Розвиток спілкування в онтогенезі

Потреба у спілкуванні є тим вихідним пунктом, що пов'язує людину з людьми, котрі її оточують, забезпечує її розвиток як особистості. Дослідження психологів і спостереження за дітьми, які провели перші роки життя серед тварин, показують, що без правильно організо­ваного спілкування страждають не тільки психічний і соціальний розвиток дитини, а й фізичний.

Новонароджена дитина повністю залежить від дорос­лого, який задовольняє всі її потреби. Сучасні дослі­дження поведінки немовлят (О.В.Запорожець, М.ІЛісіна, Д.Б.Ельконін, К.Бюлер) показали, що в перші дні після народження діти не виявляють потреби у спілку­ванні з дорослими. Це свідчить про те, що потреба у спілкуванні не природжена, а формується в процесі взаємодії дитини з дорослим.

Широко відомі слова Л.С.Виготського про те, що людське немовля з самого початку є істотою соціальною. Під соціаль­ністю дитини він розумів насамперед те, що вона (дити­на) може задовольняти свої перші органічні потреби (в їжі, теплі тощо) тільки соціальним шляхом, через іншу людину, в першу чергу через матір. Безпорадність дити­ни перетворює будь-яку її потребу на потребу в іншій людині, і це, звичайно, ще не є суб'єктивною схильністю - вимушена потреба у спілкуванні спричиняє до цього.

Саме суперечність між максимальною соціальністю дитини (потребою в іншій людині) та мінімальною мож­ливістю її задоволення (спілкуванням) є рушійною си­лою психічного розвитку дитини.

Перші потреби дитини для іншої людини (матері) — невизначені, бо дитина ще не має системи виражальних за­собів їх демонстрації, окрім плачу. Тому ці потреби задо­вольняються не одразу.

Головним шляхом формування власне людських по­треб, зокрема й потреби у спілкуванні, є розподіл пред­метної дії між дитиною та дорослим під час спільного її виконання. Саме так формуються способи людського використання предметів, закріплення правил поведінки.

Розвиток психічних функцій у дитини почи­нається із взаємодії (спілкування) її з дорослим. У фі­зично нормальної дитини цей процес багато в чому є стихійним, спеціально не регульованим. Але коли дити­на народжується з фізичними вадами (відсутність зору чи слуху), шляхи природного спілкування з дорослим виявляються порушеними. У цьому випадку виникає спеціальне завдання цілеспрямованого перетворення ак­тивності дитини, пов'язаної із задоволенням органічних потреб, на форми людської поведінки.

Як переконливо засвідчили спеціальні дослідження щодо виховання та навчання сліпоглухонімих дітей, за­гальна схема психічного розвитку залишається такою са­мою, як і у фізично здорової дитини. Основою цього розвитку є спілкування вихователя з дитиною, тобто їх­ня спільна і разом із тим розподілена між ними діяль­ність із задоволення елементарних потреб. Ставлення індивіда до речі, предмета завжди здійснюється через ставлення до іншої людини, а ставлення до інших людей — через предмет, річ.

Виявом дійсної потреби дитини у спілкуванні з до­рослими є комплекс пожвавлення. У дослідженнях Д.Б.Ельконіна встановлено, що вже на другому місяці життя, виникає специфічно людська, соціальна за своєю природою потреба — потреба у дорослій людині, у спіл­куванні з дорослими, що доглядають дитину. Первин­ною формою вияву цієї потреби є реакція пожвавлення, яка виникає при появі дорослого і при його спілкуванні з дитиною.

Комплекс пожвавлення полягає в тому, що дитина зосереджує погляд на обличчі дорослого, який схиляєть­ся над нею, посміхається йому, жваво рухає ручками й ніжками, тихо зойкає. Це вже означає появу потреби у спілкуванні — першої соціальної потреби дитини, на ґрунті якої виникають усі інші соціальні потреби. У комплексі пожвавлення виявляється позитивне емоційне ставлення дитини до дорослого, явне задоволення від спілкування з ним.

Уже на кінець першого півріччя спілкування з дорос­лими набуває у дитини вибіркового характеру. Маля по­чинає відрізняти своїх від чужих, знайомому дорослому воно радіє, незнайома людина може викликати у нього переляк. Потреба в такому спілкуванні не є чимось раз і назавжди даним. Вона постійно розвивається, змінюю­чись за своїм змістом, набирає якісно своєрідних форм, які складають послідовні генетичні рівні її перетворення.

Експериментальні дослідження, проведені М.ІЛісіною, дають змогу виокремити чотири головні рівні в розвитку змісту потреби у спілкуванні дитини дошкіль­ного віку з дорослою людиною.

Перший рівень спостерігається в першому півріччі життя людей. Характеризується він як потреба в увазі й доброзичливості з боку дорослого, котрий забезпечує фі­зичний комфорт і розвиток дитини.

Результатом задоволення цієї потреби стають малодиференційований, аморфний образ дорослого і невиразне відчуття самого себе, багато в чому злите з уявленням про когось близького в єдине ціле. Як слушно зазначав Ж.Піаже, образ дорослої людини у дитини молодшого віку ще нерозчленований, розпливчатий, позбавлений константності і стійкої індивідуальності. Спочатку спіл­кування дитини має безпосередньо емоційний характер і припадає на двомісячний вік, коли в комплексі пожвав­лення стійко закріплюються посмішка, рухове пожвав­лення і вокалізація — ті три дії, які найяскравіше вияв­ляються вже в першому півріччі життя.

