2.1. Період 1. Кінець 80-х – початок 90-х рр.: зародження незалежної української журналістики. 1994-1999 рр.: "кланізація" українських змі, початок втрати відвойованої свободи.

Розвиток політичної журналістики в Україні можна розглядати лише невідривно від розвитку свободи преси, оскільки ці два питання є тісно пов’язаними. Характер політичної журналістики в суспільстві, її здатність бути допоміжним важелем для реалізації політичних прав та свобод та, навпаки, – перетворення її в ідеологічний інструмент, визначається наявністю (відсутністю) у цьому суспільстві саме свободи слова. У радянські часи політичний журналіст повинен був бути пропагандистом і розуміти, що єдино правильною позицією є позиція партії, інакше дуже легко було перетворитися з політичного журналіста в політичного в'язня. Зрештою, що можна хотіти від часів, коли політику часто вбачали навіть у віршах про кохання, стверджуючи, що вони підривають "моральний устрій радянської держави". У часи національно-визвольного руху, наприкінці 80-х - на початку 90-х років, політична журналістика нарешті дістала свою оду слова, а із здобуттям незалежності опозиційні до КПУ видання вийшли з підпілля. Роль підпільної преси, яка з'явилася переважно в той час в Західній Україні (деякі газети друкувалися в Прибалтиці, а потім переправлялися у Львів та Тернопіль), ще варто дослідити. Здебільшого такого типу видання виконували просвітницьку функцію, відкриваючи для читача "білі" плями радянської історії. У той час це теж вважалося політикою, за яку можна було опинитися за гратами. 1991-1992 були роками народження нової – журналістики, у тому числі й політичної. Завоювання незалежності змусило тодішніх журналістів переглянути свої позиції, переконання, переосмислити роль засобів масової інформації у суспільстві. Найважче давалося розуміння, усвідомлення того, що може існувати свобода слова, що журналіст не повинен звітувати перед жодними партіями, чи сповідувати їхню ідеологію. Усі свободи були задекларовані в Україні. Але задекларувати - не означає усвідомити. Останнього якраз не відбулося. Без усвідомлення необхідності свободи ніколи не буде самої свободи, навіть якщо вона буде записана на папері й про неї багато говоритимуть. Покоління радянських журналістів було захоплено зненацька тими змінами, які відбувалися в суспільстві. Воно так і не змогло, за винятком окремих особистостей, внутрішньо усвідомити необхідність свободи (що дуже добре можна простежити на прикладі регіональних ЗМІ). Наступне покоління, яке формувалося на стику, на межі фактично двох епох в історії України (кінець 80-х - початок 90-х), страждало психологією борців. Зовсім молоде покоління журналістів, яке вчилося, формувалося в період незалежності, з одного боку, нібито відчуло смак свободи, а з іншого - через свій прагматизм навчилося до непристойності торгувати своїм інтелектом, що означає служити олігарху чи олігархам (усе залежить від того, хто скільки платить). Яскравим прикладом тих процесiв, про якi йшлося вище, є трансформація газети "Киевские ведомости". Спочатку це був чудовий проект. Газета сприймалася як доволi незалежна. Пiсля чергового передiлу в мас-медiйному просторi видання стало виразником iнтересiв певної групи полiтикiв, що чiтко простежується в усiх його полiтичних публiкацiях. У 1991 році в офіційному інформаційному просторі було дуже мало патріотично налаштованих газет. Українські журналісти не проявляли такої громадянської мужності, яку проявляли українські письменники. Всю силу "четвертої влади" було спрямовано на дискримінацію Руху і рухівців. Чи не єдиною патріотичною газетою на той час була "Літературна Україна". Що ж до неофіційного, або неформального інформаційного простору, то за твердженням історика Вахтанга Кіпіані, українську незалежну журналістику створив В’ячеслав Чорновіл, видавши у 1987 році самвидавний альманах "Український вісник" – 360 сторінок, друкованих на машинці через копірку. Перший номер був присвячений пам’яті Василя Стуса. Згодом подібні видання почали виникати по всій Україні. А ще пізніше з’явилася так звана неформальна (нелегальна) преса, яка відрізнялася від офіційної радянської гіршою якістю друку, але була змістовно по-іншому наповнена. Тільки в Тернополі у той час виходило три таких газети – "Тернистий шлях", "Дзвін", "Тернове поле".  Преса початку 90-х років характеризується насамперед великою кількістю критичних публікацій на адресу радянської влади, компартійної номенклатури, а також на адресу місцевої влади, і критики, яка стосувалася безпосередньо тих чи інших суспільних проблем. У тій же "Західній Україні" за період з вересня-грудня 1991 року було опубліковано близько 45 критичних матеріалів. Це приблизно по 2 на кожен номер. Зрозуміло, що саме критичні виступи викликали і викликатимуть найбільший інтерес читацької аудиторії. Вони фактично є мірилом ефективності та дієвості преси. З цієї точки найбільш резонансними бувають критична кореспонденція та критичний репортаж. Згодом влада почне боротися з "оскаженілою вседозволеністю" не менш оскаженіло. У середині 90-х відновиться політична цензура. Трохи пізніше, з метою самозахисту, з’явиться це одне прикре для української журналістики явище – самоцензура. У 1997 році вийшла у світ книга Анатолія Москаленка "Вступ до журналістики", в якій він попереджає: "Небезпека полягає в тому, що преса, з одного боку, може стати об’єктом законодавчого обмежування певної сфери громадянських прав, або – з другого боку – бути використана в політичних силових іграх, в яких одна політична сила буде намагатися підсилити свої позиції, підготувавши для себе відповідний рівень "громадської підтримки", для чого була потрібна преса".  Уже у 1996 році відбувся певний поділ груп видань залежно не від їхніх фахових інтересів, а від інтересів їхніх "господарів". Заангажованість преси стала виразно помітною не лише з матеріалів, надрукованих на газетних шпальтах, але про це почали говорити відкрито. Поведінку ЗМІ у наступні роки визначав "фінансовий зашморг", накинутий на медіа. Доволі відкрито ЗМІ почали пропагувати позицію своїх власників ще під час парламентських виборів 1998 року. Вдосконалювалася пропагандистська функція медіа і під час проведення референдуму, і під час президентських виборів 1999 року. У 1999 році основна частина ЗМІ контролювалася передвиборними штабами президента Кучми, інші – окремим кандидатами. Президентські вибори також показали, що порушення були не лише з боку держави, а й з боку самих ЗМІ. ЗМІ не гребували порушувати принципу забезпечення рівних умов для всіх учасників виборчого процесу, та доступу виборців до інформації про всіх кандидатів та їхні програми.