1. Спілкування як обмін інформацією

Поняття про комунікацію та її різновиди.

Терміни «спілкування», «комунікація», «обмін інформацією» дуже часто вживаються як тотожні. Це зумовлене не тільки їхньою спільною семантичною основою, багатозначністю використання як у науковому, так і в буденному розумінні, а й тими функціями, які вони ви­конують у життєдіяльності особистості, соціальної гру­пи, суспільства.

У вузькому розумінні термін «комунікація» визнача­ється як обмін інформацією між людьми, як смисловий аспект соціальної взаємодії, складова спілкування.

Процес обміну інформацією піц час спілкування між людьми має свою специфіку.

По-перше, спілкування не можна розглядати тільки як відправлення інформації якоюсь системою передачі інформації або як прийом її іншою системою, оскільки на відміну від простого «руху інформації» між двома пристроями, тут йдеться про відносини двох індивідів, які є активними суб'єктами: взаємне інформування пе­редбачає налагоджування спільної діяльності.

Це означає, що кожний учасник комунікативного процесу передбачає також активність свого партнера, отже, він не може розглядати його лише як об'єкт, ін­ший учасник постає також і як суб'єкт. Звідси випливає, що, спрямовуючи йому інформацію, на нього і необ­хідно орієнтуватися, аналізувати його мотиви, мету, ус­тановки. І тоді можна передбачити, що у відповідь на відправлену інформацію буде одержана нова інформація від партнера. Тому в комунікативному процесі відбу­вається не просто «рух інформації», а щонайменше ак­тивний обмін нею.

По-друге, характер обміну інформацією між людьми визначається тим, що за допомогою системи знаків партнери можуть впливати один на одного. Саме в цьо­му розумінні Л.С.Виготський стверджує, що знак у спіл­куванні подібний до знаряддя в праці. Комунікативний вплив, який при цьому виникає, є нічим іншим, як пси­хологічним впливом однієї людини на іншу з метою змі­ни її поведінки. Ефективність комунікації саме і вимі­рюється тим, наскільки вдалося здійснити цей вплив. Це означає зміну самого типу відносин, що склався між учасниками комунікації.

По-третє, комунікативний вплив як результат обміну інформацією можливий лише тоді, коли людина, яка спрямовує інформацію (комунікатор), і людина, яка приймає її (реципієнт), володіють єдиною або подібною системою кодування і декодування знаків, інакше ка­жучи, говорять однією мовою. Це особливо важливо, оскільки комунікатор і реципієнт у комунікативному процесі постійно міняються місцями. Будь-який обмін інформацією психологічно можливий лише за умови, що знаки і закріплені за ними значення відомі всім учасни­кам комунікативного процесу. Тільки прийняття єдиної системи значень забезпечує партнерам можливість розу­міти один одного.

Для опису цієї ситуації соціальна психологія запо­зичила з лінгвістики термін «тезаурус», яким позна­чається єдина система значень, прийнята всіма членами групи, учасниками комунікативного процесу. Але справа в тому, що навіть знаючи значення одних і тих же слів, люди іноді по-різному їх розуміють: соціальні, політичні, вікові та інші особливості можуть бути цьому причиною. Ще Л.С.Виготський підкреслював, що думка ніколи не дорівнює прямому значенню слів. Тому в людей, що спілкуються, має бути однакове розуміння не тільки зна­чень, а й змісту слів. А це можливе за умови включення комунікації до певної спільної системи діяльності. Справжнє ефективне спілкування — це не стільки обмін значеннями, скільки обмін смислами, більше того, це — пошук спільного смислу.

Значення — це ві­дображення найсуттєвіших та узагальнених боків пред­метів і явищ. Система значень є відносно постійною, об'єктивною та єдиною сукупністю понять, дій чи цін­ностей для більшості членів соціальної групи.

Смисл — це той суб'єктивний зміст, якого набуває слово в конкретному контексті, в конкретній ситуації спілкування. Порівняймо, наприклад, значення слів «шляпа», «орел», «дуб» та їхній смисл, якщо ними характеризують конкретну людину.

Саме у спілкуванні смисл слова збагачується і модифікується, воно звільняється від жорстких семан­тичних еталонів (значень) і набуває нових, незвичайних нюансів, показуючи суб'єктивне ставлення людини до конкретного об'єкта.