За даними Ш.Кельмера, дитина у віці 6 місяців реагує на появу облич, яким довіряє, зверненням до них, на вимову свого імені під час спілкування, розрізняє тон розмови.

Другий рівень спостерігається з другого півріччя життя до 2—2,5 років. Його можна схарактеризувати як потре­бу в співробітництві з дорослим. Поряд із увагою і доб­розичливістю співробітництво дорослого забезпечує ди­тині задоволення потреб провідної для раннього віку діяльності — гри-маніпуляції.

Зміст спілкування у цьому віці визначається тим, що оволодіння дитиною предметними діями розширює її можливості порівняно з немовлям першого півроку життя. Оформлюється перша самостійна провід­на діяльність — предметні дії, а згодом гра-маніпуляція. Але самостійність дитини в цей період обмежена, вона постійно потребує допомоги дорослого, який не тільки подає їй предмети, а й розкриває приховані в них цікаві якості. Дорослий немовби вводить дитину в предметний світ, привертає її увагу до предметів, наочно демонструє всілякі способи дій з ними, часто безпосередньо допо­магає дитині виконати дії, спрямовуючи її рухи.

У цей період у дітей переважають ділові мотиви спіл­кування, які виявляються в наполегливому прагненні до практичного співробітництва з дорослим у конкретній ситуації. Саме тому спілкування має предметно-ситуативний характер. На цьому ґрунті у дітей утворюється більш диференційований образ дорослого, який, що­правда, відрізняється граничною ситуативністю. Дорослий не тільки задовольняє дедалі зростаючі потреби ди­вини і вчить поводитися з предметами, а й певним чином оцінює поведінку, завдяки чому маля поступово за­своює позитивні звички.

Третій рівень характеризується тим, що на додаток до уваги, доброзичливості і співробітництва діти намага­ються одержати від дорослого задоволення своєї потреби у повазі. Цей рівень спілкування має не зовсім чітку нижню межу свого виникнення, але найчастіше пов'я­зується з першими запитаннями дітей («чому?» «для чого?») і датується дошкільним віком.

Потреба у повазі виникає в молодшому дошкільному віці в процесі «теоретичного» співробітництва дитини з дорослим. Комунікативна ж діяльність розгортається на підставі пізнавальних мотивів. У результаті такого спіл­кування образ дорослого збагачується новими і стійкими рисами, одночасно збагачується і уява дитини про себе, загострюється її чутливість до оцінки дорослого. А го­ловне, сам образ втрачає ту ситуативність, яка була ха­рактерна для образу іншої людини на попередній стадії розвитку дитини.

У цей час формується позаситуативне спілкування, яке з'являється одночасно з виникненням самосвідомос­ті. Провідним засобом спілкування стає мова, яка дає змогу дитині вийти за межі конкретної ситуації й роз­горнути взаємодію з приводів, які відсутні в конкретній ситуації.

Четвертий рівень позначений появою у дитини до­шкільного віку потреби у розумінні людей, які її ото­чують, та у співпереживанні їм, що розглядається як емоційний аналог взаєморозуміння. Це дає можливість дітям якоюсь мірою оволодіти нормами соціальної пове­дінки, засвоїти певні моральні норми суспільства, пово­дити себе, як дорослі люди. Спілкування на цьому рівні допомагає складати повніше уявлення про індивідуальні якості людей із їхнього оточення і наблизитися до більш-менш правильної самооцінки.

Виникає цей рівень спілкування приблизно тоді ж, коли і третій, хоч деякі дослідники вважають, що чим старші дошкільники, тим більше серед них дітей, котрим прита­манні ознаки четвертого рівня спілкування: переважання особистісних мотивів, що відзначаються позаситуативним характером, спрямованість на виявлення тих рис іншої лю­дини, які прямо не стосуються того, чим займаються без­посередньо дитина і дорослий. Зміст спілкування здебіль­шого зводиться до обговорення дитиною і дорослим пере­ваг і вчинків один одного та інших людей, оцінювання їх з точки зору соціальних норм.

Образ дорослої людини на цьому рівні набуває у ди­тини особливої повноти, чіткості й константності сприймання. Такий рівень спілкування можливий тільки за умов використання мовних засобів, хоч велику роль продовжують відігравати й інші комунікативні акти, зо­крема експресивно-мімічні.

Отже, процес «входження» дитини у світ людей, а у загальнішому плані — весь багатогранний процес олюднення людини включає в себе як головний пара­метр потребу в спілкуванні. І онтогенетичний, і філоге­нетичний розвиток потреби у спілкуванні веде до кіль­кісного розширення і якісного удосконалення та збага­чення зв'язків між людьми.

Розвиток потреби у спілкуванні — складний діалек­тичний процес. Коли відбувається перехід до вищих рів­нів розвитку, ті компоненти потреби у спілкуванні, які характеризували її зміст на попередньому рівні, не від­падають, а повністю зберігаються, але виступають тепер як частини іншого, більш складного цілого, через що їх­ні зовнішні вияви можуть значно змінюватися. Це і ро­бить можливим припущення, що потреба у спілкуванні — не однорідне явище, а система або ансамбль часткових комунікативних потреб, співвідношення яких змінюєть­ся залежно від умов життя і виховання, а також особли­востей діяльності, в яку включається людина.

Потреба у спілкуванні — не природжена, а виникає і формується в результаті взаємодії людей один із одним, точніше, дитини з дорослим.