Змістовий модуль 1 Підприємство в сучасній системі господарювання

Тема 1. Теорії підприємств і основи підприємництва

Ключові терміни і поняття:

підприємство (фірма), місія підприємства, цілі підприємства, господарюючий суб’єкт, галузь господарювання, промисловість, підприємництво, типи підприємництва, партнерські зв’язки, міжнародний бізнес, спільні підприємства.

Зміст теми

1. Теорії підприємств. Технологічні теорії фірми. Інституціональні теорії фірми.

2. Поняття, цілі й напрямки діяльності підприємства.

3. Галузева структура економіки і промисловості України.

4. Підприємництво як сучасна форма господарювання.

5. Міжнародна підприємницька діяльність.

Технологічні теорії фірми. Основною ланкою народного господарства є підприємства, які забезпечують виробництво товарів і послуг, здійснюють науково-дослідну і комерційну діяльність з метою привласнення доходу. Як пер­винна ланка народного господарства підприємство зосереджує певну сукупність продуктивних сил (засобів і предметів праці, землі, праців­ників) і відносин власності (економічної, юридичної та ін.).

За теорією А. Сміта наявність великого і малого виробництва обумовлюється поділом праці і спеціалізацією виробництва у відповід­ності з масштабами попиту. Фірма розглядається як певний крок на шляху технічного прогресу людства, що забезпечує ріст продуктив­ності праці.

На думку А. Сміта, причина виникнення фірми пов’язана з розви­тком торгівлі, яка стимулює поділ праці і ріст виробництва. Вчення про фірму як про виробничу одиницю і одиницю торгівлі розвива­ється у А. Сміта в межах розробки концепції досконалої (вільної) конкуренції. Отже, фірма в ринкових умовах виступає як форма поділу праці і спеціалізації. Підвищення ефективності господарської діяльності і пошук рівноважної ціни є, за А. Смітом, і наслідком конкуренції, і ме­тою виробництва (фірми).

А. Маршалл розвинув уявлення про фірму як про організацію, здатну забезпечити економію засобів на масштабах виробництва. Він детально описує способи досягнення подібної економії і їх резуль­тат — утворення крупних організаційних форм в економіці як шляхом внутрішнього росту (розширення обсягів виробництва), так і через об’єднання, злиття, картелювання. А. Маршалл виділяє специфічну рису фірми, а саме: підприємниць­кі здібності як важливий ресурс виробництва.

Продовження і розвиток класична теорія фірми одержала у пра­цях Дж. Хікса. Для нього теорія фірми — це теорія капіталу, його фор­мування і розподілу. Якщо метою індивіда як споживача є максимізація сукупної корисності при заданому бюджетному обмеженні, то метою фірми — максимізація прибутку при обмеженні на витрати виробництва. У своєму дослідженні автор, розглядаю­чи зміни в розподілі доходів, пов’язує їх з процесами заміщення між працею і капіталом і висловлює міркування щодо можливості еластич­ності такого заміщення. Характеристики еластичності цього заміщення тепер використову­ють у теорії виробничих функцій, які відіграють істотну роль у сучас­них західних теоріях розподілу доходів.

Й.-А. Шумпетер розробив концепцію «підприємницької фірми» — особливого економічного агента, що конкурує завдяки впровадженню нових товарів, нових технологій, нових джерел сировини або нових типів організації. Підприємницька фірма може бути як конкурентом, так і монополістом (цей факт не відіграє будь-якої ролі у концепції). Метою підприємницької фірми виступає не максимізація прибутку че­рез мінімізацію витрат, а пошук її стратегічних переваг на основі про­дуктивних, технологічних або організаційних інновацій.

Вагомий вклад у неокласичну теорію фірми внесла Дж. Робінсон. Теорія фірми збагачується новими рисами: фірма тепер — це не тіль­ки виробничий агент, який діє за своїми правилами, але й споживчий агент, поведінку якого можна проаналізувати на основі все тих же «зручних» математичних побудов у межах неокласичної парадигми. Основним об’єктом дослідження Дж. Робінсон є механізм рин­кової конкуренції. Маневрування цінами він виділяє як характерну рису ринкової поведінки великих компаній.

Своєрідним напрямом розвитку неокласичної теорії фірми стали управлінські (менеджерські) теорії. Найяскравішим представником даної теорії були У. Баумоль і Р. Морріс.

У розумінні У Баумоля, сучасна фірма управляється менеджерами, які в умовах асиметрії бачать всю картину справ на фірмі, а отже, здат­ні визначати і мету її діяльності. В якості мети У. Баумоль висунув до­сягнення максимуму сукупної виручки. Р. Морріс вважав, що метою діяльності менеджерів, а отже і метою функціонування підприємства є максимізація темпів росту фірми.

