12.3. Світовий досвід функціонування кластерів

Охоплення сфер діяльності кластерними мереживними структу­рами особливо збільшилась в 90-і роки відповідно до збільшення масштабів глобалізації, розвитку конкурентної боротьби та уск­ладнення ситуації на світових ринках. Із збільшенням обсягів ін­формації та відомостей про ризики в глобальній економіці значно змінилася роль кластерів у розвитку конкуренції. Можливість завдя­ки кластерізації формувати необхідну критичну масу в певних сфе­рах діяльності дозволяє кластерам відбивати унікальність будь-якої національної, регіональної або територіальної економіки.

Успіхи такої виробничої форми діяльності, як кластер, варто розглядати в тісному зв'язку із сучасними законами конкурентної боротьби й з урахуванням специфіки територіально-регіонально­го аспекту в глобальній економіці.

Кластери можуть містити як малу, так і велику кількість під­приємств, а також можуть формуватися як з більших, так і малих фірм у всіляких сполученнях і співвідношеннях. До кластерів мож­на віднести як географічну концентрацію компаній, що працюють у певному бізнесі, так і конгломерацію великих і малих фірм, час­тина з яких є власністю іноземців. Кластери виникають як у тра­диційних базових галузях, так і в Mgri-tech напрямках, як у вироб­ничо-комерційному секторі, так і сфері надання послуг. В деяких випадках центром формування кластерів виступає університет або група науково-дослідних структур.

Різні кластери допускають різний ступінь взаємодії між вхідними в них фірмами, варіюючись за формою від рівня порівняно простих, мережного типу, асоціацій до великих коопераційно-кон­курентних утворень. Клас­тери формуються в умовах і промислово розвинених, і країн, що розвиваються; на національному, і на регіональних, муніципально­му рівнях. У різних кластерах спостерігається переплетення висо­ких технологій з порівняно невисоким технічним рівнем виробни­цтва й послуг.

У Північній Америці практично всі штати США, більшість провін­цій Канади й Мексики підхопили ініціативу розвитку кластерів. Вже до середини 90-х років існувало близько 380 найбільших кластерів-фірм США, що охопили широкий спектр галузей промисловості й пос­луг, забезпечували робітникам місця 57 % усього ринку праці країни та здійснювали виробництво 61 % всієї продукції в країні.

У Латинській Америці ініціативу з розвитку кластерів активно підхопили Аргентина, Бразилія, Чилі, Колумбія, Коста-Ріка, Гватемала, Нікарагуа, Венесуела, Ямайка, Гондурас. Особливою та масш­табною стала програма формування кластерів у Бразилії, де більше 5000 муніципалітетів у різних штатах країни приступилися до її реалізації в другій половині 90-х років. До числа найбільш успіш­них фахівці відносять програму розвитку кластерів, що фінансує­ться Світовим банком що мала місце в деяких бразильських штатах. Окремий напрямок розвитку кластерів у Латинській Америці здійснює ЮНІДО, що формує з малих і середніх підприємств мереживі системи й кластери в Нікарагуа (проект INPYME), Гвате­малі, Ямайці (проект JAMPRO), Гондурасі (проект NET). В ос­танні роки ЮНІДО перенесло отриманий у малих країнах досвід створення кластерів у більші - Чилі й Перу.

У Європі найбільш динамічні кластерні програми були здійснені в Австрії, Бельгії, Великобританії, Греції, Голландії, Данії, Ірландії, Іспанії, Італії, Німеччині, Норвегії, Португалії, Франції, Фінляндії, Швеції.

У 1994 р. «місцеві промислові округи», так називають в Італії кластери, забезпечували робітниками кількість місць, що перебіль­шує 30 % всіх працюючих у країні та забезпечували виробництво близько 43 % експортної продукції Італії.

До кінця XX століття кластери існували у всіх розвинених європейських економіках. Особливо значна їх концентрація спос­терігалася в найбільше промислово розвинених регіонах, таких як «Північ - Центр» Італії, Баден-Вюртемберг і Баварія в Німеччині, Кембридж і регіон М4 у Великої Британії, Ліон, Безансон і Монпельє у Франції.

У Тихоокеанському регіоні ініціатива з розвитку кластерів бу­ла особливо активно підтримана в Австралії, Малайзії, Новій Зе­ландії, Японії, Сінгапурі, Південній Кореї, Тайвані, Гонконгу. Еко­номісти, які аналізували вплив азіатської кризи 1997-1999 рр. на економічні системи країн регіону, дійшли висновку, що в тих дер­жавах, де був найбільший рівень кластерізації регіональної еко­номіки, вплив кризи був мінімальним або майже не відчутним.