За характером впливу інформація, що йде від комунікатора, може бути спонукальною і констатуючою. Спонукальна інформація висловлюється в наказі, про­ханні, інструкції, пораді. Вона розрахована на те, щоб стимулювати певні дії. Констатуюча інформація виступає у формі повідом­лення і передбачає зміну поведінки не прямо, а опосе­редковано і поступово.

Залежно від спрямованості інформації, яка йде вія комунікатора, виокремлюють аксіальну та ретиальну ко­мунікації. Аксіальна комунікація спрямовує свої сигнали до якогось окремого отримувача інформації (індивідуального чи групового). Рєтиальна комунікація має своїм адресатом багатьох реципієнтів, великі соціальні групи, які розосереджені у просторі й у більшості випад­ків є анонімними для комунікатора.

Моделі аксіальної комунікації використовуються здебільшого в ситуаціях безпосереднього міжособистісного спілкування. Масове спілкування, яке здійснюється за допомогою засобів масової комунікації, використовує моделі ретиальної комунікації.

Засоби комунікації

Передача будь-якої інформації можлива лише за до­помогою знакових систем. Існує кілька таких систем, які використовуються в комунікативному процесі й відпо­відно до яких можна класифікувати засоби комунікації на вербальні та невербальні.

Вербальна комунікація використовує як знакову систему мову — найбільш універсальний засіб людського спілкування, який забезпечує змістовний аспект взаємодії і взаєморо­зуміння у процесі спільної діяльності. Точність розумін­ня слухачем змісту висловлювання може стати очевид­ною для комунікатора лише тоді, коли відбудеться зміна «комунікативних ролей», тобто коли реципієнт стане комунікатором і своїм висловлюванням дасть знати про те, як він розкрив зміст інформації.

Діалог, або діалогічна мова, як специфічний різновид розмови є послідовною зміною комунікативних ролей, в ході якої виявляється зміст мовного повідомлення, тобто відбувається збагачення, розвиток інформації.

Невербальна комунікація включає різні знакові систе­ми: оптико-кінетичну, пара- та екстралінгвістичну, про­сторово-часову, контакт «очі в очі», які мають свої особ­ливості.

Оптико-кінетична система знаків використовує жес­ти, міміку, пантоміміку. Загалом цю систему можна уявити як сприймання властивостей загальної моторики різних частин тіла (рук — жестикуляція, обличчя — мі­міка, пози — пантоміміка). Ця загальна моторика відо­бражає емоційні реакції людини, оскільки включення оптико-кінетичної системи знаків до ситуації комуні­кації надає спілкуванню певних нюансів, що сприйма­ються неоднозначно за умов використання одних і тих самих жестів у різних національних культурах. Значу­щість оптико-кінетичної системи знаків у комунікації настільки велика, що виокремилась особлива галузь до­сліджень — кінесика, яка вивчає ці проблеми.

Паралінгвістична система — це система вокалізації мовлення, що характеризується якістю голосу, його діа­пазоном, тональністю і виражає почуття та стани люди­ни. Так, спокійний і солідний голос знімає напругу, збуджує інтерес, а роздратований — сприймається як оз­нака агресивності. Екстралінгвістична знакова система — це включення в мову пауз, інших нелінгвістичних компонентів (покашлювання, сміх).

Простір і час організації комунікативного процесу виступають теж особливою знаковою системою, мають певне смислове навантаження як компоненти комуніка­тивних ситуацій. Так, розміщення партнерів обличчям один до одного сприяє виникненню контакту, символі­зує увагу до того, хто говорить, натомість окрик у спину може мати негативне значення.

У різних культурах розроблені свої нормативи часо­вих характеристик спілкування, які є своєрідними до­повненнями до семантично значущої інформації. Своє­часній прихід до початку переговорів символізує ввічли­вість до партнера, запізнення ж інтерпретується як вияв неповаги. Існує навіть окрема галузь — проксемика (Е.Холл), яка вивчає норми просторової і часової органі­зації спілкування («просторова психологія»).

Дослідження в цій галузі пов'язані з вивченням спе­цифічних наборів просторових та часових констант ко­мунікативної ситуації – хронотопів. У літературі описані, зокрема, хронотопи «лікарня­ної палати», «вагонного супутника» та ін. Суть їх поля­гає в тому, що специфічна ситуація спілкування створює інколи несподівані ефекти впливу. Наприклад, не завж­ди можна пояснити відвертість до першого, зустрічного, яким є «вагонний супутник».

