4. Поняття кризи вікового розвитку. Періодизація криз вікового розвитку.

Вікові кризи – умовна назва перехідних етапів від одного вікового етапу до іншого. Вікова криза виникає на стику двох вікових етапів і знаменує собою завершення попереднього вікового періоду й початок наступного. Сутністю кожної вікової кризи є перебудова характеру внутрішнього переживання, що визначає ставлення дитини до середовища, зміну потреб та мотивів, які є рушіями її поведінки. Суперечності, що складають сутність вікової кризи, можуть виникати у гострій формі, породжуючи сильні емоційні переживання, порушення у поведінці дітей та їхніх взаєминах із дорослими.

Криза (грец. кrisis – рішення, перелом) – нормативний, нестабільний процес, який виникає під час переходу людини від одного вікового періоду до іншого, пов'язаний з якісними перетвореннями у соціальних відносинах, діяльності, свідомості і виявляється у цілісних психічних і особистісних змінах.

У вітчизняній психології існують дві принципові позиції у розумінні критичних періодів:

• Визнання критичних періодів необхідними моментами розвитку, у яких відбувається особлива психологічна робота, що складається з двох протилежно спрямованих, але єдиних у своїй основі перетворень: виникнення новоутворення (перетворення структури особистості) і виникнення нової ситуації розвитку (перетворення соціальної ситуації розвитку). Це позиція Л.С. Виготського і Д.Б. Ельконіна.

• Визнання необхідності якісних перетворень, які полягають у зміні провідної діяльності і одночасному переході у нову систему відносин. При цьому акцент робиться на зовнішніх умовах, соціальних, а не на психологічних механізмах розвитку. У такому вигляді позиція представлена Д.Н. Леонтьєвим, Л.І. Божович та іншими. У зарубіжній, а останніми роками - і у вітчизняній психології багато авторів виходять з уявлення про нормативність, необхідність криз. У даний час такий підхід є загальновизнаним, хоч і йдуть дискусії з приводу механізмів криз, їх прив'язаності до конкретного віку і подій тощо. Вважається, що у нормі критичний період може стати актом розвитку, якщо в процесі його долається, вмирає, зникає те, що складало суть докритичного періоду, і виникне щось інше, зокрема, погляд, позиція. У протилежність простому переходу, кризу можна зрозуміти як необхідний етап розвитку тільки у тому випадку, якщо вважати її моментом розриву, зникнення, подолання старого і виникнення нового.

Джерелом виникнення вікової кризи є суперечності між фізичними і психічними можливостями дитини, що зросли, й усталеними формами її взаємозв’язків із навколишніми людьми й видами (способами) діяльності.

Л. С. Виготський описав такі види вікових криз:

• вікова криза новонародженості – від ембріонального періоду до віку немовляти.

• вікова криза одного року – від віку немовляти до раннього дитинства.

• вікова криза трьох років – перехід до дошкільного віку «Я – сам!».

• вікова криза семи років – середня ланка між дошкільним і шкільним віком.

Під час кризи дитина за дуже короткий термін змінюється у своїх основних рисах цілком. Це революційний, бурхливий, стрімкий перебіг подій як за темпами, так і за змістом змін, що відбуваються.

Для критичних періодів характерні певні особливості.

По-перше, їх межі вкрай невиразні, розмиті. Криза настає непомітно, дуже важко визначити момент її початку й завершення. Різке загострення (кульмінація) спостерігається лише у середині цього етапу.

По-друге, апогей кризи для оточуючих виявляється у зміні поведінки дитини, її «важковиховуваності». Дитина ніби виходить з – під контролю дорослих, стає вередливою, стрімко падає успішність і знижується працездатність, зростає кількість конфліктів з оточуючими. Внутрішнє життя пов’язане з болісними переживаннями.

По-третє, розвиток під час кризи має переважно негативний характер. На відміну від стабільних періодів, тут відбувається скоріше руйнівна, ніж творча робота. Дитина не стільки здобуває, скільки щось втрачає з надбаного раніше. Водночас у критичні періоди спостерігаються і конструктивні процеси розвитку, поява новоутворень, що мають перехідний характер і не зберігаються у тому ж вигляді (наприклад, автономна мова однорічних дітей).

