Лекція 5 міжнародні відносини в 1815-1871 рр.

План лекції:

1. Віденський конгрес та його рішення.

2. «Європейський концерт» як система.

3. Священний союз та боротьба народів за самовизначення.

4. Американська підсистема.

5. Кримська війна та крах Священного союзу.

6. Ситуація в Європі в 1856-1871 рр.

1. Віденський конгрес та його рішення.

Характерні риси:

1. ВК увійшов в історію як приклад однієї із найуспішних спроб тривалого дипломатичного врегулювання міжнародних протиріч в Європі. У порівнянні з Вестфальським або Утрехтським ВК у меншій мірі переслідував мету припинення війни і відновлення миру, оскільки ця задача вже була вирішена;

2. ВК передувала настільки насичена дипломатична активність, пов’язана із визначенням політичних інтересів учасників коаліції і майбутнього переможеної Франції, що багато задач конгресу по суті були вже вирішені наперед;

3. Усі зовнішньополітичні рішення приймались безпосередньо на місці, оскільки кожна країна на ВК була представлена якщо не монархом, то головою зовнішньополітичного відомства.

Передісторія: 30 березня 1814 р. союзники увійшли в Париж. Через кілька днів Наполеон відрікся від престолу і відправився в заслання на о. Ельба. На французький престол повернулася повалена революцією династія Бурбонів в особі Людовика XVIII, брата страченого короля Людовіка XVI. Період майже безперервних кровопролитних європейських воєн закінчився.

Із поразкою Наполеона у 1814 р. рухнув і той міжнародний порядок, який він нав’язував європейським країнам у період своєї могутності. Перед країнами анти французької коаліції стало завдання визначити нові правила МВ.

Ідея скликання загальноєвропейського конгресу після закінчення війн з Наполеоном вперше була документально відображена в російсько-англійському договорі 1805 р., що став основою Третьої анти французької коаліції.

Спочатку скликання К. було призначено на серпень 1814 р., але у зв’язку з парламентськими засіданнями в Англії і від’їздом Олександра І його відклали на місяць. Із середини вересня 1814 р. у Відень почали приїжджати делегації різноманітних європейських країн. У його роботі під головуванням австрійського дипломата графа Меттерніха прийняли участь усі європейські країни, окрім Туреччини.

Віденський К. офіційно тривав з листопада 1814 р. до червня 1815 р. і закінчився прийняттям Заключного акту.

Росію представляли Олександр I, К.В. Нессельроде, А.К. Розумовський; Англію - А. Веллінгтон; Австрію - Франц I, К. Меттерніх; Францію - Ш. Талейран; Пруссію - В. Гумбольдт.

Основними завданнями конгресу були: відновлення на французькому престолі династії Бурбонів, виключення можливості нового приходу до влади Наполеона або представників його партії і визначення нових кордонів держав Європи.

Крім того кожна Д. переслідувала і свої власні цілі.

Англія: переговори вів міністр закордонних справ лорд Каслрі!

1. Переслідувала свої традиційні цілі забезпечення рівноваги в Європі і своєї переваги поза неї;

2. Як головна загроза – Франція. Прагнула відтіснити Ф. від фландрського узбережжя шляхом приєднання до Голландії Бельгії;

3. зміцнити прикордонні держави по всьому периметру Франції;

4. робити її сусідом через Рейн яку-небудь велику німецьку державу

5. разом з тим А. прагнула звести до мінімуму політичні і територіальні придбання Росії.

Ситуація для А. на Конгресі значно покращувалося у зв’язку з тим, що до моменту початку К. майже всі її територіальні придбання вже були зроблені і зафіксовані у міжнародних договорах, що забезпечувало панування А. на Північному і Середземному морях і на шляху до Індії. Крім того, А. вдалося не допустити обговорення і міжнародного врегулювання морського права і, таким чином, зберегти т.з. «британський морський кодекс», тобто присвоєне собі право на насилля навіть у відношенні кораблів нейтральних країн, якому Росія протягом багатьох років намагалась протиставити принципи «нейтралітету» і «морської рівноваги».

Австрія: переговори вів канцлер князь фон Меттерніх!

також забезпечила собі заздалегідь міцні позиції на К.

1. прагнула повернути собі втрачені території в Німеччині і Італії і за можливості їх округлити;

2. виступала єдиним фронтом разом з Англією.

Пруссія: переговори вів канцлер князь фон Гарденберг!

1. прагнула повністю відновити свою довоєнну державну територію і примножити її за рахунок Саксонії;

2. з точки зору перспектив традиційного австро-прусського суперництва сильною стороною Пруссії був той факт, що на фоні багатовекторної політики Австрії практично всі інтереси прусських політиків були зосереджені в Німеччині, зокрема у Берліні розроблялись різноманітні плани майбутньої німецької федерації.

3. Однак Пруссія на К. не відігравала провідної ролі і була постійно у кільватері Росії.

Росія: переговори вів імператор Олександр І!

1. Прагнула збільшити потенціал своєї державної могутності;

2. Претендувала на приєднання всього створеного Наполеоном герцогства Варшавського.

Франція: переговори вів міністр закордонних справ Талейран!