Суттєвим недоліком неокласичної теорії фірми є її трактування ви­ключно як аналога домашнього господарства. Фірма тут виступає як підприємство, що складається із однієї людини, яка володіє, управляє і працює на ній.

Інституційні теорії фірми. У класичному і неокласичному напрямах фірма трактувалася як невід’ємна складова ринку, як елемент його структури. Класична тео­рія не розмежовувала фірму і ринок, передбачаючи, що вони — рівно­правні сторони дійсності.

В інституційній теорії фірма розглядається як сукупність довгострокових контрактів на відміну від ринкових взаємозв’язків, опосередкованих відносно короткостроковими контрактами. Згідно інституційній концепції, фірма протиставляється ринку як внутрішнє виробництво зовнішньому.

Першим дослідником, що діяв у межах нового підходу до природи фірми, вважається Р. Коуз — лауреат Нобелівської премії з економіки (1991р.) за «відкриття і роз’яснення значення вартості укладання угод та майнових прав для інституційної структури економіки та її функціонування». Він відкрив і дослідив трансакційні витрати, що здійснюються у сфері обміну і пов’язані з актами купівлі-продажу, переданням прав власності.

Особливий внесок у розвиток інституційної теорії фірми вніс О. Уільямсон. Перш за все він уточнив поняття «трансакційні витра­ти», що пов’язані з функціонуванням специфічних активів. До специ­фічних активів О. Уільямсон відносить інвестиції, які пристосовані до взаємовідносин із певним партнером і є безповоротними. Теорія фірми О. Уільямсона — теорія недосконалих контрактів. О. Уільямсон висуває концепцію «ієрархічної фірми» на протива­гу «підприємницькій фірмі» Й.-А. Шумпетера. Ієрархічна фірма являє собою консервативну організацію, яка закріпилася на певній ділянці товарного ринку (галузі) і яка продовжує експлуатувати старі переваги шляхом інвестицій у мінімізацію витрат.

Інституційна теорія фірми одержує свій розвиток у теорії прав власності. Подібний підхід бур розвинений О. Хартом, С. Гросманом і Дж. Муром. Вони розглядали власність як право визначати всі мож­ливі способи використання активів, що не конфліктують із попередні­ми контрактами, звичаями або законом.

В сучасній економічній теорії фірми спостерігаються тенден­ції до спроб синтезу двох головних концепцій: технологічної та інституційної.

По-перше, дослідження фірми у контексті глобалізації економіки показують, що і технологічна, і інституційна концепції самі про собі не можуть дати задовільного пояснення даного явища. Стосовно до функ­ціонування транснаціональних корпорацій ставиться навіть питання про зникнення фірми як такої. При цьому розуміється, що особливі утворення глобальної ринкової економіки перебувають під впливом двох типів обмежень — технологічного та інституційного характеру.

По-друге, синтез двох напрямів завбачає можливість аналізу прин­ципово нових явищ у поведінці фірм, зв'язаних із особливостями роз­витку сучасної економіки. Нині виробництво і розподіл товару чи по­слуги відбуваються в межах мереж або стратегічних альянсів фірм. Фірма для підвищення своєї ефективності практично весь спектр своїх прав, за виключенням фінансової самостійності, передає новій організації — мережі.

Мережа покликана забезпечити процес просування товарів до спо­живача, задовольняти потреби населення, вирішувати широкий діапа­зон економічних, соціальних, культурних завдань, серед яких — реалі­зація доходів населення, організація послуг, збереження бюджету часу, розв'язання соціальних проблем, підвищення культурного рівня.

Будь-яке суспільство для забезпе­чення нормального рівня своєї життєдіяльності здійснює безліч видів конкретної праці. З цією ме­тою люди створюють певні організації (трудові колек­тиви), які спільно виконують якусь місію і діють на засаді певних пра­вил і процедур.

Організації з підприємницьким характером діяльності називають підприємствами.

Підприємство — самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, чи іншими суб'єктами для задоволення суспільних або особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торгової, інший господарської діяльності в порядку, передбаченим чинним законодавством.

Під господарською діяльністю слід розуміти діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт та надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Кожне підприємство є юридичною особою, що характеризує наступні ознаки:

• наявність організаційної, економічної та виробничо-технічної єдності, що відображено у статуті й установчих документах;

• відокремленість майна, що відображається в бухгалтерському бала­нсі, статуті й установчому договорі;

• здатність від свого імені здобувати майнові права і здійснювати інші господарські угоди;

• відповідальність по зобов’язаннях усім своїм майном;

• здатність бути позивачами і відповідачами в суді.