Д.Б. Ельконін висунув гіпотезу про періодичність вікових криз. Це кризи новонародженості, одного року, кризи стосунків трьох, одинадцяти років і кризи світогляду одного та семи років.

Кризу новонародженості не відкривали, а визначили теоретично, і виділили як особливий період у психічному розвитку дитини. Ознакою кризи є втрата дитиною ваги у перші дні після народження. Фізично відокремившись від матері, дитина має адаптуватися до цілком інших умов життя (звикнути отримувати кисень із повітря, приймати їжу ззовні, перетравлювати її, виробляти потрібні організму речовини тощо).

Криза першого року пов’язана з освоєнням мовлення. Якщо спочатку життєдіяльність немовляти регулювала біологічна система, детермінована біоритмами, то поступово вона вступає у суперечність із вербальними ситуаціями, які створюються дорослими. Як наслідок, у віці близько року дитина залишається без надійних орієнтирів у навколишньому світі: біологічні детермінанти вже істотно деформовані, а мовні ще не настільки сформувалися, щоб дитина з їх допомогою могла вільно керувати своєю поведінкою.

Спостерігається загальний регрес життєдіяльності дитини, ніби зворотний розвиток. Емоційно він виявляється в афективних реакціях. Часто має місце порушення всіх біоритмів, зокрема, сну; порушення задоволення життєвих потреб (наприклад, почуття голоду; емоційні аномалії (похмурість, плаксивість, надмірна вразливість).

Кризу першого року не вважають гострою. Встановлення нових стосунків з дитиною, надання їй певної самостійності у дозволених межах, терпіння і витримка дорослих пом’якшують характер кризи.

Упродовж перших трьох років життя дитини змінюється так інтенсивно, як ні на жодному з подальших його етапів. До трьох років у неї більшою або меншою мірою формується характер, індивідуальне ставлення до світу, вона навчається діяти соціально прийнятними способами, у неї складається певне ставлення до себе.

Одним із наслідків інтенсивного розвитку спільної діяльності дитини й дорослого у ранньому віці є формування у дитини системи власного «Я» - центрального новоутворення, що виникає наприкінці даного етапу. Малюк вчиться відокремлювати себе від дорослого, починає ставитися до себе як до самостійного «Я». Усе це призводить до розвитку прагнення дитини хоча б у вузьких межа своїх можливостей діяти самостійно, без допомоги дорослих («Я сам»). Цей період вважають критичним («Криза трьох років»), оскільки дорослі зустрічаються з труднощами у взаєминах із дитиною. В науковій літературі цей період позначається, як вік упертості, криза самостійності, криза незалежності тощо.

Ця криза часто виражена яскравіше, ніж криза одного року, і завдає батькам багато клопоту. Це пов’язано з тим, що з наближенням кінця раннього дитинства малюк стає більш самостійним, ніж раніше, менше залежить від дорослого, має стале само оцінювання, яке дає змогу відстоювати свої права.

Трирічний вік характеризується як «важкий». Його «важкість» полягає в тому, що дитина починає відокремлювати себе від дорослих, які наполягають на своєму, проявляючи не меншу впертість.

«Криза трьох років» - визначення умовне, оскільки часові межі кризи набагато ширші. У одних дітей вона може початися в два роки десять місяців, в інших – у три з половиною роки.

Першим свідченням кризи може бути поява негативізму, коли дитина перестає беззаперечно виконувати прохання дорослих. З одного боку, спроби відокремити своє «Я» і формування своїх власних бажань – тенденція прогресивна. Але з іншого, за об’єктивної відсутності уміння висловлювати свою думку малюк вибирає найдоступніший спосіб зіставлення себе з дорослим. Єдина мета дитини – дати зрозуміти оточуючим, що в неї є своя точка зору і всі повинні з нею рахуватися, зважати на неї.

