Розділ XI археологія епохи київської русі

В кінці IX ст., як свідчить літопис, в основному завершився процес об'єднання східнослов'янських племен. На величезних просторах Східної Європи — від Ладозького озера на півночі до пониззя Дунаю на півдні, від Карпатських гір на південному заході до верхів'їв Волги на північному сході — розкинулися землі найбільшої держави Європи ІХ-ХШ ст. В історичній науці вона отримала назву Київська Русь. У вітчизняних літо­писах і зарубіжних писемних джерелах стосовно цієї держави, її населення І вказаних територій побутував один термін — Русь.

Історія Київської Русі хронологічно охоплює період з IX до кінця ХШ — початку XIV ст. Це означає, що приблизно 25 поколінь людей — предків сучасних українського, російського і білоруського народів—жили і творили на території єдиної феодальної держави. Протягом п'яти століть східносло­в'янське населення та деякі неслов'янські за походженням племена йшли одним шляхом історичного І культурного розвитку.

Київській Русі присвячено роботи багатьох науковців. Чільне місце займають праці українських дослідників XIX ст. — початку XX ст. М. І. Костомарова та М. С. Грушевського, які зосереджували свою увагу переважно на сюжетах історії Південної Русі як природного підґрунтя українства. Наступницею Київської Русі, за М. С. Грушевським, була Галицько-Волинська держава ХПІ-ХІУ ст. У працях російських учених XIX-XX ст. М. М. Карамзіна, С. М. Соловйова, В. О. Ключевського, Р. Г. Скрин-нікова та ін. природним продовженням Київської Русі стала Володимиро-Суздальська держава ХП-ХІІІ ст.

Головним політичним центром Русі виступає "мати міст руських" — Київ. Саме у Середньому Подніпров'ї, на думку літописців і їхніх сучас­ників (князів, бояр, купців, невідомих авторів листів на бересті), і знахо­дилася Руська земля. Київські князі посіли центральне місце у політичній структурі могутньої європейської держави. За Володимира І та Ярослава Мудрого Київська Русь досягла значного рівня економічного, політичного і культурного розвитку.

Карта 26. Територія Русі в широкому ти вузькану значенні (за Б. О. Рибаковим).

У політичному розумінні Русь була величезною імперію, до складу якої входили різні етнічні групи. Автор "Повісті минулих літ" спеціально наголосив, що слов'янськими були лише наступні племена: поляни древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, волиняни. Вчені вважають, що офіційною мовою Русі, якою писалися літописи, видавалися князівські грамоти тощо, була літературна "руська мова", яка розвивалася під впливом болгарської. У той же час у різних регіонах були місцеві діалекти (їхня "жива" мова, наприклад, відбилася у берестяних грамотах, у помилках при переписуванні книг тощо).

Данину Русі платили неслов'янські племена, що мешкали на півночі. Літописець називає наступні: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зімегола, корсь, норома, ліви. Частину цих племен пізніше було асимільовано слов'янами. Вони увійшли до складу молодого російського народу.

Внаслідок монголо-татарської навали і розорення Києва руська дер­жавність зазнала нищівного удару. Відтепер верховним сюзереном руських земель став хан Золотої Орди. Щоб посісти Велике Київське князівство, потрібен був ханський ярлик. Київ залишався символом Русі, але реальної політичної сили вже не мав (в останній чверті XIII ст. він уже не мав і номінального князя).

Спадкоємцем державно-політичних традицій Київської Русі в післямон-гольський час стало Галицько-Волинське князівство. Не випадково саме тому пізніше (навіть у XIX ст.) колишні галицько-волинські землі нази­вали Руссю. Галицько-волинські князі не змогли об'єднати Південної Русі у політичному плані. Знищення Києва — як історичного центру тяжіння усіх руських земель, серця Руської землі — призвело до того, що вони опинилися у сфері політичних інтересів сусідніх держав і надовго втратили перспективу незалежного розвитку.

Завойовники не змогли знищити історичних і культурних традицій народу, як і його самого. Він продовжував жити на своїх предковічних землях і був гарантом безперервності історичного процесу. Спадщина Київської Русі стала тією базою, на якій розвинулась культура Русі-України в епоху пізнього середньовіччя.

Вчені-мовознавці прямо пов'язують зміни в економічному і політич­ному житті з етапами розвитку української мови. Так, до часів Київської Русі (X — середина XIII ст.) відноситься давньоукраїнський період роз­витку української мови. Не випадково, що наступний — староукраїнський період — розпочався в середині XIII ст., коли зростають позиції Галицько-Волинської держави. Це був найдовший період в історії мови, який тривав аж до XVIII ст.