Основними завданнями діяльності підприємства є забезпечення потреб суспільства товарами (послугами) відповідного асортименту та належної якості.

Для ефективного господарювання істотним є визначення цілей створення та функціонування підприємства. Генеральну (го­ловну) мету підприємства, тобто чітко окреслену причину його існу­вання, у світовій економіці заведено називати місією.

На основі загальної місії підприємства формулюються і вста­новлюються загальні цілі, які визначаються для виконання наступних завдань:

• постійне підвищення ефективності виробництва;

• своєчасне і термінове впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво;

• постійне зростання культурно-технічного та професійно-кваліфікаційного рівня працівників підприємства і залучення їх творчої діяльності (винахідництво, раціоналізаторство, новаторство).

Загальні цілі повинні відповідати певним вимогам:

• цілі підприємства мають бути досить чіткими, конкретними й підда­ватися вимірюванню.

• цілі підприємства мають бути орієнтованими в часі, тобто мати конкретні горизонти прогнозування.

• цілі підприємства мають бути досяжними і забезпе­чувати підвищення ефективності його діяльності.

• цілі підприємства повинні бути взаємно підтримуючи­ми, тобто дії і рішення, що необхідні для досягнення однієї мети, не можуть перешкоджати реалізації інших цілей.

• повинні існувати способи зміни цілей.

У кінцевому підсумку цілі підприємства мають бути чітко сформульовані для кожного виду його діяльності, що є важливим для суб'єкта господарювання, котрий прагне спостері­гати й вимірювати результати цієї діяльності.

У практиці господарювання кожне підприємство, що є складною виробничо-економічною системою, здійснює багато конкретних видів діяльності, котрі за ознакою спорідненості можна об’єднати в окремі головні напрямки (рис.1.1):

• маркетингова діяльність;

• інноваційна діяльність;

• виробнича діяльність;

• комерційна діяльність;

• сервісне обслуговування;

• економічна діяльність;

• соціальна діяльність;

• зовнішньоекономічна діяльність.

Рис. 1.1. Основні напрямки діяльності підприємства

Структура виробництва в будь-якому суспільстві формується під впливом суспільного поділу праці.

Розрізняють три види поділу пра­ці: загальний, частковий і одиничний.

Загальний поділ праці призвів до виокремлення таких галузей на­родного господарства, як промисловість, сільське господарство, транспорт, зв'язок, будівництво та ін.

Частковий поділ праці спричинив виокремлення галузей всере­дині промисловості, сільського господарства тощо.

Одиничний поділ праці спостерігається безпосередньо на підпри­ємствах і впливає на структуру промислового виробництва.

У національній економіці виокремлюються сфера матеріального виробництва і невиробнича сфера. До сфери матеріального виробниц­тва належать: промисловість, сільське господарство, лісове господарство, рибне господарство, транспорт і зв’язок, будівництво, торгівля і громадське харчування та інші види діяльності сфери матеріального виробництва.

Провідною галуззю сфери матеріального виробництва є промис­ловість. Вона об’єднує підприємства, які добувають продукти приро­ди, що не виробляються людиною (рудні та нерудні копалини), а та­кож підприємства, які переробляють сировину промислового та сільськогосподарського походження з метою перетворення її на но­вий продукт, який використовують як засіб виробництва або пред­мет споживання.

Промисловість є комплексною галуззю, що складається з таких великих галузевих груп:

• електроенергетика;

• паливна промисловість;

• чорна металургія;

• кольорова металургія;

• хімічна й нафтохімічна промисловість;

• машинобудування та металообробка;

• деревообробка і целюлозно-паперова промисловість;

• промисловість будівельних матеріалів;

• скляна та фарфоро-фаянсова промисловість;

• легка промисловість;

• харчова промисловість;

• борошно-круп’яна та комбікормова промисловість;

• медична промисловість;

• поліграфічна промисловість.

Галуззю промисловості називається сукупність підприємств, що мають єдине економічне призначення продукції, яку виробляють, од­норідність споживаних матеріалів, спільність технічної бази та тех­нологічних процесів, особливий професійний склад кадрів, специфіч­ні умови праці.

До галузей невиробничої сфери діяльності належать такі: житлово-комунальне господарство; невиробничі види побутового обслуговування населення; охорона здоров’я, фізична культура і соціальне забезпечення; освіта; культура і мистецтво; фінанси, кредит, страхування і пенсійне забезпечення; об’єднання громадян.