Такі країни як Австралія, Нова Зеландія, Сінгапур, зуміли уникнути подібних проблем завдяки раніше проведеному мікроекономічному реформуванню та створеним внутрішнім інститутам регіонального і територіального розвитку.

В Африці та на Близькому Сході кластерізація проводиться в окремих країнах і регіонах. Далі всіх у цьому напрямку просуну­лись Ізраїль, Єгипет, ОАЕ, Марокко, Сенегал, ПАР. Чималу актив­ність у напрямку кластерізації країни здійснює Туреччина.

Незважаючи на локальний і регіональний характер кластерів, багато хто з них уже придбали всесвітню популярність і стали у своїй сфері еталоном. До таких кластерів, у першу чергу, варто від­нести автомобільний кластер у Детройті, ІТ-індустрія в Силіконо­вої Доліні, виробництво килимів у Да-оні (штат Охайо), фінансо­во-діловий у Нью-Йорку, Mgri-tech й аерокосмічний (Боінг та Майкрософт) у Сієтлі (США), а також металообробні й машино­будівні кластери Німеччини і Швейцарії, світові фінансові класте­ри - центри у Лондоні та Гонконгу, місто-компанія Тойота Сіті й Людвіксхафен й ін.

Таким чином, на практиці до утворення нової галузі звичайно приводить дія одного із чотирьох детермінантів конкурентного ус­піху: факторні параметри, стратегія керування, інноваційна спря­мованість діяльності, наявність родинних і підтримуючих галузей. Первісне переважне володіння факторами виробництва часто сприяє відродженню конкурентоспроможної на зовнішньому рин­ку галузі або галузі, що передує виникненню цілого кластера. Міс­цеві особливості, наприклад, природні умови, часто є тим факто­ром, що привертає первісну увагу до галузі. У більше розвинених галузях у результаті дії механізмів створення спеціалізованих ви­робничих факторів можуть з'явитися перші конкуренти.

Персонал, який отримав фахову освіту, буде прагнути застосу­вати свої знання та навички в тій галузі, де існує реальний або по­тенційний внутрішній попит. Наукові дослідження приведуть до появи нових ідей, які стануть базою для однієї або декількох ком­паній. Наявність іноземних компаній, що діють усередині країни, може привести до утворення нових фірм шляхом відділень, здійс­нюваних громадянами країни базування, які стали власниками спеціальних знань, необхідних у цій галузі виробництва. Джерела виникнення конку­рентоспроможних галузей можна також знайти в родинних і під­тримуючих галузях. Параметри попиту забезпечують ще одну базу для виникнення конкурентів у галузі. Значний або своєрідний внутрішній попит є найпершим стимулом для виникнення нових фірм. На ранніх етапах розвитку країни виникнення найбільш кон­курентоспроможних галузей залежить від наявності базових фак­торів або незвичайно великого попиту на місцевому ринку.

В деяких країнах в останні десятиліття придбали велике зна­чення ефективні «кластерні стратегії», які будуються на центрах ділової активності, що вже довели свою силу та конкурентоспро­можність на світовому ринку. Уряди концентрують зусилля на під­тримці існуючих кластерів і створенні нових мереж компаній, що раніше не контактували між собою. Держава при цьому не тільки сприяє формуванню кластерів, але й саме стає учасником мереж. Кластерні стратегії широко використаються в країнах Європи.

Наприклад, у Німеччині з 1995 р. діє програма створення біо-технологічних кластерів Віо Reg. У Великобританії уряд визна­чив райони навколо Единбурга, Оксфорда та Південно-Східної Англії як основні регіони розміщення біотехнологічних фірм. У Норвегії уряд стимулює співробітництво між фірмами в кластері «морське господарство». У Фінляндії розвинений лісопромисловий кластер, куди входить виробництво деревини й деревних продук­тів, паперу, меблів, поліграфічного та пов'язаного з ним устатку­вання. Тісна взаємодія фірм даного кластера в поширенні знань за­безпечує останнім конкурентні переваги перед основними торго­вельними суперниками. За оцінками експертів, Фінляндія лідирує за рівнем як дослідницької, так і технологічної кооперації.

Таким чином, незважаючи на різницю підходів, більшість країн Європи виробило для себе ту або іншу кластерну стратегію. Слід виокремити країни, які у найбільш явній формі здійснюючу клас-терну стратегію розвитку національної економічної системи - Данія, Нідерланди, фламандський район Бельгії, Квебек (Канада), Фінляндія, а також ПАР. Франція й Італія можуть служити прикладами країн, у яких здавна практикується своєрідна кластерна стратегія, хоча й під іншою назвою.