2.2. Моральні цінності дружби, кохання, сім’ї

Етика особистісних моральних (інтимних) стосунків аналізує ситуації між двома близькими людьми, пов’язаними приятелюванням, товаришуванням, дружбою, любов’ю, сексуальною прив’язаністю, шлюбом і сім’єю. Ці стосунки часто довірливі, делікатні, інтимні.

Приятельські стосунки формуються переважно на основі спільності неістотних інтересів і тимчасових незначних проявів особистих симпатій. На цьому рівні можливі, хоч і не є обов’язковими, однаковість уявлень про сенс життя, зацікавленість долею один одного. Це доброзичливі стосунки, вони виявляються в особистих зустрічах, телефонних розмовах, взаємних послугах, обміні думками, оцінками життєвих подій тощо. Приятельські стосунки не передбачають спільного досягнення значущих життєвих цілей, душевної близькості, яка зумовлює вдосконалення особистих якостей. Вони не ґрунтуються на міцних, істотних засадах, а тому досить легко руйнуються, припиняються.

Товаришування є міцнішими і багатшими стосунками між людьми, ніж приятелювання. їх об’єктивною основою є потреба у спілкуванні, спільній діяльності, подоланні самотності, душевної ізольованості. Породжується товаришування вищим рівнем потреб у спілкуванні та спільній діяльності, подібними умовами життя, що зумовлює відповідну емоційну забарвленість стосунків. Виявляється вона у вибірковості, взаєморозумінні, симпатії, готовності до взаємодопомоги. Товариські стосунки виникають на основі істотніших життєвих обставин, потреб та інтересів людей, ніж приятельські.

Дружба ґрунтується на важливих життєвих обставинах, спільності поглядів та інтересів, єдності життєвих цілей, уявлень про сенс життя, серйозній заінтересованості долею один одного. Полягає вона у взаємодопомозі, внутрішній близькості, прив’язаності, взаємній довірі, щирості, особистій симпатії, відвертості, безкорисливості, відданості і вірності, вимогливості і принциповості, а також в інтимному спілкуванні. Дружба є самоцінна, а друг - у певному розумінні найближчою людиною. Друзі допомагають один одному не з корисливих мотивів, а часто навіть на шкоду особистим інтересам.

На відміну від кровних чи родинних зв’язків дружба має індивідуально-вибірковий характер і ґрунтується на взаємній симпатії. Часто її розглядають як найвищу моральну цінність, вершину істинно людських стосунків. Арістотель вважав дружбу найнеобхіднішою потребою життя. Ніхто, за його словами, не обирає життя без друзів, навіть в обмін на всі блага в житті. Дружба несумісна з прагматизмом. Навіть А. Шопенгауер захоплювався феноменом дружби, хоч і сумнівався в її можливості, вважаючи корінною властивістю людини егоїзм.

Для друзів притаманні: безкорисність, відданість, чуйність, щирість і сердечність, взаємна довіра, чесність, вірність, уміння берегти таємниці, вимогливість та принциповість, великодушність і відхідливість, здатність пробачати необдумані вчинки, повага до честі та гідності, простота у поведінці. Наявність друзів - неодмінна умова задоволення життям. Дружба несумісна з егоїзмом і зрадою.

Ускладнення взаємин між особою і суспільством загострює потребу в інтелектуальному й емоційному контакті між людьми, що індивідуалізує дружбу, уявлення про друга як про alter ego (друге «я»).

Справжня дружба ґрунтується на взаємодоповненні та взаємозбагаченні людей. Навіть за високої інтелектуальної і моральної культури люди рідко наважуються одноосібно визначати свої особистісні стосунки як приятелювання, товаришування чи дружбу. На думку німецького письменника Л. Тіка, небагатьом із них дано бути справжніми друзями. Ідеал дружби настільки високий, що кваліфікувати стосунки у дружбу мало хто наважиться.

Дружба - глибоке, інтимне почуття до певної людини. Вона передбачає високу довіру, відкриття другові своїх таємниць, намірів, станів душі, самовідкритість. Цього не відбувається між приятелями чи товаришами, навіть рідними. Правда, і в спілкуванні друзів є межі відкритості, потрібен такт. Адже навіть у «спілкуванні» з собою кожна людина не цілком розкривається.

До дружби як необхідної складової щастя необхідно готуватися, опановуючи неписані правила, згідно з якими друзі мають: доповнювати, збагачувати один одного, а не дублювати; допомагати людині, яка є другом; бажати другові щастя словом і ділом; дбати, щоб другові було приємно у товаристві; ділитися з другом успіхами і невдачами; висловлювати другові інтелектуальну й емоційну підтримку; захищати друга за його відсутності і не критикувати при інших; довіряти другові та зберігати довірені ним таємниці; бути терплячим до його друзів; не набридати один одному; поважати внутрішній світ друга.

Любов - найбільш таємничий, багатозначний і складний феномен: «любов до своїх дітей» («материнська любов», «батьківська любов»), «любов до свого народу», «любов до музики» тощо. Одне - знати, що таке любов, навіть уміти визначати відповідне поняття, інше - звідати почуття любові.

Тільки в любові і завдяки любові людина стає людиною. Без любові вона є неповноцінною, позбавленою справжнього життя, нездатною адекватно пізнати інших і себе, ефективно, творчо діяти. Людський досвід усіх часів і народів свідчить про найбільшу потребу людини у любові. Про любов пишуть не лише митці, а й філософи, але «пишуть» по-різному.