Під галузевою структурою промисловості розуміється комплекс об’єднаних у промисловість галузей та їх частка в загальному обсязі промислового виробництва. Для характеристики галузевої структу­ри промисловості й аналізу зрушень у ній використовують певні по­казники. Наведемо основні з них.

1. Питома вага випуску продукції окремими галузями в загально­му обсязі випуску продукції промисловістю:

d = 100%,

де Q_гал, Q_пром – обсяг випуску продукції відповідно галуззю і про­мисловістю загалом.

2. Темпи зростання обсягу виробництва окремої галузі:

Т_гал = 100%,

де Q_пл, Q_баз – обсяг випуску продукції певною галуззю відповідно у плановому та базовому періодах (у грошовому або натуральному вираженні).

3. Галузевий коефіцієнт випередження, що характеризує відношен­ня темпів зростання обсягу виробництва окремої галузі до темпів зро­стання обсягу виробництва у промисловості загалом:

К_вип =

Основні ознаки, що впливають на формування галузей промисловості:

• виробництво у великих масштабах однорідної або спорідненої продукції;

• наявність великої кількості підприємств — виробників цієї продукції;

• специфічні технологічні процеси і організація праці;

• однорідність споживаної підприємствами сировини;

• особливий склад спеціально підготовлених кадрів.

Основні фактори, що визначають галузеву структуру виробництва:

• рівень впровадження досягнень науково-технічного прогресу (НТП);

• рівень спеціалізації й кооперування на виробництві;

• розвиток електрифікації, механізації та автоматизації виробництва;

• наявність природних ресурсів і корисних копалин;

• суспільно-історичні умови та геополітичне становище держави;

• кліматичні умови держави;

• розвиток транспорту і зв’язку;

• підвищення матеріального добробуту і культурного рівня насе­лення.

Галузева структура промисловості характеризує:

• рівень індустріального розвитку країни;

• рівень технічного розвитку країни;

• ступінь економічної самостійності країни;

• рівень продуктивності суспільної праці.

Підприємництво забезпечує життєдіяльність економічної сис­теми та її динамічний розвиток. За рахунок здібностей особистості руйнуються усталені принципи, впроваджуються новації в техніці, тех­нології, організації та управлінні виробництвом. У результаті зростає ефективність виробництва, створюються нові товари і послуги, фор­муються нові ринки, раціонально використовуються ресурси, а може саме головне — розширюється зайнятість працездатного населення.

На всіх етапах розвитку економіки основними господарюючими суб’єктами є підприємці, які займаються виробничою або іншою діяльністю, вміють нести тягар можливого ризику і невизначеності. Підприємці втілюють у практику функції підприємництва і за свою ді­яльність отримують прибуток.

Всі види підприємницької діяльності, а також зміст підприємництва як соціально-економічного процесу регламентуються Гос­подарським Кодексом України.

Згідно із ст.42 ГКУ підприємництвом є самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, здій­снювана суб'єктами господарювання (під­приємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Підприємництво як економічний феномен є категорією бізнесу. У господарській практиці «підприємництво» і «бізнес» часто ототожнюють.

Бізнес — поняття ширше, ніж підприємництво. Воно охоплює всі відносини, що виникають між усіма учасниками ринкової економіки, включаючи не тільки підприємців, а й споживачів, найманих праців­ників, державні структури.

Підприємництво — динамічний, активний елемент бізнесу, що яв­ляє собою самостійну діяльність, яка здійснюється під свою майнову відповідальність громадянами, об'єднаннями громадян з виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг з метою одержання при­бутку. Підприємництво включає в оборот свого суб'єкта — підприєм­ця, а не всіх учасників ринку.

Ос­новні складові підприємницької діяльності:

• творча — генерування й активне використання новаторських ідей, готовність до виправданого ризику та вміння ризикувати в бізнесі;

• ресурсна — формування й продуктивне використання власного капіталу, а також інформаційних, матеріальних і трудових ресурсів;

• організаційно-супровідна — практична організація маркетингу виробництва, продажу, реклами тощо.

Підприємницька діяльність ґрунтується на принципах економічної свободи, зацікавленості та відповідальності; еквівалентного обміну; ризику; конкуренції та конкурентоспроможності діяльності.

Наведені принципи підприємницької діяльності взаємопов’язані і діють одночасно. Проте для формування і розвитку підприємництва необхідні економічні, соціальні і правові умови:

Економічні умови — це в першу чергу пропозиція товарів і попит на них; види товарів, які можуть придбати покупці, і обсяги коштів, які вони можуть витратити на ці покупки; надлишок або недостача ро­бочої сили, що впливають на рівень заробітної плати, тобто їх можли­вість придбання товарів.