Потім до самостійності і негативізму додаються інші кризові симптоми. Для дитини важливого значення набуває її успішність або неуспішність у справах та іграх, вона починає гостро й бурхливо реагувати на оцінювання, вчиться самостійно оцінювати результати своєї діяльності. Вона стає злопам’ятною і образливою, починає хитрувати. Дитина починає претендувати на рівноправність з дорослим. Величезне бажання отримати позитивну оцінку від дорослих, бажання випередити однолітка часто підштовхують дітей до надмірного перебільшення своїх успіхів.

Така поведінка свідчить про помилки дорослих у вихованні. По-перше, якщо малюк почав відверто фантазувати, це свідчить про те, що батьки не помічають його реальних успіхів. По-друге, не слід «розкручувати» маленького фантазера, прагнути викрити його за усяку ціну.

Дитину в період кризи трьох років вирізняє цілий набір симптомів поведінки:

• Негативізм. Це не просто небажання виконувати вказівки дорослого, а прагнення робити все навпаки. Суть негативізму в тому, що дитина не робить чогось тільки тому, що її про це попросили. Причина такої поведінки - в соціальних відносинах дитини і дорослого. Негативізм – це ставлення не до предметної ситуації, а до людини: це тенденція до дії всупереч очевидності.

• Впертість. Дитина домагається свого лише тому, що так забажала. Малюк може довго відмовлятися йти додому лише тому, що та забажав, а змінювати рішення не хоче. Це реакція на своє власне рішення. Впертість не слід змішувати з наполегливістю, завдяки якій дитина добивається бажаного.

• Вередливість. Вперта дитина настоює на тому, чого їй не так сильно хочеться, або й зовсім не хочеться. Небажання йти поруч із мамою, вередливість із будь-якого приводу – є ознакою впертості.

• Свавілля. Прагнення до емансипації від дорослого. Дитина хоче робити і вирішувати все сама, веде боротьбу за свою самостійність.

• Протест-бунт. Він проявляється в частих суперечках з батьками. Дитина конфліктує з усіма, поводиться дуже агресивно.

• Знецінювання. Це характеристика всіх наступних перехідних періодів. Що ж знецінюється в очах дитини трьох років? Йде знецінення старих правил поведінки. Дитина може почати сваритися, кинути або поламати улюблену іграшку тощо.

• Деспотизм. У сім’ї з однією дитиною може з‘явитися деспотизм. Дитина жорстоко проявляє свою владу над оточуючими її дорослими, уся сім’я повинна задовольняти бажання малюка, інакше – істерика та сльози. Якщо в сім’ї кілька дітей, цей симптом проявляється в ревнощах, а іноді в агресії стосовно молодшої дитини, вимогах постійної уваги до себе.

Цьому етапу притаманна також гостра реакція на критику, образа на незначне зауваження. Висока чутливість до свого успіху часто виражається в зайвій сором’язливості, збентеженості.

Описана криза є тимчасовою, але пов’язані з нею новоутворення (виокремлення себе від оточуючих, порівняння з іншими тощо) – важливий етап у психічному розвитку дитини. Прагнення дитини цього віку до самостійності знаходить найпродуктивніше вирішення у формі гри, тому криза трьох років розв’язується шляхом переходу дитини до ігрової діяльності.

Після кризовий розвиток дитини безпосередньо залежить від того, як вона взаємодіє з дорослим. Можливі два варіанти:

1. Якщо дорослий у цілому позитивно оцінював особистість дитини, тактовно і аргументовано вказував на недоліки та промахи, вмів підтримати й похвалити за старання і ініціативність, то дитина навчиться пишатися собою і своїми успіхами.

2. Якщо дорослий прагнув будь-що підкорити дитину, карав її за свавілля, намагався спіймати на обмані, то, швидше за все, у дитини розвинеться бажання протистояти дорослому, перемагати його і попри все досягти свого.

В іншому випадку гнівливість, дратівливість та впертість укорінюються, стають рисами характеру.

Криза семи років є перехідним періодом, що відділяє дошкільне дитинство від молодшого шкільного віку. Це криза саморегуляції, яка нагадує кризу першого року. Ії основні симптоми: втрата безпосередності поведінки (між бажанням і вчинком вклинюються внутрішні переживання щодо правомірності чи доцільності власних дій); манірність поведінки (намагаючись виправдати сподівання дорослих, дитина відверто демонструє навіть ті позитивні якості, які їй не властиві); симптом «гіркої цукерки» (дитині погано, але вона намагається це приховати).