Норми стосунків між закоханими людьми настільки «гнучкі», що іноді взагалі не піддаються моральним оцінкам. У зв’язку з цим, за словами І. Кона, загальновідомі моральні правила поведінки та оцінки втрачають свою незаперечність, стають відносними. Адже любов - вияв свободи людини. Вона "виводить" людей за межі загальноприйнятого, буденного, прагматичного ставлення до дійсності. Почуття любові є не тільки моральним, а й естетичним.

Любов - одна з найвищих форм переборення відчуженості людей, тому її вважають вершиною морального (істинно людського) ставлення до людини. На думку Августина (Аврелія), ми пізнаємо настільки, наскільки любимо. За словами Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, любов «знімає» всю одноаспектність, усі винятки, межі чеснот. Любов - високе мистецтво, яке потребує від людини самоудосконалення, творчості, внутрішньої свободи.

У християнстві любов - новий божественний завіт, принцип, вершина здатностей людини. Такою має бути любов до ближнього. Вона неможлива, якщо не ґрунтується на любові до Бога. Як стверджує німецький мислитель Дитріх фон Гільдебранд, любов поєднує всі основні моральні чесноти людини: «... помірність - це любов, яка цілковито віддана тому, кого вона стосується. Мужність - це любов, яка легко переносить усе заради любимого. Справедливість - це любов, яка служить лише любимому і тому по праву панує. Розум - це любов, яка проникливо відрізняє те, що їй допомагає, від того, що чинить їй перепони. Але така любов... стосується лише Бога, тобто вищого блага, вищої мудрості, найдосконалішої гармонії».

З розвитком суспільства розуміння любові змінювалося, наповнюючись соціальним, насамперед моральним і естетичним змістом, стаючи зразком стосунків між людьми. Цей процес не в усьому прогресивний. За словами Австрійського богослова і філософа Андреаса Лауна, «світ вільного Заходу наскрізь сексуалізований, усі закликають до сексу «в думках, словах і справах», а Інтернет серед усього іншого виступає у ролі нового виду мисленого сексуального гріха... Альтернативою має бути не святенництво і презирство до плоті, а заповіт любові між чоловіком і жінкою як богоугодний шлях до святості - саме завдяки шлюбній любові».

Специфіку сучасних уявлень про любов найповніше виражає вчення Е. Фромма. На його думку, постійне переживання людиною своєї відокремленості, ізольованості від інших людей породжує неспокій, тривогу, почуття безпорадності, нездатності реалізувати себе. Єднання з іншими людьми у спільній праці не є особистісним; єднання з іншою людиною в сексуальному екстазі - минуще; єдність, що досягається шляхом пристосування до іншої людини, є псевдоєднанням. Єднання з іншою людиною почуттям любові за умови збереження індивідуальності допомагає переборювати почуття ізоляції, самотності, «самою собою, зберігати свою цілісність». Парадоксом любові він назвав те, що «дві істоти стають однією і залишаються при цьому двома». Основна ідея Е. Фромма полягає в тому, що любов є мистецтвом, яке потребує самовдосконалення, самовідданості, готовності до вчинку і самопожертви.

Специфіка моралі й етики сімейних стосунків зумовлена специфікою суперечностей і конфліктів у сім’ї. Виникнення сімейних суперечностей зумовлено неоднаковими темпераментами, характерами, звичками, уподобаннями, світоглядами та ідеалами людей. Однією з причин їх згасання часто є вияв важливих рис характеру, не проявлених і непомітних у дошлюбний період життя. До цього можуть додаватися брак житла, низька заробітна плата, безробіття тощо. Інші причини суперечностей чи конфлікту - нездатність подружжя знаходити компромісні варіанти розв’язання непорозумінь; порушення моральних норм подружнього життя (зрада, ревнивість); психологічна чи біологічна (сексуальна) несумісність; різні погляди на виховання дитини (дітей); непорозуміння між батьками і дітьми; неправильні стосунки подружжя з родичами, знайомими, співробітниками; несумісність інтересів, потреб, уподобань, характерів, ідеалів. Загалом більшість сімейних суперечностей виникає через дрібниці. Причиною суперечності чи конфлікту бувають і принципові питання. Вирішуючи їх, важливо знаходити компроміс, не пригнічуючи «я» партнера і власне я; уміти забувати образи; поважати звички, уподобання, погляди, ідеали чоловіка (дружини), а намагаючись змінити їх, робити це аргументовано, тактовно, не нав’язуючи свого погляду, не принижуючи гідність. Не слід розв’язувати суперечності привселюдно, "виносячи сміття з хати".

Моральні норми поведінки людей гнучкі, універсальні, що досягається насамперед їх неписаним характером. Межі цих норм не піддаються жорстким, однозначним визначенням. Це сприяє виявам свободи волі людини, більшим можливостям її вибору (свобод волевиявлення).

Моральні норми особистісних стосунків є гнучкішими порівняно з іншими, наприклад, із нормами ділових моральних стосунків. А норми приятельських стосунків гнучкіші, ніж ділові, товариських - ніж приятельські, дружніх - універсальніші, ніж приятельські й товариські, закоханих - ніж усі інші. Відмінність особистісних і неособистісних моральних норм виявляється в тому, з якими проханнями можна звертатися до приятеля, товариша, друга чи коханого (коханої); яку допомогу йому (їй) можна пропонувати; куди і в якій формі його (її) можна запросити (до себе в гості, в ресторан, на дачу тощо); які питання у спілкуванні є коректними; наскільки допустима критика; які жарти пристойні. Навіть форми вітання приятелів, товаришів, друзів, закоханих мають свою специфіку.