1. Відновлення минулої політичної ваги і повернення у ряди великих країн (оскільки у перші три місяці К. Франція не була допущена до нарад четвірки).

2. Тактика Талейрана на К. заклечалась у тому, щоб перетворивши Ф. у покровителя малих країн, по мірі сил сіяти ворожнечу між союзниками і дочекатися свого часу.

Позиції інших держав Європи багато в чому визначалися традиційними зовнішньополітичними уподобаннями: Португалія і Голландія йшли в кільватері Англії, Іспанія почала зближення з Францією, німецькі держави, які побоювалися територіальних претензій Австрії та Пруссії, шукали допомоги у Росії.

Таким чином, до початку роботи К. виділилися три великих кола проблем з різним ступенем вирішення. На заході Європи головною була проблема стримування можливого реваншизму Франції. В силу загальної зацікавленості у цьому всіх чотирьох держав рішення К. цього кола проблем не несло за собою ніяких серйозних ускладнень. Центр Європи, тобто величезний простір від Балтики до Середземного моря, випробував найрадикальніші політичні зміни. Однак і в цьому випадку ситуація полегшувалася тим, що з самого початку держави сходилися в принциповому питанні: Німеччина та Італія повинні залишатися роздробленими. Саму ж серйозну проблему представляв собою схід Європи, зокрема так зване польсько-саксонське питання.

Рішення Віденського конгресу:

1. Спроба Наполеона повернути престол (відома як «сто днів») досить дорого обійшлася Франції. 8 (20) листопада 1815 союзники уклали з нею новий мирний договір, за яким вона позбулася ряду фортець на східному кордоні, а також Савойї та Ніцци, і зобов'язалася заплатити 700 млн. фр. контрибуції. Крім того, на період від 3 до 5 років Франція підлягала окупації 150-тисячною армією союзників, яку сама повинна була й утримувати.

У результаті Росія отримала Велике герцогство Варшавське, Познань залишилася у складі Пруссії, Галичину зберегла Австрія, а Краків був проголошений «вільним містом». У складі Росії польські землі отримали статус автономного Королівства (Царства) Польського. Крім того, учасники Віденського конгресу визнали права Росії на Фінляндію та Бессарабію. У складі Росії вона була автономним Великим герцогством (князівством) Фінляндським.

У порядку компенсації за втрату Фінляндії Швеція, як активний учасник воєн проти наполеонівської Франції, отримала Норвегію.

Пруссія отримала частину Саксонії, Вестфалію, Рейнську область на заході Німеччини, частину польських земель, включаючи Познань і Торн, шведську Померанію і острів Рюген.

Австрія отримала частину Великого герцогства Варшавського, а також володіння на Балканському півострові, частину земель у Північній Італії, а саме Венеціанську республіку (включаючи Далмацію), у центральній Італії – дрібні держави Тоскану, Парму, Модено тощо.

Маленьке Сардинське королівство (столиця – Турин), захоплене ще французами у 90-ті роки 18 ст., було відновлене як незалежна держава.\

Територія Республіки Сполучених провінцій (Голландія) разом з Південними Нідерландами і Люксембургом утворили Нідерландське королівство. Воно мало служити буфером між Францією і німецькими державами, які вбачали в ньому додаткову гарантію своєї безпеки.

Швейцарська конфедерація була збережена і отримала статус нейтральної держави.

На Віденському конгресі було вирішено утворити в межах Священної Римської імперії нову конфедерацію під назвою Німецький союз. Відносини між членами конфедерації будувалися на основі договору. Його підписали 34 монархії і 4 вільних міста (Бремен, Гамбург, Любек і Франкфурт-на-Майні). Члени Німецького союзу зберігали право проводити незалежну зовнішню політику і підписувати будь-які договори з іноземними державами, якщо вони не були спрямовані проти членів союзу.

Заключний (Генеральний) акт був підписаний 28 травня (9 червня) 1815 р. представниками Австрії, Великобританії, Росії, Франції, Пруссії, Швеції, Іспанії та Португалії. Надалі до нього приєдналися і всі інші держави Європи. Останньою його підписала в травні 1820 Баварія.

У ньому були заключні територіальні питання. Він містив також декларацію про свободу річкових шляхів. Як додаток до нього були прийняті декларація про заборону работоргівлі і положення про ранги дипломатичних представників.

Політико-ідеологічне питання. Після Віденського конгресу принцип конституційного правління отримав більш широке поширення, ніж будь-коли раніше.

Після 1815 конституції діяли не тільки у Великобританії, а й у Франції, в Нідерландському королівстві, Швеції, Норвегії. Незабаром після Віденського конгресу за образом і подобою французької Хартії були введені конституції в ряді західнонімецьких держав (у Баварії та Бадені, Вюртемберзі тощо). Олександр I дарував конституції Королівству Польському і Великому герцогству Фінляндському, які користувалися автономією у складі Російської імперії. Боротьба за введення конституцій розгорнулася в Іспанії, Пруссії та італійських державах. Правда, потрібні були ще революції початку 20-х років в Іспанії, Португалії, Італії, Греції, а також революції 1830 р. і 1848-1849 рр., щоб принцип конституційного правління був прийнятий більшістю європейських держав. Тим не менше, після Віденського конгресу Європа стала не в приклад ліберальнішою.