Згідно найбільш повній віковій періодизації психічного розвитку, народження людини не є абсолютною точкою його відліку.

Визначають такі періоди вікового розвитку людини:

• до народження - пренатальний період (сьогодні він взагалі не підлягає психологічному дослідженню);

• перед народженням та навколо нього - перінатальний період (він досить плідно досліджений у трансперсональній психології С. Грофа, яка через техніки глибокого дихання і ЛСД-терапії дозволяє людині знов пережити досвід плоду в утробі матері та кризу народження - найвідповідальнішу в житті, згідно з О.Ранку);

• від народження до 1 року - вік немовляти (цей період завершується кризою 1-го року життя, яку пов'язують з початком ходіння й нейрофізіологічною перебудовою, що спричиняють фізичне стомлення, а також зі смисловим мовленням та оперуванням великою кількістю предметів, котрі ведуть до розумового стомлення; симптомом цієї кризи є постійний протест дитини);

• від 1 до 3 років - період переддошкільного дитинства (він закінчується кризою 3-х років, що її пов'язують з розвитком предметної діяльності; прояви цієї кризи вже більш яскраві: впертість, негатівізм - тобто схильність до дій, протилежних вимогам, непокірливість, свавілля, деспотизм);

• від 3 до 6-7 років - період дошкільного дитинства (він закінчується кризою 7-ми років, котру пов'язують із викликаною походом до школи зміною соціальної ситуації, розумовим напруженням та розвитком самосвідомості);

• від 6-7 до 10 років - молодший шкільний вік (у цей період для розвитку самосвідомості дитини є дуже важливою оцінка оточуючих, вона оволодіває соціально-нормативною поведінкою);

• від 10 до 15 років - підлітковий вік (цей період супроводжується найбільш помітною кризою в житті людини, головним фактором якої визнається пубертат - статеве дозрівання; у підлітка інтенсифікується фізичний, розумовий, моральний, соціальний розвиток; перебудовується організм, самосвідомість, система відношень до оточуючих; відчуття дорослості призводить до труднощів соціальної взаємодії);

• від 15 до 17 років - рання (перша) юність, або старший шкільний вік (цей період пов'язаний з інтенсивними пошуками свого місця у світі, із намаганнями збагнути сутність світу -одразу і назавжди, із побудовою власного відношення до всіх явищ дійсності, котре базується на певній індивідуалізованій картині світу);

• від 17 до 21 року - юність, або друга юність (цей вік є періодом першого випробування власних сил і здібностей людини, коли вона розкриває свій потенціал на певному шляху творчого життєдіяння; відбувається професійне самовизначення);

• від 21 до 35 років - період молодості, або першої дорослості (у цей вік людина досягає певного піку своїх можливостей; саме характер і обсяг її досягнень постають факторами кризи 30-ти років, котра звично складається із загострення проблем наслідків професійного визначення, побудови сімейного життя, загального самоствердження);

• від 35 до 60 років - період зрілості, або другої дорослості (цей період є часом, коли людина опиняється не на «піці» своїх можливостей, але на певному їх «плато» - сталому стабільному рівні, на якому вона закріпилася; кризи 40-ка і 50-ти років є змістовно близькими одна до одної - розчарування, невдоволеність рутиною, намагання вирватися з обіймів буденності до справжнього буття - тільки зростають обсяги симптомів стагнації розвитку);

• від 60 до 75 років - похилий вік (цей період звичайно є часом, коли людина стикається із першими ознаками власної психічної інволюції; вона або докладає зусиль, щоб оптимально функціонувати і досягти того новоутворення, яким визначається цей вік - мудрості, або впадає у відчай і швидко деградує; кризи цього і двох наступних періодів пов'язані із розвитком ставлення людини до кінця своєї життєдіяльності, із примиренням з його наближенням);

• від 75 до 90 - старечий вік;

• вище за 90 - довгожителі.