Ще однією специфічною знаковою системою є кон­такт «очі в очі», який має місце у візуальному спілкуванні. Особливе значення має візуальне спілкування для дити­ни. Встановлено, що дитині властиве фіксування уваги передусім на людському обличчі. Експерименти на дорос­лих також показали, що найбільш жвава реакція виявлена на два горизонтально розміщені кола (аналоги очей).

У розмові люди то дивляться один на одного, то від­водять очі. Постійний погляд заважає зосередитися. Найчастіше дивляться в очі не більше 10 сек. Це буває перед початком розмови або після перших кількох слів. Потім зустрічаються очима час від часу. Візуальний кон­такт відбувається здебільшого, коли обговорюється при­ємна тема. При обговоренні неприємної теми часто утримуються від такого контакту. Охочіше дивляться на тих, ким захоплюються, або з ким знаходяться в близь­ких стосунках. Більш схильні до візуального контакту жінки. Контакт очей доповнює вербальну комунікацію.

Стосовно всіх чотирьох систем невербальної комуні­кації постає одне загальне питання: що їх об'єднує? Кожна з них використовує власну знакову систему, яку можна розглядати як певний код. І якщо у випадку з мовою система кодування загальновідома, то під час не­вербальної комунікації важливо у кожному випадку ви­значити, що ж можна вважати кодом і як забезпечити володіння ним партнера по комунікації. У протилежному випадку ніякого змістовного «додатка» до вербальної комунікації описані системи не дадуть.

Вербальна і невербальна комунікації тісно пов'язані між собою. Невербальна комунікація є суттєвим «додат­ком» до вербальної, підсилює її. За оцінкою дослідників, тільки 7% змісту повідомлення передається значенням слів, у той час як 38% інформації визначається тим, як ці слова вимовляються, і 55% — виразом обличчя.

Бар'єри спілкування

У процесі спілкування люди стикаються з різними психоло­гічними труднощами - бар 'єрами спілкування. Вони виникають у процесі поширення і прийняття інформації, здійснення взаємодії, встановлення взаєморозуміння. Причинами виникнення бар'єрів спілкування можуть бути соціальні, політичні, релігійні, профе­сійні й інші розходження між людьми. Такого роду бар'єри мо­жуть виникнути також на основі об'єктивних соціальних причин унаслідок причетності партнерів із комунікації до різних соціаль­них груп; ці прояви є свідченням включення процесу спілкування до більш широкої системи суспільних відносин. Однак труднощі спілкування можуть виникнути і на основі психологічних причин (через сором'язливість, ворожість до партнера зі спілкування, не­довіру до нього тощо).

Виділяють бар'єри розуміння, соціокультурної відмінності, бар'є­ри ставлення. Бар'єри розуміння можуть виникати через швидку, невиразну мову, через логічне нерозуміння, при невідповідності стилю мовлення комунікатора та ситуації спілкування тощо.

Соціокультурні відмінності між партнерами зі спілкування мо­жуть призводити до різної інтерпретації тих чи інших понять, що вживаються в процесі комунікації. Як бар'єр може поставати і са­ме сприйняття партнера зі спілкування як представника певної професії, статі, віку тощо.

Бар'єри ставлення - суто психологічний феномен, пов'язаний із почуттям антипатії, недовіри до партнера зі спілкування, яке по­ширюється і на інформацію, котру він передає.

У ході комунікації відбувається не тільки передача ін­формації, а й соціальна орієнтація учасників. На думку Б.Ф.Поршнєва, поширення інформації в суспільстві відбу­вається через своєрідний «фільтр» довіри чи недовіри. Цей фільтр діє так, що абсолютно істинна інформація може стати неприйнятною, а хибна — прийнятною. Психоло­гічно важливо з'ясувати, за яких обставин той чи інший ка­нал інформації може бути блокований цим фільтром. Адже існують різні засоби, які допомагають прийнятпо інфор­мації, послабленню чи підсиленню дії фільтрів.

Сукупність таких засобів А.А.Брудний називає фасцинацією. Фасцинація (від англ. зачарування) — це спеціально організовані засоби впливу для змен­шення втрат семантично значущої інформації під час її сприймання реципієнтами, підвищення довіри до неї. Засоби фасцинації відіграють роль підсилювача семан­тично значущої інформації, допомагаючи частково долати фільтри недовіри. Прикладом таких засобів може бути музичний супровід повідомлен­ня, просторовий або кольоровий супровід дії тощо.