Соціальні умови формування підприємництва. Це насамперед прагнення покупців купувати товари, що відповідають певному сма­ку і уподобанням людей та моді. При цьому суттєву роль відіграють моральні норми, які залежать від соціально-культурного середовища. Ці норми впливають на характер життя споживачів і через це — на їх попит на товари.

Підприємницька діяльність здійснюється в рамках відповідного правового середовища. Тому велике значення має створення необхід­них правових умов. Це в першу чергу наявність законів, що регулюють підприємницьку діяльність і створюють сприятливі умови для його розвитку, а саме: спрощена процедура відкриття і реєстрації підпри­ємств; захист підприємця від державного бюрократизму; удосконален­ня податкового законодавства в напрямку мотивацій підприємницької діяльності; розвитку спільної діяльності підприємців України із під­приємцями зарубіжних країн.

Для організації підприємницької діяльності необхідно придбати або взяти в оренду відповідні ресурси (фактори) виробництва. Згідно з теорією факторів основними виробничими факторами є такі: 1) зем­ля, що включає всі природні ресурси; 2) основні і оборотні фонди, які формуються на основі інвестицій; 3) праця, тобто наймані працівники, які використовуються у виробництві товарів і наданні послуг; 4) під­приємницькі здібності (хист) як особливий людський ресурс.

Сучасний етап розвитку світової економіки характеризується інтенсивним розширенням міжнародної підприємницької діяльності, тобто діяльності, що здійснюється через науково-технічну, виробничу, торговельну, сервісну та іншу взаємокорисну співпрацю суб'єктів господарю­вання двох чи більше країн (міжнародних партнерів). Основним спонукальним мотивом активізації і розширення участі партнерів у міжнародному бізнесі є можливість збільшення масштабів та ефективності підприємництва за рахунок інтернаціоналізації пев­них сегментів ринку, використання нових додаткових джерел необ­хідних матеріальних (інвестиційних) ресурсів, диверсифікації ви­робничо-господарської діяльності.

Суб'єктами міжнародної підприємницької діяльності є її учас­ники, які спроможні ефективно працювати задля реалізації влас­них бізнесових інтересів. Законом України «Про зовнішньоеконо­мічну діяльність» суб'єктами такої діяльності визнаються:

1. фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, що мають дієздатність і правоздатність;

2. юридичні особи, що зареєстровані в Україні та постійно пере­бувають на її території;

3. структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності іно­земних держав (дочірні фірми, філії, відділення, представництва);

4. спільні підприємства, що мають постійне місцезнаходження в Україні.

Міжнародним спільним підприємством (МСП) вважається організаційно-правова форма поєднання зусиль різнонаціональних партнерів у сферах інвестування, управління, виробництва продукції чи надання по­слуг, торгівлі, використання доходів, розподілу підприємницьких ризиків тощо. Мотиваційний механізм заснування МСП створюєть­ся на макрорівні та мікрорівні національної системи господарювання.

Мотивація формування і функціонування МСП як форми реалі­зації стратегії виходу на внутрішній та зовнішній ринки обумов­люється:

1. зниженням питомих інвестиційних ресурсів і підприє­мницького ризику;

2. розвитком підприємницького потенціалу кон­кретного суб'єкта господарювання;

3. реалізацію переваг меншої вартості основних чинників виробництва і насамперед можливі­стю активізації маркетингу та започаткування нових каналів збуту товарів, можливістю проникнення на новий територіальний сегмент вітчизняного і світового ринків.

В Україні вже намітилися певні тенденції щодо розвитку МСП. Основними з них треба вважати:

• активізацію, що постійно зростає, кількісного розвитку різно-профільних спільних підприємств з частковим чи повним іно­земним капіталом;

• переважання партнерів із промислово розвинених країн, що пояснюється передовсім стратегічною орієнтацією таких держав, а також достатністю й мобільністю їхнього капіталу експортного спрямування;

• створення МСП переважно на двосторонній основі та для здійснення промислової діяльності;

• надто обережне ставлення іноземних партнерів до вкладання великих за обсягом інвестицій у спільне підприємництво за браком надійних гарантій їхнього правового захисту;

• відносно активніша участь у заснуванні МСП малих зарубіж­них фірм (компаній), що віддають перевагу швидкій віддачі неве­ликих інвестицій або комерційному зиску від разових операцій;

• зосередження МСП передовсім у науково-технічних і вироб­ничо-промислових центрах (регіонах) України.