крім того, кожен з супротивників зміг привернути на свою сторону декілька малозначних німецьких держав. З початком війни, Пруссія і її союзники формально виходили з Німецького союзу.

Війна тривала впродовж семи тижнів (17 червня - 26 липня 1866 р.). Австрія вимушена була воювати на два фронти. Її технологічна відсталість і політична ізоляція з 1856 р. привели її до поразки.

23 серпня 1866 р. у Празі Австрія і Пруссія підписали мирний договір:

1. Німецький союз розпадався;

2. Передбачалося створення Північно-Німецького союзу, але без участі Австрії

3. До Пруссії приєднувались Шлезвіг, Гольштейн, Ганновер і інші німецькі держави

4. Австрія зобов’язана була поступитися Італії Венецією

5. Заплатити воєнну контрибуцію Пруссії.

3 жовтня 1866 р. у Відні підписано мирний договір між Австрією і Італією, за яким Австрія передавала Венеціанську область Італії.

Франко-прусська війна 1870-1871 рр.

Передумови. Після Австро-Пруської війни 1866 домінуюча роль у процесі об'єднання німецьких земель остаточно перейшла до Пруссії. У 1867 р. був створений Північнонімецький союз, який об'єднав усі німецькі землі на північ від Майна. Канцлером Союзу був Отто фон Бісмарк. Він прагнув долучити до лав Союзу південно-німецькі держави, які під час війни виступали на боці Австро-Угорщини, і тим самим завершити процес об'єднання Німеччини.

У Франції в той час панував імператор Наполеон ІІІ, племінник Наполеона Бонапарта. Друга Імперія прагнула зберегти свою гегемонію у континентальній Європі, і тому намагалася протидіяти планам Бісмарка. Також Наполеон ІІІ бачив у війні спосіб подолати наростаючі протиріччя всередині держави. Ще однією з причин були спірні землі на західному березі Рейну, які мали великий промисловий потенціал.

Війна стала кульмінацією тривалої напруженості у відносинах між двома країнами, та суперечки про сходження представника династії Гогенцоллернів на іспанський престол, який звільнився після повалення Ізабелли II в 1868 р.

Франція провела мобілізацію та 19 липня 1870 р. оголосила війну тільки Пруссії, однак інші німецькі держави стали на її бік.

Ряд рішучих перемог з Пруссії та союзників на сході Франції завершився битвою під Седаном в результаті якої 2 вересня Наполеон III зі своєю армією був взятий у полон. Але війна не завершилась: 4 вересня 1870 р. в Парижі було оголошено про створення Третьої республіки, і французький спротив тривав при уряді національної оборони, а потім Адольфа Тьєра.

За п'ять місяців кампанії, німецькі війська розгромили щойно набрану французьку армію в серії боїв на півночі Франції. Після тривалої облоги Париж був захоплений 28 січня 1871 р.

За десять днів до того, німецькі держави оголосили про об'єднання під прусським королем, нова держава стала другою, після Священної Римської імперії, національною державою німецьких народів - Німецькою імперією. Франкфуртський мирний договір був підписаний 10 травня 1871 р.:

1. Він уточняв новий кордон між обома країнами (Пруссією і Францією) із врахуванням анексії Німеччиною Ельзаса і Латрингії.

2. Встановлював порядок виплати контрибуцій Францією

3. У торгівлі між Францією і Німеччиною вводився режим найбільшого сприяння.

Таким чином, у МВ протягом 1815 – 1871 рр.:

1. змінилося співвідношення в силах основних країн: Спочатку визначальний вплив на європейську політику робили Австрія, Росія, Франція, Великобританія і Пруссія. Тепер місце Пруссії зайняла Німецька імперія. Крім неї на роль однієї з провідних держав Європи стала претендувати Італія;

2. Франція частково втратила свій міжнародний авторитет внаслідок невдач Наполеона III і особливо поразки у війні 1870-1871 років.

3. Могутність Росії було підірвано Кримською війною, а також її загальною економічною і технічною слабкістю.

4. Після поразки у війні 1866 рр. і від колишньої величі Австрії залишилися одні спогади.

5. Після закінчення Кримської війни Англія втратила інтерес до європейських справ і перейшла до політики так званої «блискучої ізоляції». Суть цієї політики полягала в тому, що Великобританія, всупереч давнім традиціям, відмовилася від участі у війнах і військових союзах на континенті Європи.

Зниження ролі Великобританії, Франції, Австро-Угорщини і Росії в європейській політиці, зростання авторитету і впливу Німеччини та Італії - такі основні риси міжнародної обстановки, що склалася в Європі останній третині XIX ст. Але хоча основні держави як би помінялися ролями, загальний баланс сил був відновлений. На цій основі відбулося певне заспокоєння, умиротворення Європи. У 70-ті роки XIX ст. в цілому завершився бурхливий період її історії, який супроводжувався підйомом національних рухів і спалахами національних воєн. Почалася мирна смуга розвитку. Війни не порушували спокій Європи протягом майже половини століття - аж до Першої світової війни. Рідкісні збройні конфлікти мали місце в цей час тільки на Балканському півострові.